Я ієрейського дому літоросль...55 ;
— Не бреши! — погрожував йому хрипкий, скрипучий голос.*—Дізнаємося, яке в тебе діло до нашого батька, чого ти по лісі тиняєшся, а коли по-християнському кличуть, то тікаєш! Га?.. Все вивідаємо. Не бреши! А то цією самою "лі-торослю" так тебе випаримо, що й до нових віників пам’ятатимеш!
Дмитро кинувся в хащу иа гамір, а з протилежного боку несподівано вийшов Кармелюк.
— Що таке? — спитав він Андрія.
— Та когось піймали... Каже, що до тебе, батьку. Чи ке шпигун часом? Як той сліпий собака!
— Веди його сюди,* розберемо! —понуро відповів Кармелюк і, закуривши носогрійку, сів на колоді.
Товариші, які тут були, привіталися, скидаючи шапки, й оточили свого отамана иа пристойній відстані.
За хвилину з-за каменя в яру показався полонений; він був міцно зв’язаний; весь одяг його, порваний об сучки й гілляки, об колючки терну, обліплений глиною, мулом: і болотяною ряскою, мав такий жалюгідний вигляд, а бліде, спотворене страхом, замазане грязюкою й потом обличчя, з кучмою розкошланого й прилиплого до лоба чуба було таке комічне, іцо замість співчуття могло викликати тільки сміх.
— А підведи ближче! — гукнув отаман.—Ба, та це, здається, знайомий... Підійми лишень йому чуприну... Так і є... Та це ж ти, пане хвщозопе?..
— Аз, многогрішний Хоздодат,—відповів тремтячим, плаксивим голосом полонений. То справді був син деражнян-ського священика.
— Яким же ти чудом знову потрапив нам у руки? Знову їхав з качками та гусками до бурси?
— Де там, пане отамане! Я про бурсу, про це гемонське чистилище, іже за гріхи прародителів дане є отрокам і юнакам, що не взяли ще законного шлюбу, я про неї й думати не хочу!.. Я давно мав до тебе, славний отамане, прихильні почуття й просився стати в ряди твої, під твою опіку... але марно...
— Проти волі батьківської я ие порадник,— з лагідною усмішкою відповів отаман.— Настренчувати дітей проти батьків, одривати їх від рідної домівки... ні, не на те я сюди повернувся.
— Та якщо я тепер ізвержений з лона батьківського, аки Іона із чрева китова? — заволав попович.
— Вигнав батько з дому? За що? — співчутливо спитав Кармелюк.
— У потилицю... як подобає... ще з чернецьким хлібом — сиріч запечатлив родитель п’ятою основу спини моєї... аж поточихомся аз і возлобієм своїм отверз двері.
— Ловко! не витримав Дмитро.
Почувся дружний регіт; Кармелюк сам не втримався від сміху.
— За що ж? — аж захлинувся він, сміючись, і потім звернувся до охорони, що супроводила полоненого: — Та розв’яжіть, братове, йому руки... Він же до нас прийшов з приязню...
— Мало чого їхній брат не бреше,— невдоволеним тоном відповів той, що піймав,— то так і вірити? Так можна було б пропустити будь-якого шпигуна... он як і сліпого на одне око!
— Та це безневинна людина,— поблажливо відповів Кармелюк,— я сам його знаю...
— Ну, якщо батько знає й велить — інше діло...-— все ще вагався й по поспішав розв’язувати полоненого кремезний і незугарний охоронець.— Л чого я зв’язав? Бо тікав, ідол... Я йому гукаю: "Стій, куди ти?", а він нетрями та болотами як чкурне! Тільки по шматті його одягу й сліду не згубили. Насилу вже в болоті зцапали... Загруз, почав тонути іі на пробі кричати...
— Як же мені було не тікати, коли погнався сей звір за мною, аки вепр лютий, потрясаючи хрюканням повітря!
Слова поповича викликали знову дружний регіт: постать' охоронця, його хрипкий бас могли справді нагадувати дикого кабана.
Поповича нарешті розв’язали.
— Не отвержи мене од лиця твоего,— промовив він тоді, склавши звільнені руки.— Нищ і убог, змушений живитися акридами48 й диким медом, яких тут і не обрітається, а служитиму тобі вірою й правдою.
— Та тепер уже, коли батько витурив з дому, та ще й із запечатлінням, то нічого робити... не пропадати ж тобі в лісі...—тріпнув головою Кармелюк.—Ага, до речі, ти мені — на руку ковінька... Скажи, однак, чи ти в глибинах мудрості навчився хоч писати й читати рукою писане?
— Вельми іскусен: можу із візерунками, як і друковане, можу й в’яззю, можу й Тяа латинському, й на польському язицєх, навіть на російському,— хоча в оному не такий твердий,— можу й прописом з нахилом літер то в сей бік, то в оний, можу й скорописом...
— Та ти, мій любий, цілий скарб! — весело сказав Кармелюк.— Такого вмілого писаря мені й треба. Ми б давно по всіх торгах і базарах виставили накази й оголосили б добрим людям, за що б’ємося, та от не було писаря... А сам я повсякчас у розгоні й не мав часу на таке писарство. Так от, хочеш бути моїм писарем?
— Не токмо писарем, а й каламарем навіть! — страшенно зрадів попович.— Хоч вірьовки з мене сучи, батьку, хоч зроби з мене голоблю,— всяке бажання твоє з сугубою вдячністю восприйму й виконаю...
— От і добре!.. Отже, ти тепер військовий писар. Слухайте, панове товариство,— підвищив Кармелюк голос,— сього попенка я приймаю до гурту... за нього я ручуся... і наставляю його військовим писарем. Чи згода?
— Згода, згода, батьку! — крикнули товариші, обступивши їх.
— Що ж, висвятити слід би новобранця на фронтову посаду,— зауважив Дмитро,— та й сприснути потім.
— Це мова до діла! — співчутливо обізвалися інші.
—* У нас в ескадроні так це б йому зараз пику вимазали в чорнило, а голову обтикали б пір’ям, та примусили б із’їсти добрий клапоть паперу, а потім облили б горілкою,— от і церемоніал.
— Овва! — зітхнув Андрій.— А в нас ні'чорнила, ні пір’я, ні паперу!
— От твоє слово й на руку,— похопився отаман,— нам усе це знадобиться й зараз. Ти лишень пошли якогось' молодого хлопця верхи до нашого знайомого жида в корчмі, що на Ушицькому тракті... недалеко, милі за півтори звідціля, знаєш?
— Знаю, знаю, батьку.
— Ну, нехай злітає й привезе, скільки там є, писарського добра, а коли в нього знайдеться мало, то нехай жид збігає до міста й привезе нам його вволю!
Андрій кинувся виконувати батьків наказ.
т— Знаєте, хлопці, ось що,— глибокодумно, після паузи почав Дмитро,— чорнила й, виходить, іншої амуніції в нас і справді немає, та зате в нас є горілка...
Попович при цьому слові, засопівши, повів носом і почав чухати п’ятірнею собі потилицю.
— Еге ж, є горілка,— казав Дмитро,— а інший парад можна буде замінити придатним матеріалом— наприклад: обличчя йому можна вимазати багном або іншим чимсь, в голову понатикати реп’яхів, а з’їсти можна примусити замість літеру якусь ганчірку... Папір же робиться з ганчірок,— то це ж те саме...
— Правильно, а потім облити горілкою — і загальний могорич! — підхопили, розвеселившись, товариші.
З приходом цього філософа загальний понурий настрій, що всіх пригнічував, одразу змінився на пустотливо-радісний, тим більше що й батько отаман розвеселився, а як обличчя його просвітліло, то й усім на серці стало грайливо.
Попович почав був протестувати проти такого ритуалу висвяти, але всім хотілося подуріти й випити на радощах, а тому й стада наполягати, та й сам Кармелюк мусив прилучитися до товариства.
— Слухай, пане писарю,— вирішив він,— не опирайся: навіть кошовому на виборах клали запорожці на голову багно, й воно текло по всьому обличчю, а виборний цим пишався... Це тобі шану хоче віддати товариство, виходить — ти йому любий.
^ Слова отамана примусили поповича скоритися своїй долі. Його поставили на пеньок, вимазали все обличчя— йому грязюкою, обтикали голову реп’яхами, примусили з?їсти, замість ганчірки, клаптик паперу, який знайшовся, на щастя, в його ж кишенях: Дмитро дав йому в руки замість пера якесь помело й промовив, обливаючи його голову горілкою:
— Нехай писання твоє мете нечисть мітлою і б’є в ніс усім, як горілка! Ура!
Всі дружно підхопили вигук солдата.
Попович усе переносив терпляче, та коли почали обливати його горілкою, то він не витримав і крикнув:
— Жажду і алчу!
Вибух дружного реготу вкрив його волання; отаман зараз же підніс йому склянку горілки й шматок сала.
— Ну, поздоровляю тебе моїм писарем!
Попович нічого не міг відповісти на це привітання: вихиливши склянку горілки, він тільки мимрив і давився салом...
Після отамана підійшов до писаря Дмитро, потім Андрій, а за ними — всі і сторожа; з усіма треба було поцілуватися й випити за здоров’я; останнього товариша вже довго держав писар в обіймах, шукаючи ногами точки опори; нарешті, він догадався, що земля, мабуть, п’яна й хитаєтся з боку на бік, а тому поспішив добрё всістися на колоді. А втім, прохолодна ніч, чисте повітря й молоді сили незабаром відновили в організмі філософа непогану рівновагу, й, поки кашовари готували вечерю, він уже трохи посвіжів і був готовий знову взяти участь і в їді, і— в пиятиці.
Вечеря пройшла весело й гамірливо. Багато було з’їдено галушок і вареників, та ще більше було випито горілки. Всі, починаючи з отамана, були в прекрасному настрої,— жартам, дотепам і гумору не було краю: вибухи веселого сміху будили зі сну далеку луну, і вона трепетно здригалася
й перекатами вщухала в лісі. Новий писар був особливо в ударі. їв за десятьох, пив до знемоги, розповідав анекдоти, розсипав усім своїм: новим товаришам хвалу й навіть після вареників почав співати. Та наприкінці,— а то було вже близько До півночі,— його якось розвезло, він упав у меланхолію, почав з жалем говорити про свої гріхи й заспівав зворушливо, розчулено:
І в ліиості, в праздності ЖИТІЄ МОЄ ІЖДІЇХ,
І многое нетребноє в гресв аз сотворих...
Ох, за блудниї вини Буть мені в чреві сатани.
— Та не тужи, пане писарю, не журися,— почав утішати філософа Андрій.— Чого сатани боїшся? Начхати йому на самий кінець хвоста—і квит!
— І то правда,— погодився Дмитро,— а то ще на роги йому яку-небудь капость, щоб з пекла вигнали...
Та поповича це мало втішало; він усе зітхав і примовляв:
— Ох, грішний я, грішний! Горіти мені у вогні невгасимому, кипіти в смолі смердоносній!
— Влити йому горілки ще, щоб похмелився,— гукнув хтось,— а то нудьга його почала за серце смоктати!..
— І справді,— підтримав Кармелюк,—випий і підбадьорись!.. Рано ще, брате, нам думати про смерть... ми ще кирпатій зсучимо не одну дулю... Ти от краще розкажи, за що тебе панотець вигнав?
— Гм!—закрутив головою попович.— За жінку..,
— Як за жінку? — здивувався отаман.
За яку жінку? — спитав Андрій.
— За справжню... Євину дщерь, іже спокусила Адама й натворила силу-силенну сорому...
— Ану, ну? Розкажи! —— зацікавилось товариство.
— Ох, марнота з марнот і всяка марнота,— почав глибокодумно попович, потроху жвавішаючи під час розповіді.— Коли за великовозрастіє мене вигнали з череди пасомих і в домі батьківському я був оселений, то зазнав гоніння нестерпного: батько мій, іменуючи мене повсякчасно "ледацюга", "бовдур", "нікчема", "дурень" та взиваючи іншими такими поганими словами, надумав неодмінно виправити мене гладом, спрагою і самотністю...