Аналогії з сучасністю напрошувалися самі собою. Гордість за українську історію і сучасні її успіхи, коли Україна перетворилася в одну із найрозвиненіших республік Союзу, робила Шелеста героєм сучасної України. Схоже на те, що він повірив у конституційну силу проголошеного рівноправ’я націй у Радянському Союзі. Можливо, він розраховував на здоровий глузд вищого московського керівництва, за яким, безумовно, реальною політикою щодо України було б не придушення її, а збереження і задоволення її економічних і культурних потреб. Ймовірно, Шелест розраховував і на підтримку української інтелігенції та української політичної верхівки, яку він підтримував у свою чергу.
Але в Москві позиція Шелеста викликала обурення. Його звинуватили в українському націоналізмі і місництві. Тим паче, що на нього йшов потік доносів від однодумця і соратника Брежнєва по Дніпропетровську — Володимира Щербицького, який рвався до влади.
Московський уряд розпочав в Україні жорстоку війну проти "українського буржуазного націоналізму". Однією з її сторінок була розгромна рецензія в центральному партійному органі "Комуніст України" на книжку першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста "Україно наша Радянська". Другий розгром був учинений у цьому самому органі щодо монографії молодого історика з Київського університету ім. Т. Шевченка Р. П. Іванової (Іванченко) про Михайла Драгоманова. Книжки цього автора були вилучені з бібліотек України. Низка інших історичних праць та літературних творів було віднесено до ревізіоністських, націоналістичних, що ідеалізували історію України та її діячів.
У щоденнику Шелеста є кілька цікавих спогадів про обговорення його книжки на Політбюро ЦК КПРС: "Вне повестки дня доклад Ю. Андропова "О враждебной пропаганде и ее влиянии…" Брежнєв подал несколько реплик… Что, мол, в ней (тобто, в книжці Шелеста. — Авт.) воспевается казачество, пропагандируется архаизм… Выступление Соломенцева: в Украине много вывесок на украинском языке. А чем он отличается от русского? Только искажением последнего. Так зачем это делать? (Оскорбил украинский народ, его язык, а значит, культуру, проявил великодержавницкий шовинизм и все сходит). Он выступил против установлення гербов городов, экскурсий туризма по старинным городам и местам (какой позор отказываться от своей вековечной культуры, чего можно ждать хорошего от такого рода "деятелей"?)". Шелеста було усунено у травні 1972 р. Його відправили до Москви без права повернення в Україну.
Лідером України став давній поборник системи тотального централізму Володимир Щербицький (1972–1989).
Перше, що він зробив — це провів чистку в партії, яка викинула з партійних лав 37 тис. комуністів, свідомих громадян, прихильників національної автономії і самобутності України, які були ідейними послідовниками Шелеста. Щербицький відновив диктат центру над економікою України, відновив офіційну російську мову в державних установах і навчальних закладах. За його правління розпочалася нова хвиля жорстоких репресій проти інакодумства. Опираючись на Компартію України, він налагоджував дружбу з Москвою і невдовзі став однією з наближених осіб до Брежнєва.
Цьому сприяла та обставина, що і Брежнєв, і Щербицький були не тільки з одного партійного клану, але були і земляками, з Дніпропетровщини. Не виключено, що Щербицький розраховував стати в Москві наступником перестарілого союзного лідера Брежнєва. Щербицький вбачав майбутнє України як невід’ємну частину СРСР. Він став вірним виконавцем усіх вказівок Москви, русифікатором України і губителем патріотичної інтелігенції, використовував своє становище для завоювання позицій у центрі. Його беззастережне вірнопідданське виконання усіх забаганок союзних керівників довело до найвищого апогею давнє послужливо–лакейське "малоросійство". Це виявилось навіть у часи чорнобильської катастрофи 1986 року, коли Щербицький спочатку дав розпорядження (потім під диктовку Москви перелякано відмінив його) про дострокове завершення занять у київських вузах (це було 7 і 15 травня 1986 р.) і наполіг на проведенні в столиці намічених раніше міжнародних спортивних змагань з велосипедного спорту, а також святкування Першого і Дев’ятого травня в радіоактивному Києві…
Про вірнопідданство Москві Щербицького та його оточення свідчила і сумнозвісна політика творення "єдіного совєтского народа", яку започаткував московський центр і його головний ідеолог М. Суслов. Завдання полягало в тому, щоб об’єднати радянське багатонаціональне і багатомовне суспільство (воно нараховувало понад 100 націй і народностей) спільними соціалістичними ідеалами й цінностями, які й мають визначати обличчя громадян Радянського Союзу. Національність же мала зникнути. Радянські ідеологи виробили низку концепцій, що повинні були переконати всі нації і народи світу в найвищому розквіті їхніх культур і на цій основі в необхідності злиття всіх народів СРСР у нову єдину спільноту — "совєтский народ", який, проте, буде розмовляти, співати, думати тільки російською мовою.
Основою цього зближення і злиття мала стати стара зброя — зросійщення. За правління Брежнєва воно стало набирати нової сили. Головним провідником цієї ідеї став у Москві секретар ЦК КПРС Суслов.
Сутність політики полягала в тому, що росіяни становили в СРСР більшість, і тому їм належала провідна історична роль у створенні і більшовицької партії, і радянської влади, і радянської системи взагалі, де вони посідали усі головні позиції. Тому російська мова мала стати мовою "міжнаціонального єднання", а росіяни — цементуючою і керівною силою цього нового суспільства. Звичайно, національні особливості народів мали зникнути, а замість них виникнути нова спільнота, яка б розмовляла російською мовою і була б слухняною російським начальникам. Старий російський колоніалізм тепер особливо яскраво виступав у ролі "старшого брата", який жадав знищити національні духовні надбання всіх народів і підпорядкувати їх собі.
В Україні цей процес впровадження не баченого ще в історії ідеологічного експерименту, який мав приховати всі виразки тоталітарної системи, очолив один із відомих жерців від ідеології, секретар ЦК КПУ Валентин Маланчук. У політичній історії України 70–х років його діяльність залишила темну смугу гонінь, яку назвали "маланчуківщина". Для утвердження себе на політичному олімпі він обрав безпрограшний, традиційний для партійних лідерів України стиль борця за інтернаціоналізм, непримиренного ворога "українського буржуазного націоналізму". Це було модно завжди, а після розгрому в Західній Україні руху опору УПА наприкінці 50–х років багато хто в різних прошарках партійної номенклатури на такій ідеологічній доктрині робив собі кар’єру.
За незначний час діяльності Маланчук вихлюпнув у пресі велику кількість своїх розвінчувальних статей, брошур, "монографій" і ряд інших публікацій, в яких показував велике "зло" від таких "націоналістів", які нібито продовжують ідейно підривати засади радянського суспільства. Цими виступами він звернув на себе увагу Москви, якій завжди був потрібен борець проти націоналізму. 1972 року там видають як посібник його монографію з національного питання: "Исторический опыт КПСС по решению национального вопроса й развитию национальных отношений в СССР". Він і далі продовжував громити націоналізм і робити доноси в Москву, внаслідок чого з’явилася розгромна рецензія на книжку Петра Шелеста "Україна наша Радянська" в органі ЦК КПУ, а невдовзі той був усунений із посади першого секретаря КПУ.
Він створив "чорні списки" науковців, письменників, журналістів, яких обов’язково потрібно було в пресі "громити", "викривати" тощо. Це призвело, за свідченнями його соратників, до своєрідного вирівнювання рядів інтелігенції — через "виполювання" усіх скільки–небудь помітних паростків української культури — під незмінний ідеологічний шаблон.
Через свою важливу економічну значущість для СРСР Україна ставала першим і важливим об’єктом цього нового суспільного експерименту з боку центру. Справа в тому, що численність українців робила їхню підтримку росіян вирішальною в Союзі. Ось чому Москві так потрібно було зросійщення саме українців у першу чергу, аби мати за собою більшість зросійщеного населення. Зважаючи на близькість української та російської мов, цей процес в Україні пішов швидкими темпами. І справді, коли б українці залишилися осібними і стали на бік інших народів, що прагнули зберегти свою осібність, російська керівна партійна верхівка була би в меншості.
Дієвість зросійщення, яке насаджувалось силою партії та адміністративних органів, призвела до того, що за 20 років (1959–1979) кількість українців, які назвали своєю рідною мовою українську, зменшилась на 4,3 %. Український народ був поставлений в умови, за яких його українська мова мала повністю зникнути. Без воєн і анексій. У таких регіонах, як Донецький край, Харківська область, Південь України українська мова уже давно зникла. Але корені її ще жили — це село і його духовність. Не знищила остаточно їх і запроваджена Москвою концепція "єдіного совєтского народа" в добу Щербицького. Отже, поховати українську націю до сторічного ювілею більшовицького перевороту (2017) таки не вдасться.
Іншою сторінкою зросійщення українців була цілеспрямована міграція українського населення в інші райони СРСР — на Далекий Схід, Казахстан, у Сибір і т. д. Називався цей процес "обмін кадрами". Насправді це були багатомільйонні штучно організовані демографічні обміни, які нібито мали б створювати почуття спільності, єдності. На практиці виходило, що українські кадри, прибуваючи в російські краї, втрачали свою національну культуру і зросійщувалися. В Україну ж переважно переїздила маса бідного російського селянства, а також російська інтелігенція, яка тут діставала не лише кращі природні умови, а й керівне становище в суспільстві.
Це сприяло зростанню в Україні російського населення: 1926 року в Україні було 3 млн росіян, 1959 року — 7 млн; 1979 року — 10 млн, на кінець 1980–х років вони становили вже 21 % усього населення України. Зростання російського елементу відбувалось і за рахунок асиміляції інших народів — болгар, євреїв, татар, поляків, які сприймали панівну державну мову і переходили до російської національності.
Ці та інші суспільні явища, безумовно, затримували процес формування політичної культури української нації та її державницької свідомості.
Виступ опозиційних сил за суверенітет України
Після смерті Сталіна суспільство почало жити сподіваннями на послаблення репресивного режиму, на зміни.