Він зараз стомився, дорога була виснажлива.
— І все ж поговоріть з їх сіятельством. Уклінно прошу про це. Всі шанувальники театру благословлятимуть вас вічно і лишаться вашими боржниками Театр Полтаві вкрай потрібен. А щодо лицедіїв, то ми знайдемо їх, якщо не в Харкові, то в іншому місті, але, запевняю вас, знайдемо.
— Припускаю таку можливість... Та виникають інші обставини. Хто ж стане директором оного театру? На цій посаді, мабуть, не кожен зуміє. Людині треба дещо знати.
— Саме так, ваше сіятельство, — підхопив Іван Петрович. — Ця людина мусить, насамперед, розуміти і цінувати труд лицедіїв, пектися про театр, як про власний дім. Повинен і сцену знати не гірше актора.
— Згодна, — загадково усміхнулась княгиня. — Між іншим, таку людину ми, здається, вже маємо на прикметі.
— Хто ж це? Чи знаю?
— Знаєте.
В цю хвилину в будуар вбігла Варенька, цього разу вона відразу поставила тацю з кофеєм на стіл і, почувши останні слова матері і запитання майора, розсміялась:
— І я знаю.
— І ви? Хто ж, дозвольте, спитати?
— Так вам і сказати, еге ж, помучтеся трошки!
— Пожалійте.
— Який недогадливий... Та це ж ви!
Варенька величезними сяючими очима дивилась на майора, а княгиня любовно позирала на дочку і розливала в склянки гарячий золотистий напій. Гість ніяково озирнувся на велику Варвару:
— Але ж... це неможливо.
— Чому? — Княгиня посунула ближче до гостя склянку. — Хто справді краще вас зуміє навести лад у театрі? Про це ми вже говорили якось. До того ж вам дадуть помічника. Здається, Микола Григорович пана Імберха мав на увазі. Це чиновник з його канцелярії, і я чула, людина він спритна, ну, як би вам сказати, розторопна.
Не знав, що відповісти: так нагло звалилась на нього несподівана новина. Його розгубленість і ніяковість — нібито сам напросився в директори — веселили і велику Варвару, і молодшу, особливо весело було молодшій: сміючись, вона ляскала в долоні, до того ж так шумно все це робила, що хтось із челяді, почувши незвичайний гамір у будуарі, зазирнув у напіввідчинені двері. Мати попросила дочку заспокоїтись:
— Тихіше. Не на ярмарці ж.
— Не буду. — Перевела подих Варенька і тут же звернулась до Івана Петровича: — Дозвольте, пане директор, дізнатися, коли ви нас з матінкою в театр зволите запросити ?
Іван Петрович невпевнено знизав плечима і нічого не відповів.
— Не жміться, а відповідайте. Мамочко, ти подивися на нього — він не знає, а ще директор!.. А мені хочеться в театр.
— Ви чуєте, мосьпане? — Княгиня відсунула порожню склянку подалі від себе і насмішкувато-лукаво глянула на вкрай зніяковілого гостя, що не знав, як йому повестися: чи радіти, чи, поки не пізно, відхреститися від призначення на посаду настільки обтяжливу, що і уявити собі не можна. — Поспішайте з театром, тому що тепер моя Варвара спокою вам не дасть, у цьому будьте впевнені. Проте не тільки їй одній цікаво скоріше лицезріти що-небудь незвичайне на нашій сцені, але знайдуться й інші охочі. Отож, добродію, начувайтесь, життя вам тепер спокійного не буде.
— Про спокій, ваше сіятельство, скільки себе пам'ятаю, я лише міг мріяти, а тепер — і поготів...
— В цьому, мосьпане, ви недалекі від істини, театр — не пансіон, але ви впораєтесь, досвід у вас є, адже керуєте пансіонним театром, хоч, звичайно, і не таким... Та коли не зумієте, Микола Григорович вам допоможе. Він вас напевне запросить до себе і — ви вже пробачте — розпече як слід. І я теж — мушу сказати — хвалити не буду... Так що не сумнівайтесь — допомагати вам будемо.
— Тоді я зовсім спокійний, якщо буде кому... розпікати. А то я сумнівався з цього приводу.
Напівзакривши обличчя мережаною хусткою, княгиня нечутно сміялась, сміялась і Варенька.
— Вже що інше, а доброхоти полаяти знайдуться... Та не лякайтесь — ви ж майор, хоч і відставлений, і, як я чула, не пасували навіть перед басурманами. Отож і з театром впораєтесь.
Котляревський нічого не відповів, лише мовчки похитав головою: княгиня не мала і найменшої уяви, що таке театр, та ще новий, в якому не було лицедіїв, репертуару, художника, служителів, без яких теж не можна обійтись. Одному Всевишньому відомо, що ще потрібно новому дітищу.
Незабаром майор відкланявся і, коли виходив з будуара, відчув на собі уважний, довгий погляд великої Варвари.
4
Обер-аудитор Олексій Йосипович Імберх про своє доручення ніде нікому не говорив: ні дома, в колі сім'ї, ні в губернській канцелярії, де служив. Можливо, випадково, сам того не відаючи, обмовився жоні, а можливо, кучеру обронив слівце, наказуючи готуватись до від'їзду на Харків. Так чи інакше, але не встигла дорожня карета Імберха лишити шлагбаум на харківській дорозі, як в місті заговорили про приїзд комедіантів, чи, як дехто називав, кумедіантів.
Повзли чутки, одна від іншої фантастичніш!, з'явилися пересуди і здогадки, як це звичайно буває у маленькому місті, де все на виду і кожний знає про свого сусіду не тільки те, чим той сьогодні зайнятий, але навіть про його можливі заняття і позавтра. В такому місті стають також відомі задовго до їх здійснення і прожекти міської влади.
У гостиному ряду, що поруч з Сампсоніївською площею, біля шопи, тобто критого амбару, в якому тримав торгівлю печеним хлібом купець першої гільдії і з недавнього часу міський голова Зелінський, вкотре говорилось про одне і те саме. Дехто помітив: з'являються у місті комедіанти — нема спокійного життя, їх присутність згубно діє на всіх, особливо ж на молодь. "Чи ви не знаєте, які нині діти? А коли їм ще зі сцени покажуть, як нехтувати батьками, то вони і зовсім розпережуться". Інша річ, коли мандрівна трупа лицедіїв проколотиться у місті якихось п'ять-шість днів, тоді можна якось і вберегтися, скажімо, вивезти з міста на якийсь час чадо своє. А коли лицедії тут житимуть — тодіщо? Ніяких інших наслідків, крім згубного крутіння голів, від театрів не жди. Невідомо звідки з'являється обурлива вільність у відносинах до старших по чину і званню, щезає повага і доброзвичайність, а на такому грунті, як відомо, проростає зухвалість до можновладців і навіть — спаси господи — неповага до самих устоїв, і — страшно подумати — до августійшої фамілії. Куди накажете далі? То для чого ж добровільно, без, так би мовити, побажань зверху, за власним доброхотством, тягти на собі важкого хреста, накликати на місто, відоме ратною славою і благочинням, неминучі біди?
Але тут дехто із полтавських обивателів нагадав про не останню обставину в цій історії, що обростала, як сніжна грудка, все новими подробицями. Комедіанти прибувають до міста з відома і навіть дозволу самого князя. Саме він, князь Рєпнін, не суперечив, щоб їх запросили, зрозуміло, сам до них не їздив — велика честь, має досить чиновників для цього; послали, чути, Імберха — оборотистого, крутію-ватого чиновника із обрусілих німців, якого для подібних справ і тримають. А початок всьому поклала розмова, що відбулась у покоях князя, і починав її не хто інший, як доглядач будинку для дітей бідних, піїт і відставлений майор, той самий, що живе на Червоній площі, біля самого собору. Проте хто не знає, де він живе: майор — людина в місті помітна.
Достеменно — додавали ті, у кого фантазії більше ніж треба — справа тут не зовсім чиста,, не інакше, як князя ошукано або щось на нього навіяно, в противному разі він би не дозволив кликати на жительство лицедіїв в матінку Полтаву. Умовили князя, зіграли на його честолюбстві: мовляв, чому б у губернському граді не мати своїх "театрів" і власних комедіантів.
Чутки і кривосуди розповсюджувались зі швидкістю пожежі в засушливе літо і готові були викликати в деякому розумінні бродіння думок, а головне — могли докотитися і до їх сіятельства. І це б розгнівило його, а під гарячу руку князь міг би все повернути в інший бік. Можливо, цього дехто і прагнув. Друзі театру не на жарт захвилювались: що робити? Призначений директором оного Котляревський і його товариші із недавно відкритої в Полтаві масонської ложі "Любов до істини" губились в здогадах: хто розсіває зле насіння, підбурює обивателя проти ще не народженого дітища беззахисної Мельпомени?
В ту осінь головною темою вечірніх бесід в деяких полтавських вітальнях були театральні справи. Непогасні вогники тепліли до пізньої ночі у домах Білухи-Кохановського, графа Ламберта, мадам Осипенкової, Стебліних-Камінських, Новикових, що недавно побудувались на Дворянській. В кожному з цих домів бував і Котляревський, тут він завжди був бажаною людиною, і саме тут його попереджували проти надто поспішливих кроків: а раптом чутки виходять від впливової особи і, отже, справу слід вести особливо тонко.
І тут несподівано стало відомо, що не далі як вчора, у неділю, з амвона Срєтенської церкви замість читання євангелія протопоп Амвросій звернувся до прихожан з проповіддю, в якій закликав театрів не відвідувати, бо це зело гріховно, особливо ж для молоді; відвідувати бісівські ігрища, які в старі часи іменувалися вертепами, — що отруту вкушати. Театр ще не був відкритий, а йому готували повну обструкцію. Те саме в ті дні проповідував на уроках закону божого в гімназії та повітовому училищі і законоучитель. Отець Георгій перестав вимагати від вихованців твердих знань Ветхого завіту, а майже всі уроки присвячував єдиній темі: театру, який, мовляв, несе зло всім, особливо ж молодим людям, незрілим розумом і серцем, кличе до ліні й марнотратства, отже, кожний, хто чесний і слухняний, повинен зневажати закликами відвідувати всілякі вертепи, в тому числі й театри. Більше того, законоучитель взяв на себе право заборонити вихованцям дивитись лицедіїв і запевняв, що, коли він, театр тобто, згорить, це буде угодно богові й людям.
Під час чергової вечірньої бесіди вихованці другого класу гімназії розповіли доглядачеві про останні проповіді отця Георгія. Левко Боровиковський слово в слово переказав все, що чув від законоучителя, і спитав, чи справді не можна дивитися лицедіїв, це, мабуть, грішно, і чи правду кажуть, що театр буде спалено, це ж бо твердив отець Георгій і, ніби між іншим, додавав, що спалити "оний вертеп" — діяння угодне самому богові. Хитрун Боровиковський удавано зітхнув: жаль, не доведеться піти глянути на лицедіїв, а він готувався, навіть півкопи грошей відклав — потрошку від усіх гостинців, які одержував з дому.
Котляревський вирішив діяти негайно, не відкладаючи.
Другого дня, прийшовши до гімназії, попросив затриматися після уроків отця Георгія для пильної справи.
Отця Георгія він знав вже не перший рік, служили ж разом, і хоча в гімназичній ієрархії вони займали різні ступені, але попові доволі часто доводилося поступатись своїми переконаннями перед доглядачем.