Але я султанша і не можу нікуди виїхати з цієї землі. Хай поїде мій син. Ви дасте йому супровід для захисту. Там зовсім недалеко від Сучави. Два чи три кінні переходи.А яка там земля! Вся зелена, зелена, як прапор пророка, і потоки течуть чисті, як благословення, і ліси шумлять, як небесні вітри. Коли б могла, то спала б, як ті ліси, і жила б, як ті ліси. Хай наш син побачить ту землю, ваша величність.
Він хотів спитати, чому саме Баязид, а не найстарший їхній син Мехмед або не Селім, найжвавіший з усіх дітей, але вирішив, що це нижче султанської гідності. Сказав тільки: "Я подумаю над цим" — і жадібно вдихнув запах її тіла. Це тіло осявало темний круг його життя, і хоч він щоразу вперто втікав од Хур-рем, але, мабуть, робив те лиш для того, щоб повертатися до неї знов і знов, зазнаючи дедалі більшого щастя спіткання й пізнання, окрім того, відстань між ними давала змогу для високих насолод духу, а тут уже не було духу — сама плоть, палюча, запаморочлива, солодка, як смерть.
Падала в його чіпкі, пожадливі обійми нага, як плід у сонних садах, віддавала тіло майже без жалю, а душу ховала, як правду від тиранів. Справжня правда ніколи до кінця не буває висловлена між людьми, надто між чоловіком і жінкою. Чи хотіла б вона стати чоловіком? Ніколи й нізащо! Може, справді зазнавала понижень від цього чоловіка, випрошуючи в нього все в постелі і тільки в постелі (те, що вдень трудне, вночі стає легке), зате відчувала перевагу над похмурим чоловічим світом, який не знає щастя ніжності, якому чуже доброчинство терплячості. Чомусь думала, що жінки розпромінюють світло, а чоловіки тільки поглинають його, вони темні самі, й темрява панує довкола них, і жінки осявають їх, ніби лампадки. Чи могла вона осявати цього великого султана і чи справді була теж великою султаншею, а чи зітканою з болючих снів маленькою дівчинкою, яка оплакує свою матусю, простягає в безнадії руки до свого дитинства і не може діткнутися?! Саме тільки слово "Рогатин" терзає серце. Як колись проклинала порання коло свиней, науку у вікарія Скарбського, п'яні вихвалки отця Лісовського, а тепер усе це згадувалося мов утрачений рай Світ нагадував перерізане яблуко: випуклий, об'ємний тільки згодного боку, а з другого — неіснуючий. І хоч султан ходив із своїм жахливим військом і на той другий бік, але їй здавалося, ніби провалюється щоразу в небуття. Бо життя існувало лиш там, де колись була вона, звідки прикипіла сюди. Там життя, пам'ять, майбуття, туди летіла душа. Ой пиймо ми мед-горілку, а ви, гуси,— воду, плиньте, плиньте, білі гуси, до мойого роду.Ой не кажіть, білі гуси, що я тут зли-дую, ой не кажіть, білі гуси, що я розкошую! Або пошлю білу утку по Дунаю хутко: "Пливи, пливи, біла утко, до родини хутко! Ой не кажи, сива утко, що я тут горюю, ой не кажи, сива утко, що я тут паную!"
Чи й малого свого сина посилала в рідну землю, щоб сказав там, як розкошує його мати? Хіба вона знала? Для тринадцятилітнього Баязида то видавалося безжурною прогулянкою обіч великого золотосяйного батька-султана. Гасан-агу ніхто не питав про його почуття, він мав виконати веління султана й султанші, поїхати й вернутися і привезти неушкодженим малого шах-заде. Ох, як то все просто! А Роксолана не сміла навіть заплакати за сином чи за своїм дитинством, бо судилася їй тільки урочиста поважність, приречена була на скам'янілість і маєстатичність і тим платити за своє так зване щастя зватися султаншею. Тепер уже твердо знала, що щасливим можна бути лише за чийсь рахунок. Сума щастя на землі так само постійна, як кількість повітря або води. Коли тобі дісталося більше, так і знай: когось обділено, скривджено, обкарнано й покарано.
— Хай буде над тобою благословення аллаха,— прошепотіла Роксолана, прощаючись з Баязидом, який знетерпеливлено рвався від матері, бо вже відчував себе не дитиною, а воїном, мужчиною, може, й майбутнім султаном.
Вона тільки зітхнула. Який дивний світ! В ньому можливий навіть аллах.
Султан пішов із своїм залізним військом, з своїми дикими кіньми, слонами й верблюдами, з ревучими гарматами на маленьку Молдавію, щоб покарати Петра Рареша, якого сам же наставив господарем і який ще недавно вдавав вірного васала, щороку посилаючи в Стамбул десять тисяч дукатів податку і дарунки золотом, хутрами, кіньми й соколами. За вірність Сулейман двічі винагороджував Рареша тугами — бунчуками з кінського хвоста, які давалися тільки беглербегам.
І ось — зрада. Маленька Молдавія насмілилася повстати проти могутньої імперії. Рареш видав повсталим угорцям султанського посланця Луїджі Гріті, чим розсварив Сулеймана з Венецією, тепер уклав таємну угоду з австрійським королем Фердіпандом, вів перемови навіть з далекою Москвою, шукаючи підтримки й опертя на випадок війни з Османами. Хоч Рареш був тільки незаконний син Стефана Великого, славного господаря Молдавії, якого колись боялися всі вороги, народ любив Петра, і па його заклик з усіх усюд збиралися всі, хто міг носити будь-яку зброю (здебільшого, щоправда, саморобну), під державний прапор цієї гордої землі: на полотнищі голова зубра й зірка з одного ,боку і хрест — з другого. Захистити три святині, проголошені що Стефаном Великим,— хрест, батьківщину і прапор. Хотинський пиркелаб привів свій ліпканський корпус, з Орхея прибули вершники, з гір спустилися лісоруби з своїми сокирами на довгих держаках, дрібні дворяни і знатні бояри виступали з добре озброєними власними дружинами, а до всього додавалося ціле море селянського війська, що налічувало понад двадцять тисяч, і особиста гвардія господаря — найманці, боярські сини і пажі,— всі верхи, в кольчугах, з дорогою зброєю, в бархатних кафтанах із срібними гудзами, в капелюхах з дорогим пір'ям.
В Буджацьких степах відбулася коротка й кривава битва. З грізним криком "Убий! Убий!", мов древні римляни, що, йдучи в атаку, кричали "Фері! Фері!", кинулися молдавани на залізну стіну султанського війська, але надто нерівні були сили, і мужність розбилася об численність, бо Сулейман привів триста тисяч спахіїв, так що на кожного молдавського воїна припадало мало не по сотні нападників. Лишивши казну спустошеною, військо розбитим, землю почленованою, народ знеможеним, Рареш вимушений був утекти в Ердель, де його сховали угорці. Сулейман зайняв Акерман і Кілію, перетворивши Чорне море на османське озеро. Кримському хану Сахіб-Гірею він звелів привести татар в Ясси, і У вересня султан і хан зустрілися там. Город розорено і спалено. За тиждень султан без опору ввійшов у молдавську столицю Сучаву. Поставив воєводою Рарешевого брата Стефана з умовою двічі на рік особисто привозити в Стамбул харадж. Славетну кріпость на Дністрі Хотин, яку буцімто засновано ще за життя Ісуса Христа, перед тим захопив польський король Зигмунт, умовившись таємно з Рарешем, і Сулейман не став відвойовувати Хотин у сприязненого з ним короля, перейшов Прут і в славі й величаннях став спускатися по Дністру. Часто зупинявся, ходив по табору в супроводі візирів і яничарів, бесідував з воїнами, попиваючи шербет з їхніх бард, прощаючись, щоразу казав: "До зустрічі в Кизил-Єлмі". Кизил-Єлмом, себто Червоним Яблуком, називали Османи Рим, про здобуття якого мріяв кожен — від султана до найупослідженішого воїна. Бо на світі повинна панувати лише одна віра, простіше кажучи, двом завжди тісно хоч і в найпросторішому палаці.
В Сороках султан оглянув кріпость, поставлену колись генуезькими купцями, лишив там залогу, пішов далі по горбистій молдавській рівнині понад Дністром.
Коло Тягина знов зупинився. Роздавав кафтани, коней, золото й чіфліки вельможам, тоді видав фірман про розбудову кріпості.
Дністер у тому місці робив закрут, насипав широку піщану косу під крутим правим берегом, що полегшувало переправу через примхливу річку. Ще з далекої давнини, коли жили в цих краях тиверці й уличі, вже існував тут город, коло якого перетягалися через Дністер. Город так і звався: Тягин. Згодом генуезці, осідаючи на торговельних шляхах, які вели в безмежні землі над Чорним морем, поставили в Тягині восьмибаштову кам'яну кріпость, що замикала дорогу з Сучави через Ясси і Лапушну на Очаків.
Слухаючи яничарських поетів, які виспівували касиди на честь переможного походу, попиваючи з срібних чаш одобештське й котнарське вино, Сулеймаїї повільно проказував нішанджію слова фірману про перетворення Тягина і вісімнадцяти довколишніх сіл на османський санджак, що мав утверджувати тут міць великої імперії так само, як очаківський санджак на Дніпрі. Кріпость звелено було розширити удвічі, продовживши мури, додавши до восьми генуезьких башт ще вісім, спустивши крило вниз, до самої ріки, де влаштовано водяні ворота для залоги, оточивши кріпость високими валами з глибоким ровом перед ними, обкладеним каменем, щоб не обсипався і не замулювався.
Через сто років славетний турецький мандрівник Евлія Челебі напише про спорудження кріпості Бендери: "Коли головний зодчий Сулеймана-хана Сінан-ага ібн Абдульменнан-ага будував цю фортецю, він застосував усе своє мистецтво. У відповідності з різними законами геометрії він спорудив такі продумані бастіони, хитромудрі кутові башти й стіни, що в описі їхніх якостей мова безсила".
Все це вимагало часу, але султан не квапився назад до Стамбула, так ніби ждав чогось, влаштовував полювання в довколишніх лісах, нагороджував кафтанами, золотом і кіньми своїх воєвод, розсилав гонців, складав поезії, відсилав султанші до столиці дарунки. Син Мехмед, якого лишив у Стамбулі своїм намісником на час походу, писав батькові: "Коли Ви зводите питати про мою матусю, то вона зовні мовби й гаразд, але всередині, через розлуку з Вами, немає в ній живого місця. Заполонена тугою за Вами, зітхає вдень і вночі і стоїть на краю загибелі".
Але й цей розпачливий лист не зрушив султана з місця, бо Сулейман знав, що Хасекі тривожиться не так за нього, як за малого сина, якого вони, порушуючи всі відомі звичаї, відпустили за межі своєї землі, не знаючи, що з того вийде. Тепер султан карався в душі, що так легко вдовольнив примху коханої жінки, але вже сталося, ніхто про те не знав і не мав знати, Баязид з Гасан-агою в супроводі загону відчайдухів з Сучави поскакав у невідомість, з якої міг і не вернутися, зарадити вже нічим не міг навіть він з усім своїм могуттям, тому треба було терпляче й спокійно ждати на цій чужій примхливій річці, тим часом надійно закувавши її в османський камінь.
Гнано звідусюди люд на спорудження небаченої в цих краях твердині, ламали й везли камінь — з кріковських кар'єрів, з Мі-лешт і Мікауців, пиляли дерево в кодрах, люди волоського воєводи Влада, який добровільно підкорився султанові, везли на будівництво харчі, прокладали дороги й мости.
Похмуре будування викінчено було мало не того дня, коли з таємних мандрів по слов'янських землях повернувся султанський син Баязид, повернувся вночі, втомлений і трохи подивований, бо не знайшов нічого з тих див, про які йому ще мало не з колиски нашіптувала й наспівувала матуся-султанша, немало зрадів, добравшись нарешті до величезного султанського табору, ще більше зрадів, коли через великого візира Аяса-пашу прислано йому султанське запрошення бути завтра на урочистості відкриття кріпості Бендери, що значило: портове місто.