І мені шматина попала, і так я ожила, на падлі тім. І стала я вже думать не про смерть, а стала я думать про життя, ї очі мені знову відкрилися. І ходила я в колгосп на роботи, а там трохи підгодовували, хто робив.
І як пленталася я одного ранку у колгосп, повз хату Соньки, яку колись, сеє теж на пам'яті моїй, з-під тину Христя підібрала, усіма покинуту, стидно болящу, як плелася я повз хату Соньки тої, аж кличуть мене з дворища її. А в дворі — міліція і начальники сельські: "Будеш за поняту, бо крик дєтскій чули з хати Соньчиної, і треба перевірить". Дак зайшли ми до хати, а Сонька на піч забилася і глядить на нас очищами кігтявими. Міліціонер віко скрині одчинив, а на дні скрині — хлопчик лежить, літ семи хлопчик, у білій сорочечці, а сорочечка тая — в крові червоній, наче маніш-кою мережана. Узяв міліціонер за тую сорочечку, щоб хлопчика піднять, а голівка його і одвалилася од тіла, горло йому було косою перетято. Дак я наче усього вже за жисть свою надивилася, а як сеє побачила, зомліла і біля скрині на долівку упала. Водою мене одливали. Як одлили мене водою, очі розплющила — хлопчик уже на лаві лежить, без голівки, а голівка — на грудях його, і ручки на грудях складені, наче воно, бідне, тую голівку притримує, щоб не упала. А Сонька уже в руках міліціонерів б'ється, зв'язана, і вже виводять її із хати. І я слідком виповзла. Виповзла я на світ Божий, дивлюся навколо і очам не вірю, що сонечко на небі ще не зчорніло од горя людського, і соловейки на леваді не вмовкли, вищебечують, і світ довколишній — зелений, а не червоний од кровці дитячої…
І повезли Соньку у Мрин, а де вже її там поділи— не знаю, ніхто про неї болєй не чув. А се ж тади брели діточки із сіл околишніх, бо вимирали села в степу, до причалу, щоб на пароплав попасти і якось у місті, коло люду, порятуватися, хоч і не пускали їх на пароплави. Брели діточки, голодні, а Сонька їх приманювала добрим словом та кусничком яким, уночі ж косою горлечка їм перерізала, сама їла, ще й підторговувала на причалі котлетками. Уже по війні, як будувалися там люди, розгорнули хатище — сім черепів дитячих рядочком лежали, вона їх у коморі, під мостинами закопувала…
Страшна сяя повість моя, хто на нерви болящий, хай і не читає. А з жисті нашої — не викинеш. Але не для того я її вписую, аби людяк, які після нас житимуть, пужать. Уже познєй розговорилися ми якось із Христею, і запитала я, Соньку-людоїдку пригадавши: "Як же се йон, Бог твій хвалений, робив, що од добра твого до Соньчиного зла нитка видима потяглася?" Дак вона на мене глянула очима своїми вистражденними, аж пошкодувала я, що запитала, і каже: "Хіба я — Бог, щоб за Бога перед тобою одвічать? Якби була я Богом та все наперед, що буде, бачила, то й жить би не схотіла. А щодо добра і зла, то скажу так: і корова буває ряба, латка біла, латка чорна, а молочко біле корова дає. Так і світ. Тольки ж, якби ми, люди, добра для інших людей не робили, мо', досюль у світі і дня не було б, а все ніч та ніч, без розвидніє. Тольки добро і здатне переважити зло, як світло перемагає пітьму". Але ж після дня знову ніч надходить, і коли сьому край буде, хотіла спитати я, але відчула, що кожне слово моє — сіль на рану в душі Христі, і болєй про сеє з Христею не говорила.
А я такеє повідаю, бо на собі пережила: як не горісно нам буває на ній, землі рідній, а пахне вона здаля і душу до себе магнітом тягне. Вписую до Книги днів про рід свій, нічого не вигадуючи. Батько мій — наймит з дєтства. Розказував йон, як заробив у П'явки за літо дев'яносто п'ять копійок, малим ще, і хопило тих копійок, щоб сім'я одговілася. З тих пір недолюблював йон попів, мав себе за безбожника. А як помирала матір моя у степах волзьких, хіба так випрохував у Бога для неї рятунку, але не поміг Бог. Але се уже — познєй. Матір моя — теж із роду бідного. І перебивалися ми сяк-так, покуль не прочув батько, що в Сибіру земельку дають. І поїхали ми світ за очі. Я ще мала була і сього не пам'ятаю, се, мо', у годі десятім, бо засвітилася тади уперше зоря на небі, на віник схожа. Люди лякались її, усіляких лих у майбутньому чекаючи, бо зорі такі ніби завжди горе віщували. А батько, за безбожника себе маючи, тольки сміявся з тих переполохів і казав матері моїй: "Се нам Гаврило Латка з неба світить, вказуючи шлях до райської землі". Райська земля чи не райська, а розжилися ми трохи в Сибірах тих. Мали ми вже хату, комору, повен двір худоби, три пари коней — сім'я була роботяща, братеники мої старші очоловічилися.
І тут дізнався батько мій, а йон грамотяка був — газети читав, що в Краї люди голови підняли, здобулися на лице своє і землю там дають, хто хоче на землі робить. Зібрав нас батько і так гомонить: "Діти мої, добре було нам на чужині, і не знаю я, чи буде нам добрей у своїм Краї. Але птиця — і та, весну зачувши, летить за тисячі верст туди, де уперше з гнізда материного на світ глянула. А ми ж таки — люди, і де пупа закопано, туди нас тягне мотузкою. Ви, дєтки, — уже люди дорослі, самі рішайте, як вам буть, а ми з маткою не хочемо, щоб наші кості у чужій землі лежали, будемо ми додому плентатися, хоч і не близький світ". А що нам рішать, коли слова батькові запали в душу. Наче хто по шматочку серця одрізав — така туга за Краєм, за Невклею, за Пакулем. Спродалися ми швиденько і рушили циганським табором — два вози з хатнім добром та харчами, за возами — по дві корови, ще й пес Рябко слідом біг, од Кустаная до Царицина, а там його дядько якийсь встрелив, при нас зварив і з'їв. Був тади голод великий у Поволжі, і тиф людей косив, і пробиралися ми на далеку нашу Україну наче по мінному полю, і не знали, коли під нами вибухне. А вибухнуло, як Царицин проминули. Уже ми й корівок своїх спродали, уже й коней добрих не стало, по одній клячі на воза лишилося, уже ми не їхали, а тяглися. І страшнеє кіно нам одкривалося, хотілось очі заплющити і не бачить. Наче смерч вогняний прокотився над землею, і мор людей виморював. І зробилася матір наша жовта як смерть. І молився батько-безбожник до Бога, до зір, до сонця і місяця, але глухі вони були до мольб його, і померла матір наша. Як прощалися з матір'ю, у вуста цілували, хоч знали, що се — тиф. Але не жаліли себе, любили-бо матір свою. У степу безлюднім, голім схоронили її, з воза труну зробивши. Могилку насипали посеред степу і хрест із голобель збили: підупали наші клячі на ноги і вже не мали сил два вози тягти. І заспівали ми над могилою материною тужних пісень українських, яких вона нас навчала, докуль жива була. А доспівував їх вітер степовий, бо поплуганилися ми далєй — туди, де сонце за обрій опускалося, де Україна наша.
І настав день — забовваніла на обрії зелена маківка пакульської церкви, наче з землі виросла. Упали ми на коліна посеред шляху Сіверського і земельку рідну цілували, долі дякуючи, що привела нас додому. І осьдечки я тепер думаю: а коли б ми в Сибірах тих осталися, може б, і легшей жисть свою прожили? Трьох чоловіків я пережила. Перший у тридцять третьому годі голодною смертю помер. Другого — у тридцять сьомому узяло та й не повернуло досюль, тольки бомажечка уже тепер на нього прийшла, що не винен ні в чім. А по війні — за безногого вийшла, дак йон з горя свого великого у горілці скоро згорів. На сина похоронку одержала, а дочка — на міні німецькій уже в сорок сьомім підірвалася, разом з коровою, як орали коровами поле колгоспне. І сама я віку доживаю. Старшого братеника розкуркулили, зіслали разом з родиною його, і болєй я про них не чула, десь у снігах архангельських вигибли усі. Молодший братеник в емтеесі перед війною робив, погнав трактора на схід, як німці підійшли, — за Мньовом колону їхню розбомбило. Дві сестри у мене ще були. Одна — за колосочки в сорок шостім сім годиків заробила та вже й не вернулася, зів'яла на роботах табірних. Друга сестра — у городі приліпилася, за галіфетчика заміж вискочила, сама активістка була, і жили добренно, а в сорок третім, як лютували німці, вивезли її з дєтками у яр під Мрином і постріляли, бідних.
Батько ж мій, як на Україну, що така люба серцю його була, вернувся, оженивсь удруге, земельку йому дали. Вгризався йон у тую земельку, як жук, і розжився знову, бо умів робить. А як стали в колектив зганять, заліз на вербу високу, весь день криком кричав: "Ой не хочу в колгосп! Ой не хочу в колгосп!" Далєй серденько його розірвалося, і упав йон з верби, як лист, бурею зірваний.
Ось так нас земелька рідна привітала. Але ніколи не мала я на думці і досі не маю покійним батькові з матір'ю дорікать, що повернули нас із країв чужих на берег Невклі нашої. Одне, що й туди йон докотився — мор на душі й тіла людяцькі, і ніхто не знає, чи не так би нам і тамочки, в Сибірах, прийшлося. А головне скажу: як не трудненько на землі своїй, а й лягать у неї легшей, аніж у землю чужу. Се — вік довгий проживши — свідчу. Правду-бо Нестор Семирозум у часи давні гомонів, а батько наш переказував нам слова його: душі наші — чи на землі вони, чи уже на небі — живі доти, доки жива душа Краю нашого. І як стане мені вельми важкенько на серці од дум моїх печальних, вийду я на гористий берег Невклі, оглянуся довкола — і заплачу слізьми горючими, і заплачу слізьми солодкими. Хто інак думає, той нічого у жисті земній не зрозумів, а прокотився по ній перекотиполем, без сліду, без кореня…
Дума про Дарину, матір дітей людяцьких
І наснився сон страшкий Уляні Несторці. І устала вона дранні, ще не розвидніло, устала вона у ранні і попішкувала скоренько у Мрин, щоб пані Дарині переказать, покуль не забувся сон. Ніби то так сам Нестор, Семирозумом прозваний, у сні їй нарадив. Калі уже розруха тая перешуміла і сон страшкий справдився, — одкрилися вуста Улянині, а до того — нікому, окрім Дарини, і словом не призналася, боялась наврочить. Бо слово людяки, яка щось знає, гостре, наче куля, і сама людяка боїться слова свого. Через теє робилася Уляна Несторка з годами мовчазна, як земля. Якщо ж і відкривалась до людей, отже, мовчать їй уже не можна було. А було сеє — на Маланки, у годі чотирнадцятім. Бо як верталася Уляна з Мрина, у Крутьках, у родаків своїх, щедрувала.
І прийшла Уляна у Мрин, на вулицю прийшла, де дім Листопадів.