Флемінг винайшов пеніцилін цілком випадково, помітивши, що звичайна пліснява вбиває бактерії. Ейнштейн свою формулу... І так далі... Аргументувати можна будь-що. А тим часом людство має пожинати плоди від неконтрольованого, непланованого, некерованого розвитку науки й техніки, хаос капіталізму впав на земну поверхню, мов якась середньовічна морова пошесть, але ще страшніший, бо веде до незворотних змін самої планети, загрожує її здоров'ю, цілосності, може, навіть існуванню. У Шекспіра було так: король їсть рибу, риба їсть черв'яка, черв'як їсть короля. Тепер: в організм черв'яка проникають отруйні розчини інсектицидів і фунгіцидів, черв'яки отруюють рибу, землерийок, кротів, дроздів і жайворонків, а ті — яструбів і сов,— так виникає ланцюгова реакція смерті, на початку і в кінці якої стоїть той самий шекспірівський король або сучасна людина-виробник. І ввічливі джентльмени в модних костюмах, з модними галстуками збираються в одному з найкрасивіших міст земної кулі для спокійних балачок на тему: "Шляхи подолання екологічної кризи". Карналь міг би запропонувати такий шлях. Єдиний і універсальний. Ще одну Жовтневу революцію для цілого світу. Але це була б уже нагульновщина. Як командиру піхотного взводу, який колись боровся в підземеллях Белграда з фашистськими диверсантами, йому, може, й личили такі теорії, але не тепер і не в його нинішньому становищі. Екологію він облишить. Не для нього. І не в його нинішньому стані. Бо хіба його душа не зболена так само, як пошматована поверхня землі? Рани, навіть загоєні, назавжди полишають по собі шрами й рубці.
А від ран, завданих нашій планеті, не порятуєшся ніяким роз-пачливим оптимізмом.
Колись було простіше. Окрема людина жила під зорями й вітром, серед квітів і тварин, між розсміяними й заплаканими людьми, метою її життя було змагання з природою, підкорення й використання її сил і багатств, це сформувало гомо сапієнса понад сто тисяч років тому, і сучасна людина в основних біологічних реакціях мало відрізняється не тільки від своїх недалеких предків, але й від того світу, з якого вона вийшла,— з світу тварин. Коли виникає потреба, сучасна людина досить легко може повертатися до первісного життя, мов той Робінзон, спостерігаємо це не тільки в епоху парусників, але й у часи ракет і комп'ютерів. Нині людина живе в ері науковій. Які методи керівництва науковими дослідженнями дозволяють сподіватися, що наука принесе користь в розв'язанні суто людських проблем? Володіємо величезною кількістю відомостей про матерію, потужними технічними засобами для підкорення й використання зовнішнього світу. Але чи завжди рівень наших наукових знань дає нам змогу збагнути наслідки, які можуть виникнути з нашої діяльності? Порятунок для людини не в її натурі, а в її суспільній історії і в суспільних цілях, які вона ставить і яких досягає. Цілі соціалізму й цілі капіталізму — між ними немає й не може бути спільності. Ні сама наука, ні техніка самі по собі не можуть розв'язати проблем, які постають перед люд* ством. Не порятують людства й ті теоретики, які вбачають у розвиткові науки й техніки, в індустріалізації життя тільки загрози людині, бо розглядають вони не людину соціальну, а суто біологічний індивідуум, якому потрібна свобода знов же таки не соціальна, а біологічна, потрібне середовище, яке заспокоює прагнення людини до тиші, відокремленості, усамотнення, незалежності, просто для власної ініціативи, просто відкритий простір. Орди економістів, соціологів, футурологів, екологів блукають з конференції на конференцію, перескакують з-за круглих столів за чотирикутні й знай лякають людство загрозами ядерної війни, забруднення середовища й нищення природи, розвитку невиліковних хвороб, автоматизації життя, зниження вартостей релігійних і філософських без створення моральних еквівалентів навзамін. Соціальна історія ігнорується вперто й послідовно, а з цього слід починати. Звідусіль лунають заклики знайти нову спільноту людини з природою, оволодіти таємницею тих процесів, завдяки яким людина перетворює свої вроджені природні можливості у власну індивідуальність. Чи цього досить? І чи досить сьогодні простого визнання нашої екологічної взаємозалежності — мовляв, ми всі належимо до одної системи, користуємося єдиними джерелами енергії, являємо собою неподільну єдність при всій багатоманітності й неоднаковості. А що дає нам проста констатація цього факту, крім розпачливого відчуття власного безсилля перед сучасним піратством корпорацій, перед безконтрольністю капіталу, перед дикою стихією злочинного користолюбства, яке не зупиняється вже й перед тим, що замахується на саму людську природу. Загазовані хімконцерна-ми вітри не знають кордонів. Отруєні промисловими відходами ріки течуть своїми мільйоннолітніми річищами через десятки країн. Радіоактивні дощі не підлягають ідеям. Морські течії переносять радіоактивне сміття, не керуючись симпатіями чи антипатіями до урядів і держав. Отож треба не обіцять чудес так званого постіндустріального суспільства і не шукати порятунку в відчисленні якогось процента з національних прибутків найрозвиненіших країн для відновлення порушеної екологічної рівноваги. Смішно намагатися відкупитися за вчинені невідворотні злочини. Злочинам треба запобігати.
Психологічний аспект проблеми взаємозв'язку НТР і формування людської особистості. Проблеми розвитку природних нахилів та обдаровань. Психологічні умови розвитку сучасного виробництва, емоційно-психологічний стан суспільства і розвиток індивідуума в сфері виробництва".
На Чікагському міжнародному ярмарку відвідувачі одержували путівник з девізом: "Наука відкриває, промисловість застосовує, людина підпорядковується". По-англійськи "підпорядковуватися" — конфорн. Сама етимологія слова конфорн передбачає, отже, в такому випадку, що людська істота формуватиметься технологічними силами, хоче вона того чи ні. З володаря світу людина перетворюється на жертву. Тоді навіщо всі наші зусилля, навіщо тисячі років билися люди над відкриттям істини, горіли на вогнищах, стояли на барикадах? Карналь дописав у тезах слово "соціальні", поставивши його поряд з часто повторюваним словом "психологічні", але й цього йому видалося мало, тоді накидав на додаток ще й свої тези. Науково-технічний прогрес і моральна соціалізація особи. НТР і виховна функція соціалістичної праці. Творча праця як основа становлення й розвитку "сутніх сил" людини. Формування всебічно розвиненої особи в умовах соціалістичного труда й переростання його в комуністичний. Основні форми масової трудової творчості. Формування в трудящих навиків в управлінні виробництвом. Соціалістичні стимули до праці. Нові способи формування й задоволення потреб людини при соціалізмі.
Дочитувати брошурку не став. Ще й сідаючи в літак, не уявляв собі, що говоритиме на тому "круглому столі" і чи взагалі зможе говорити, сперечатися, виказувати ту свою впертість і непоступливість, якими славився навіть серед зарубіжних колег.
Холод збайдужіння, немов насланий на Карналя злими силами, сковував його більше й більше, ним — що найстрашніше! — заволодівала бездумність, потреба мислити зникла, і він з жалем ждав, чи повернеться вона до нього знов, і переживав тяжкі напади розпачу. Такий розпач опановує душу заблуканого серед безмежних льодів самотнього полярника після багатоденних марних спроб пробитися до твердої землі, до людських притулків, до тепла й життя. Карналь мовби мав спокутувати наслідки середньовічної угоди неспокійного розуму з дияволіч-ними силами. Холод душі твоєї буде такий великий, що не дасть зігрітися й на вогні натхнення. Ось уже багато місяців мозок його жив на берегах болю, він дотикався до болю щомиті, заливався його мертвими хвилями, може, саме завдяки цьому гостріше відчувалося життя, але водночас приходило й розуміння марноти всіх зусиль і тяжка безнадія від думки, що Айгюль немає і ніколи не буде більше.
Пронченко розумів стан Карналевої душі. Давав змогу порятуватися в запеклій праці, коли з цього нічого не вийшло, спробував викинути Карналя в безмежний світ самотності, але й звідти визволив саме вчасно, мовби прагнучи нагадати Карналеві про ту багатобарвність світу, про яку Маркс колись казав, що вона "поетично всміхається всій людині".
І ось тепер у літаку, переглядаючи марну брошурку з тезами чергового "круглого столу" (складалося враження, що якісь могутні фінансові сили тримають у себе в почесних наймах цілі хмари різних балакунів, які метаються по всьому світу і або ж лякають людство, або ж заспокоюють його саме тоді, коли воно мало б стривожитись), Карналь несподівано для самого себе запалився духом полеміки. Крізь щілини його розбитої душі знов просочувалося потужне світло мислі, дух суперечки, незгоди, боріння народжувався, розпростовувався в ньому, щось рвалося на волю, на простір, в літаку було тісно, так і проломив би стінку, щоб ступнути хоч і в емпіреї до господа бога і відразу кинутися в сперечання, в боротьбу, в горіння.
Карналь відгорнув від себе папери, нічого не записував, бо не звик нотувати своїх думок, просто роздавав їх навсібіч, роздаровував мимохідь, а вже коли щось занадто надокучало і виформовувалося в якусь завершеність, тоді в шаленому поквапі падав за стіл, просиджував цілі ночі, працював по вісімнадцять годин на добу — так виходили статті, книжки, монографії, і сам згодом дивувався/ коли і як встигав усе це написати, а Кучмієнко гучно заздрив і все десь вишукував цитатки про те, що в науці найбільше цінується капітально-повільне мислення, яке нічого спільного не має з квапливістю. "Науку тягнуть волиі" — вигукував Кучмієнко, на що Карналь жартома відповідав: "Але ж наука — це не гарба з сіном". На тому й кінчалися їхні ніби суперечки.
Знову з'явилася стюардеса з столиком на коліщатах, покотила його між кріслами, Карналь спитав: "Скоро Париж?"
— За півгодини.
— Ви часто літаєте сюди?
— Це наша траса.
— Не набридає Париж?
— Хіба таке місто може набриднути?
Стюардеса затрималася коло Карналя, сподіваючись на продовження розмови, але він умовк. Не стане розчаровувати цю симпатичну дівчину, повідомивши їй, що йому особисто Париж таки набрид, бо жодного разу не приїздив він сюди просто так, як їдуть мільйони людей, щоб потинятися по бульварах, подивитися на нічну Сену з мостів, побувати в Луврі й Версалі, не думаючи про жорстокий дефіцит часу, про симпозіуми, про порядки денні, про виступи й суперечки, дискусії, непорозуміння, безглуздя, невдоволення.