Тут уже було все спокійно. На цвинтарі селяни копали дві ями: одну невелику — для батюшки й титаря, а другу — широку, братську — для решти.
Старші з гайдамаків і селян зібралися на раду. Левандовський під'їхав до них і згарячу почав переконувати, щоб, не даючи опам'ятатися Кшемуському, негайно вчинити напад на його замок і розгромити чортове гніздо... Але диякон засміявся на цю пропозицію.
— Ну, пане, в'ївся ти на цього гаспида — і се добре... Та не настав іще час... У нього там, за мурами, набереться сотні зо три жовнірів та гармати... То коли б нам не поламати своїх зубів — це одне; а друге — он приїхав від отамана Неживого посланець: полковник Залізняк скликає всіх, хто може тримати шаблю в руці й ладен віддати життя за кревний люд та за віру, щоб на Маковія поспішали в Мотронинський монастир; там він дасть усім розпорядження, там розправлять крила наші орли і вдарять звідти ошую й одесную на демонів!
— І мені можна туди їхати? — несміливо спитав пан Левандовський.
— Ти хоч і католик, а серце в тебе руське... Ми тобі віримо...
— Такому панові не вірити? Адже ж він довів... Віримо, як собі! — загомоніли селяни.
— І побрататися, братіє, з таким паном за честь! — промовив диякон і притиснув католика-пана до своїх широких грудей.
— За честь! За честь! — підхопили всі, поскидавши шапки.
— Спасибі, панове! — подякував Левандовський.
Чоловіки взялися підбирати зброю, кинуту шляхтою, та ловити дорогих коней, а жінки розшукували на майдані, на вулицях і в левадах тіла своїх батьків, братів, чоловіків... З суворою печаллю на обличчях схилялися вони над дорогими небіжчиками, віддаючи їм останнє цілування. Не чути було ні стогону, ні плачу... Тільки іноді бліді губи шепотіли прокльони...
Тим часом село горіло, ніхто й не думав його гасити... Вільний вогонь перелітав з однієї хати на іншу, підкрадався тинами до ожередів соломи... Задушливий дим чорними хвилями коливався по вулицях та провулках і застилав небо жовто-бурою пеленою... Тільки церква серед майдану, вкритого трупами, виблискувала багрянцем, немов її хрести й бані були облиті кров'ю.
Настав похмурий, задушливий вечір. Важкі чорні хмари затягли все небо і вкрили землю вогкою мертвотною тінню. Вітер ущух, нерухоме повітря наче застигло. Низько над землею носилися чимось занепокоєні ластівки. Усе провіщало страшну ніч; та, незважаючи на це, дорогою до Мотронинського монастиря повільно посувалися юрби прочан.
В цьому, звичайно, не було нічого дивного, бо завтра в монастирі мала відбутись урочиста відправа з нагоди свята Маковія. Але вигляд прочан міг нагнати мимовільний страх на кожного зустрічного: обличчя у всіх були похмурі, у декого з-під свит виглядали кінці шабель, інші ж, незважаючи на завтрашнє свято, несли на плечах коси й сокири; жінок і дітей не видно було зовсім.
Піших прочан обганяли озброєні з ніг до голови вершники.
Посеред дороги поволі рухалися велетенські чумацькі мажі, до верху навантажені й укриті кінськими шкурами; подекуди з-під шкур виглядали хвости в'яленої тарані.
Великі чумацькі воли насилу везли цю поклажу. Певно, рибу закупила жаліслива монастирська братія, щоб почастувати на Маковія прочан; дивне було тільки те, що на вибоях у навантажених копченою і в'яленою рибою возах щось металево-глухо бряжчало. Погоничі у довгих важких свитах, які геть ховали їхні обличчя й постаті, неквапливо, мовчки ступали біля своїх возів. Либонь, вони так поодягалися, боячись грози, а може, й інша якась причина, приміром можливість небажаних зустрічей, примусила їх ховати свої обличчя.
Перед тим, як в'їхати в ліс, вози зупинялися.
— Хто їде? — лунав із хащі тихий оклик.
— Вози з таранею! — відповідали чумаки й зникали в темній глибині лісу. Швидко насувалася ніч, край неба раз у раз спалахували лиховісні блискавиці, а чорна паща лісу поглинала все нові й нові юрби загадкових прочан.
Тим часом на монастирському дворі стояла велика метушня. Мовчки, нечутно шастали по двору ченці, готуючи все потрібне для відправи: розставляли нещодавно прибулі вози з залізною таранею — спочатку біля церкви півколом, а коли вже там не було місця — по крутому схилу гори, виносили з церкви аналої та ікони, розстеляли килими.
Брама не зачинялась, а тільки охоронялася посиленою сторожею. Монастирський двір не міг умістити сили-силенної прибулих прочан — вони строкатими гуртами снували по всій околиці.
Згори здавалося, що глибоко внизу серед кущів і низьких заростей стривожено метушаться цілі полчища мурашні.
Люд, який заповнив монастирський двір, мовчки стежив за приготуваннями, тільки приглушені вигуки вряди-годи порушували лиховісну тишу.
Двері церкви були розчинені навстіж. У глибині, біля намісних образів, блимали дві-три лампади, наповнюючи церкву таємничими сутінками.
Обриси монастирських будівель уже потопали в темряві, й на чорному тлі яскраво різьбилися лише освітлені вікна келії отця архімандрита.
У ній зібралися ієромонахи, диякон Аркадій, отець Антоній, настоятель Єлпідифор, Залізняк і Найда.
В кутку, перед образами, темнів аналой з іконою і хрестом на ньому. Біля аналоя стояв отець Єлпідифор; поверх чорної ряси на ньому була траурна єпітра-хиль; присутні оточили його тісним колом; обличчя у всіх були зосереджені й сповнені суворої мужності. Тільки на обличчі Найди крізь зовнішню суворість виразно проглядала страшна, потаємна мука.
За цю добу він пережив непосильну й для козацького серця боротьбу, та все-таки вийшов з неї переможцем.
Гонець, посланий ним у Лебединський монастир, привіз лише підтвердження страшної звістки, переданої Найді Залізняком: справді, сильний польський загін обложив монастир з усіх боків, і пройти туди було неможливо.
Страшний відчай охопив козакове серце, але залізна воля взяла гору, і Найда залишився на місці, влаштовуючи й готуючи все для наступного фатального дня.
У келії було тихо. Отець Єлпідифор погортав требник, розкрив його, поклав на аналой і звернувся до всіх схвильованим старечим голосом:
— Братіє, поки нога наша не переступила порога цієї келії, усе ще перебуває в смиренному спокої на нашій бідолашній Україні; та тільки-но вийдемо ми за поріг, по всьому рідному краю спалахне пожежа, й ніхто вже не спроможний буде погасити її. Що вона передвіщає нам — порятунок чи ще гірше лихо? Єдиний вседержитель світу відає про це. Можливо, ми, сліпі слуги його, ведемо в цей час на заклання вітчизну свою! Помолимося ж, братіє, йому, всевідаючому і всеблагому, хай пошле він нам свою допомогу: бо не помсти шукаємо, не користі й земної слави, а спасіння святого хреста нашого й захисту для старих, вдів і сиріт. На страшну справу зважились ми, не відаючи волі промислителя... Помолимося ж йому щирим серцем, усією душею, хай зглянеться він на наші страждання і пошле своє благословення!..
Усі мовчки опустилися на коліна; настоятель тремтячим голосом читав молитви; присутні повторювали за ним пошепки кожне слово, з надією і благанням зводячи очі на темні лики святих. Нарешті отець Єлпідифор обернувся до молільників, проказав звичайний відпуст і перехрестив усіх.
Першими підійшли до хреста Залізняк і Найда.
— Чада мої возлюблені! — сказав Єлпідифор, підносячи їм хрест. — Вам вручили ми долю святої церкви й нашого краю. Заприсягніться ж у цей страшний час, що не для користі, не для слави поведете ви за собою малих сих!
— Присягаємось муками Христа, спасителя нашого! — промовили разом Залізняк і Найда, підіймаючи вгору руки. — За віру і за волю народу ми віддаємо своє життя і життя тисяч братів, і коли хоч одна горда, себелюбна думка скаламутить наше серце, коли хоч раз рука підійметься з веління нашої гордині, — хай ми тоді не матимемо вічного спасіння, хай нас відлучать від святої церкви нашої навіки!
— Амінь, — закінчив Єлпідифор, обнімаючи Залізняка й Найду. — Хай благословить вас господь і дарує вам перемогу.
— Віримо, пречесний отче, і надіємося! — палко мовив Залізняк. — Ех, шкода тільки, що немає превелебного отця ігумена... Коли б мені той папір, присягаюся, з ним перевернув би я всю Польщу!
— Папір є! — обізвався хтось за спиною Залізняка тихим голосом. Полковник швидко обернувся й побачив за собою отця Антонія. З уст Залізняка замалим не зірвався мимовільний вигук, але Антоній подав йому ледве помітний знак і пошепки сказав:
— Коли вийдемо з келії, підеш за мною.
Присутні почали підходити до хреста — слів отця Антонія не почув ніхто.
Нарешті всі поцілували хрест.
— Чи все у вас готове, чесні отці? — спитав Залізняк.
— Все!
— Незабаром північ! Іди ж. Найдо, у двір, а я зараз теж піду за тобою.
— Попрощаємося ж, братіє! — мовив отець Єлпідифор. — Хай буде над вами воля господня.
Усі міцно обнялися й почали виходити з келії.
Залізняк пішов слідом за Антонієм.
Вийшовши в коридор, що вів од келії отця ігумена на ґанок, вони повернули праворуч і вступили в маленьку келійку. Тут містилася аптечка Мельхіседека, а також зберігалися в потаємних скриньках усі монастирські папери.
Келійку тьмяно освітлювала, ледь блимаючи біля образів, невелика лампада. Антоній старанно зачинив за собою двері; потім, підійшовши до однієї із стін, відчинив потаємну шафочку й дістав звідти товстий згорток паперу, перев'язаний золотим шнурком.
— Що це? — схвильовано спитав Залізняк, жадібно стежачи за кожним рухом отця Антонія.
— Указ цариці російської, — урочисто відповів той і, зірвавши шнурок, розгорнув перед полковником товстий аркуш пергаменту, списаний золотими слов'янськими літерами.
— Читай, читай! — задихаючись, вигукнув Залізняк і, схопивши Антонія за плече, підвів його до лампади.
— "Ми, божою милостю Катерина II, цариця і самодержиця всеросійська..." — почав Антоній і, повільно карбуючи слово за словом, прочитав полковникові весь указ, в якому нібито від імені Катерини наказувалося всім козакам, селянам і запорожцям українським, під проводом Залізняка, винищити по всій Україні ворогів православної віри й руського народу, бо цариця не хоче більше терпіти насильств і звірств лядських над православною церквою та православним рідним народом і обіцяє йому свою швидку й сильну допомогу.
— Друже мій, брате мій! —вигукнув Залізняк, коли Антоній прочитав папір. — Та хто тобі дав, та де ти роздобув цей папір? Чого ти раніше не сказав мені про нього?
313
— Бо ще не настала остання хвилина.
— Хто тобі дав його?
— Знайшов у потаємній скриньці отця Мельхіседека...