Були розмови з приводу застосування на уроках покарань різками, історія з Остроградським, роботою учнів на дому у вчителів. В усіх цих випадках доглядач вийшов переможцем, і ніщо попові і його однодумцям не допомогло. Були й інші причини побоюватись доглядача. Законоучитель, обтяжений великою сім'єю, не хотів, щоб про його появу на уроках у п'яному вигляді, його втручання не в свої справи знав настоятель Хрестовоздвиженського монастиря, що був на той час і главою полтавської єпархії, отже, володів правом карати і милувати таких, насамперед, як отець Георгій. Отож, коли доглядач сказав про бажання зустрітися "у пильній справі", піп мусив згодитись на зустріч, хоч і підозрював: вона нічого приємного йому не обіцяє.
Ледве законоучитель, відсапуючись, усівся у великому кріслі, як доглядач зразу і почав:
— Отче, хочу говорити щиро і відверто. Маю до вас претензії.
— Які, дозвольте поцікавитись?
— Всі ми ходимо під Всевишнім, і ніщо від його ока не сховається.
— Амінь.
— Так от, чизнаєте, отче, що вихованці, напучувані кимось, збираються вчинити непоправне зло нашому місту?
— Це належить знати вам, поєлику ви, пане майор, доглядач, тобто людина, якій покладено в обов'язок знати кожен крок оболтусів наших, понеже, вихованців.
— Понеже, гм... Добре. Але ближче до діла. Звичайно, я мушу знати все, що коїться чи може скоїтись. Отож, маю попередити вас, що ви можете потрапити в дуже неприємну історію.
— Яким це чином? — Вирячився піп, ніс його, і так червоний в одну мить посизів.
— А ось таким. Ніхто інший, як ви, отче, підбурюєте дітей пустити півня театрові.
— Та ви що? — удав з себе обуреного піп, — і слухати не хочу!
— Ні, послухаєте... Якщо це трапиться, то вихованці покажуть на вас, а це може коштувати вам місця в гімназії. Про це вже я потурбуюсь... Бо що ж маю діяти, яко директор оного вертепу? Змушений буду шукати винуватців і, знайшовши, доповісти про все правителеві, а вже він знайде і настоятеля монастиря, і вас, отче, теж...
Законоучитель сидів з відкритим ротом, важко дихав і не знав, що відповідати.
— То як, отче? Будемо палити вертеп чи, може, зачекаємо трохи?
— По-почекаємо, — прогугнявив той і раптом підскочив. — Та я їм ось! Я їм покажу!.. Хіба ж я вчив їх такому?.. Слухайте, пане майор, змилуйтесь, у мене ж діти!
— Саме ваших дітей мені і жаль, тому і говорю з вами.
— Спасибі!.. Вік не забуду... Я сам піду до театру з матушкою і чадами. І вихованців поведу.
— І поговоріть з ними про театр, яке він має значення в наші часи. Адже ви це знаєте.
— Атож... Театр — це ж в деякому розумінні промінь світла у наші дні.
— Світла від сонця, але... не від пожежі. Чи не так?
— Та, боже мій, хіба ж я не розумію?.. — Хихикнув піп і кинувся на шию доглядачеві, але той не був готовий прийняти в обійми отця Георгія, спинив його рухом руки і додав, що отець Георгій міг би попередити і протопопа Амвросія: нехай і той подумає, перед тим як читати чергову проповідь. Законоучитель обіцяв сьогодні ж все переказати настоятелеві Срєтенської церкви.
— Отак буде краще! — Чемно вклонився полові доглядач і покинув учительську.
Приходячи щодня до театру, лишався в ньому до того часу, поки вештались там і робітники. Він швидко знайшов з ними спільну мову, і, можливо, завдяки цьому йому вдалося умовити малярів перебілити весь зал. Зникли темні плями на стінах, а стеля із жовтої з сірими розводами стала ніжно-блакитною, аж ніби бірюзовою, колір стелі тепер радував око, заспокоював.
Історія з побілкою була тільки початком. Уважно оглядаючи приміщення, що дісталось йому як директорові не зовсім закінчене, знайшов раптом, що треба негайно міняти підлогу на сцені, дошки виявились надто тонкими, вони гнулись, підозріло потріскували. Уявивши, як тріщать і ламаються мостини під час спектаклю, а пани лицедії на очах ошелешеної публіки провалюються під піл, жахнувся. Такий епізод довго пам'ятали б у місті, дорого б він коштував театрові. Звичайно ж, довелося тут же зірвати всю підлогу і терміново шукати нові, більш надійні дошки. Він їх знайшов, а потім пожалівся в пансіоні Капітоничу: нема людей, нема кому наслати підлоги. Капітонич сприйняв слова доглядача близько до серця, того ж дня запросив з собою служителя пансіону Гаврила, і незабаром вони вдвох прийшли до театру. Прийшов би і Діонісій, але комусь треба ж лишатися з дітьми.
Коли один з найнятих теслярів висловився в тому розумінні, що, мовляв, "зійшло б і так", і "чи варто гнути хребти даремно", був не радий, що дозволив собі подібну вольність у судженнях. На базіку разом накинулись і дядько Гаврило, і Капітонич. Наостанку Капітонич сказав:
— Чи розумієш ти, сучий син, що меле твій дурний язик? Для кого, по-твоєму, ми оце стараємось? Може, на бариню твою? Не розумієш, дурню, що театр тут буде, інакше кажучи, вертеп, тут лицедії гратимуть всілякі комедії. А знаєш ти, хто тут головний? Не знаєш. Наш пан доглядач головний тут — ось хто! А ми для нього сил не пожалієм, бо на дурне діло він не покличе. Проте він нас і не кликав, самі прийшли, а ти найнятий — а таке базікаєш.
Прийшлий з Кременчука тесля проймався повагою до "головного", старався не осоромитись перед полтавцями і, здається, незабаром своєю роботою заслужив їх мовчазне схвалення.
Підлогу на сцені переслали за двоє діб, хоча для цього довелося працювати і при свічках; не помічені сучки та закрайки почистили вже при денному світлі. Третього дня, коли на сцену піднявся директор, підлога блискотіла — чиста, біла, гладка, як дзеркало.
Потім обклеїли вікна. Найняті жінки, впоралися з цим в один день. Тепер вже, либонь, можна було і зимувати: з вікон і дверей не тягло, теплий дух збирався в залі і пахло в ньому смолистим деревом та свіжою побілкою.
Значно довше довелось повозитися з завісою, справа-бо виявилась дещо складнішою, ніж обклейка вікон. Закуплений Імберхом у гостиному ряду матеріал для завіси не годився; для мандрівної трупи ще і зійшов би, але неможливо було допустити, щоб на сцені свого театру — першого в Полтаві, далебі і на всій Україні — висіла вилиняла ганчірка.
Згадавши, як одного разу графиня Розумовська допомогла заготовити дровець на зиму, в свічках не відмовила, Котляревський звернувся до неї. Хотілось йому, щоб двірські дівчата — уславлені майстрині-вишивальниці — виготовили завісу для театру. Та цього разу графиня чемно відмовила: дівчата її зайняті пильною роботою, готують вишивки для продажу заїжджим французьким негоціантам.
Отож хочеш не хочеш, а довелося передати замовлення старшині кравецького цеху старому майстру Антону Цимі. Котляревський знав його як людину слова і чесну, не раз шив у нього, і завжди лишався задоволений роботою. Тепер потрібно було просити його про завісу, роботу складну і незвичну. Розповівши майстрові про свій задум, намалював і схему завіси, висловив побажання, якою б він хотів її бачити. Цима довго роздивлявся малюнок, м'яв і тер у руці матерію, потім міряв її своїм аршином, перепитував, який розмір сцени, знову міряв і, нарешті, сказав:
— Чув я, що завіса вам швидко потрібна.
— Правильно чули.
— Так, — підкрутив сивого вуса старий. — Коли так, то за чотири дні впораємось.
— А за три дні не можна?
— Малувате. Чотири дні — і буде готово
Майстер Цима дотримав слова. В кінці четвертого дня разом зі старшим сином — таким же крутоплечим, як і сам, — він приніс готову завісу. Розгорнули її в залі. Сонце ще не зайшло зовсім, і останні промені його лягли на розшите полотно, воно засяяло, заіскрилося всіма квітами, які тільки могли рости на приворсклянських луках. Котляревський і робітники-маляри, що затримались у театрі, якийсь час оніміло дивились на це чудо. По центру золотистого полотна красувався герб Полтави, а все його поле всіяли квіти, краї ж прикрашав місцевий, полтавський тобто, орнамент.
— Пане Цима, чи знаєте, що ви створили? Такій роботі ціни нема... І коли встигли! — Котляревський схвильовано потискував руки майстру і його синові. Вони ж поводились стримано, нічого не відповідали, лише старий ледь помітно посміхався в довгі обкурені вуса. Потім сказав:
— Та старалися. Дочки мої і невістки зі старою не спали три ночі, та і я з синами. От і впорались. Сказати вам, пане Котляревський, правду? Вдячний вам, що замовили мені таку роботу. Завіса для театру — то ж обличчя міста. Чи не так?..
— Так, пане Цима! І спасибі вам сердечне за це! Всій вашій сім'ї!.. Скажіть же, скільки вам винні? Все заплатимо до копійки.
— Ні, пане Котляревський, нічого не візьму. От хіба що за нитки та шовк заплатіть дещицю. Ото і все. І прощавайте! Еге, мало не забув. Коли почнуться лицедійства, то не відмовте прийти, подивитись.
— Обов'язково! Приходьте всією сім'єю.
Довго дивився Іван Петрович, як старий майстер крокував по Театральній вулиці — повільно, поважно, а син ступав слідом, в одному кроці від батька. Зустрічні вклонялись їм, а майстер статечно, непоспіхом відповідав на поклони, не схиляючи сивої голови. Котляревський розумів старого: майстер пройнятий значимістю зробленого і гордий з того. Що ж, — заслужено.
Між тим, доля готувала директорові інші, мало приємні випробування, ніби їй мало було всього ним пережитого.
Почувши, що комедіанти приїжджають до Полтави на всю зиму, а можливо, і назавжди, деякі домовласники, з якими раніше домовлялись про аренду у них квартир для акторів, прийшли до театру, щоб заявити: вони відмовляються від контрактів. Першою прийшла вдова негоціанта, що мала поблизу гостиного ряду зовсім непоганий будинок. Причину своєї відмови пояснила так:
— Сина збираюсь женити.
— Але ж ви про це знали і раніше. Чи не так?
— Знала, та не відала, що ваші лицедії зимуватимуть. Прощавайте! — Вона не хотіла більше нічого слухати, ніякі умовляння не діяли, сказала, як відрізала; підхопила свої численні спідниці і випливла з директорської кімнати.
Услід за нею пожалувала моложава ще попадя, теж вдова, ця свою відмову пояснила простіше:
— Сім'ю впускати нема резону, а нежонатого, та щоб і не старого взяла б...
Неначе домовились: "не можу", "нема резону". І таке інше. У кожної своя причина. Що маєш робити? Куди піти?
Лише друзі, як завжди, були з директором. Вони заспокоювали: поживуть твої лицедії як-небудь місяць-другий, їм не звикати, все життя у роз'їздах, подорожах, ночують, де ніч застане, а пізніше побачимо, Полтава — все-таки губернське місто, не село.