Але ж цілком очевидно, що нічого цього він тоді ще не мав! Крім того, реакція на заклики до повстання проти шляхти, проти польської влади була б з боку польського уряду адекватною, тобто навряд чи в такому разі Хмельницькому вдалося б добути на волі до початку розвою власного повстання, котре, як відомо, розпочалося лише напровесні 1648 року.
Та й давайте бути реалістами: в 1646 році Хмельницький ще не мав ні відповідної слави, ні повстанського імені, щоб його заклики до збройного бунту знаходили відгук по таких далеких від центрів Козаччини краях, як Покуття, Лемківщина, Галичина. Коротше кажучи, на той час Хмельницький ще абсолютно не відповідав ролі, яку йому вперто прагнуть приписувати окремі дослідники "повстання Семена Височана".
Водночас, обставини, за яких мужнів воїнський дух самого селянського полководця; умови, в яких він зростав як воїн, політичний діяч та особистість, переконують нас, що він був постаттю самодостатньою, і першим "емісаром*, котрий підводив його до думки про могутнє антипольське повстання в краї, був не якийсь там посланець від, тоді ще — в 1646 році — міфічного повстанського вождя Хмельницького, а його власний батько Ігнат Височан — людина рішуча, у поглядах на своє місце в суспільстві неординарна та самобутня, і, звичайно ж, по своєму, по-бунтарському, талановита.
Знову ж таки, серед дослідників досі точиться полеміка з приводу походження Ігната Височана, оскільки від цього залежить і походження самого селянського вождя. І погляди теж полярні. Відомий український історик В. Липинський беззастережно стверджував, що Ігнат Височан — "типовий шляхтич" осадник, побережник, перший з того легіону найзаслуженіших піонерів колонізації наших (галицьких) земель, за якими щойно пішли державці, економи, старости".
Це твердження шанованого історика викликає щонайменше подив, але не стільки з огляду на "шляхетство" Ігната Височана, скільки через прагнення зарахувати даного галичанина, що досить скромно проявив себе навіть у справі економічної розбудови власних маєтностей, і то вже мало не в середині XVII століття, до "піонерів колонізації галицьких земель", які були достатньо колонізовані щонайменше за вісім-дев'ять століть до нього.
Ну а що на наділених йому землях він спорудив собі корчму та гураленьку і найняв на роботу десяток-другий робітників, то це звичайний розвій нового маєтку, а не "колонізація галицьких земель", що сприймається мало не як колонізація "Дикого Заходу" в Штатах.
Сучасний дослідник походження роду Височанів та "ви-сочинського" повстання Володимир Грабовецький, старанно опрацьовуючи як нові архівні дані, так і пошуки численних попередників, у висновках своїх конкретніший, а головне — реалістичніший.
"Про походження Ігната і Семена Височанів, — пише він у брошурі "Семен Височан. На допомогу вчителю історії, студенту і краєзнавцю" — ясно свідчать джерела. Ігнат Височан, батько Семена, родом з наддністрянського села Вікторова, що було в складі Галицького староства, і, безсумнівно, походив з селянського середовища. На це вказують тогочасні повідомлення. Декілька шляхтичів в одній із скарг протестують проти робітничого Ігната Височана — батька, і Сема — його сина, підданих його королівської милості з с. Вікторова. Шляхта обурюється тим, що Височан заснував в с. Боднарові бровар і корчму, чого плебеям забороняють "коронні права".
Без сумніву, Ігнат Височан належав до заможних селян. Він, осадчий, за допомогою селян засновує на "сирому корені" село Слободу Височанську. Можливо, він був ще й солтисом, як припускають К. Дракохуст і М. Горн.
"Проте у заснованій ним Слободі Височанській Ігнат Височан залишається недовго. Незабаром він, за свідченням джерел, з певних причин, зі злості і гніву на галицького старосту, умисно селянам наказав розійтись, а сам переходить на околиці Боднарова. Докладніші причини цього переходу невідомі. В. Лозинський, а за ним інші дослідники, пояснюють це загостренням відносин між Височаном і галицьким старостою, який не давав йому жити "абсолютно так, як той хотів". Приблизно така туманна аргументація і в джерелах".
Що ж стосується самого Лозинського, на якого посилається В. Грабовецький, то той висловлювався ще конкретніше, і предметніше: "Височан був спочатку осадчим, належав, отже, до численного на той час класу підприємливих селян, які, за привілеями дідичів або старост, трудилися спеціально над утворенням нових осель на сирому корені, приваблюючи селян з густіших населених околиць, обіцяючи свободи і вільності кільканадцятирічно "кочуючим" селянам, тобто полегшуючи їм утечу з-під іншого підданства".
А ще цьому ж досліднику належить фраза, над якою особливо варто замислитися. Говорячи про Ігната Височана, він стверджує, що той — "...селянин багатий і гордий, який живе, мов шляхтич, сміється зі старостинської влади і, як малий королик, тримає цілу околицю в залежності і страху".
На мій погляд, саме В.Лозинський виявився найближчим до істинності походження Ігната Височана, який, власне, стверджує: суть не в тому, що Височан був шляхтичем, а в тому, що зумів так поставити себе, що ніхто не наважувався засумніватись: він дійсно шляхтич, який не лише в своєму маєтку, але й у всій окрузі поводиться "як малий королик".
Оскільки нас більше цікавить не свавільний владний чолов'яга Ігнат Височан, який, зрештою, так ніколи й не піднявся до височіні вождя селянського повстання, а його син, якому це сходження вдалося, годилося б утриматись від подальшої полеміки щодо їх походження, а краще уявити собі, в яких умовах зростав майбутній селянський полководець.
Але для цього, знову ж таки, слід повернутися до постаті його батька — Ігната Височана.
"Осівши під Боднаровим, Ігнат Височин, всупереч тодішнім шляхетським правам (адже він був селянином), самовільно побудував бровар, корчму, а за селом, "за рікою межи лісом" — простий двір величиною на "кілька пострілів з лука", — підсумовує здобуту з усіляких джерел інформатику В. Грабовецький. — Використовуючи великі військові дружини, які, очевидно, організував з різних селян-втікачів, визволених бранців, він не підкорявся нікому й управляв своїм маєтком за власним розсудом. Незабаром шляхта скаржилась, що Ігнат Височан "жодної зверхності над собою не хоче мати і взагалі, вільності собі навіть більші, ніж шляхетські, присвоїв". Завдяки наполегливій праці в маєтках та багатій татарській здобичі, Височан забагатів. Його двір стає ніби військовою фортецею, де зосереджуються добрі дружини і, як записано в актах, "багато людей на то приспособлених"... Ігнат Височан має зв'язки з галицькими опришками, адже не випадково шляхта підозрює його в тім, що він побудував двір на стороні від людей в підозрілому місці, щоб там вільно тримати зв'язки з розбійниками та опришками".
А тепер давайте забудемо про суху документалістику джерел, і спробуємо уявити собі ситуацію. В умовах владарювання на Галичина Речі Посполитої, законами якої було чітко визначено, що дозволено шляхтичу, а що дозволено селянинові, чи плебеєві, раптом знаходиться селянин, який починає поводитись так, як міг дозволити собі поводитись лише висо-кородний магнат, котрий, до того ж, цілковито зневажає і королівську владу, і думку кола рівних собі.
Ефективне враження стрілою досягається при пострілі на сто метрів, поняття "політ стріли" охоплювало відстань до 250 метрів. Тобто важко сказати, яку саме мірку мав на увазі хроніст, що визначав величину двору І. Височана "на кілька пострілів з лука", але цілком очевидно, що той збудував досить значний в периметрі форт, для захисту якого, в разі потреби, до невеличкого загону надвірної міліції, або надвірних козаків, прилучались робітники його броварні та інших маєтностей.
Втім, цілком очевидно, що з часом Ігнату Височану вже йшлося не лише про захист власного маєтку-форту, але й про напади на окремі підрозділи татарської орди, котра досить регулярно накочувалася на Підгір'я. Причому тактика в нього була досить вивіреною: він очікував, коли татарські чамбули, обтяжені здобиччю та полоном, починали повертатися до місця збору орди, щоб вирушати у зворотну путь, і нападав на них, діючи за принципом "грабуй награбоване".
На той час у Карпатах та галицькому передгір'ї активно діяли десятки більш-менш значних загонів опришків, отож польська шляхта намагалась зосереджувати свої штаб-квартири" по містечках, аби перебувати під захистом не лише власної надвірної міліції, але й місцевого гарнізону. І цілком зрозуміло, що Ігнат Височан не зміг би не лише вижити, але й зберегти свої маєтності, якби, оселившись в цій глушині, не налагодив взаємини з керівниками місцевих опришків, що контролювали дану територію.
Залучав він загони опришків і для нападу на татарські чамбули. Не виключено, що якісь загони опришків, чи принаймні їхні керівники, використовували форт Височана як свою базу, де вони могли переховуватися під час зимових морозів, підліковуватися, поповнювати запаси продовольства. Особливо став помітним цей зв'язок, коли Ігнат Височан та його син Семен, що вже в двадцяті роки, очевидно, очолював "двірцеву гвардію" свого батька, перестали обмежуватися нападами на татарські загони і розпочали планомірні збройні наїзди на навколишні маєтки польських шляхтичів. І я не став би одразу записувати ці наїзди на рахунок визвольної боротьби Височанів, як це намагаються робити деякі наші заангажовані революційністю дослідники. Адже цілком зрозуміло, що подібними наїздами, як і нападами опришківських ватаг, у визвольній боротьбі нічого не досягнеш.
Крім того, не слід забувати, що збройні наїзди на маєтності один одного були в традиціях феодалів всієї Європи, і Польща винятку не становила. Отож Ігнат Височан поводився, як людина, яка, відчувши збройну потугу і маючи надійне прикриття з боку опришків, силою сили утверджується в районі Боднарова, вважаючи, що з часом примусить поважати себе і свої здобутки не лише старосту галицького, але й коронного гетьмана, канцлера, а, можливо, й самого короля.
Документальних відомостей про діяльність в ті часи самого Семена Височана віднайдено не багато. Про його причетність до організовуваних батьком нападів свідчить датована 1626 роком скарга шляхтичів Сулятицьких та Боднаровських.