Але на жартівливий тон треба, було потрапляти відразу, з перших слів, а Карналь загруз у банальщині, вдався до пояснень і виправдань, небезпечно затримався коло Анастасії, і довелося, отже, знайомитися з молодим грузином, якого жартома звали Князем, з мотористом, що за неписаним звичаєм і непорушними звичаями Чорного моря не міг називатися інакше як Жора, а тим часом з води вилізли оті двоє опецькуватих і теж кинулися до Карналевої руки, так ніби він був коли й не папа римський, то принаймні який-небудь екзарх, дівчина одержала від батьків ім'я Віра, але тут її звали Вероніка Глобус, бо була справді кругла, як глобус, а Вероніка додавалося для екзотики, хлопець носив наймення Костя Бегемотик, бо на справжнього бегемота він не тягнув за розмірами, сказати б, загальними, зате по широчині всіх частин свого тіла, включаючи й обличчя та ніс, цілком міг змагатися з водолюбним мешканцем Центральної Африки. Рятувало Карналя лиш те, що Анастасія не називала ні його прізвища, ні, ясна річ, звань та посад, просто відрекомендувала: Петро Андрійович. Ну, а Петрів Андрійовичів тільки в Європейській частині Радянського Союзу можна знайти тисячі. Але тут молодий грузин, якого звали Князем і який нічого спільного з цими колишніми експлуататорами, як він заявив, ніколи не мав, окрім того, хоч тут його вважали типовим представником свого народу, на жаль, не міг бути до кінця саме типовим представником, бо не вмів робити того, що вміє (принаймні така існує загальноприйнята думка) кожен грузин: смажити шашлики і не просто смажити, а зі знанням усіх таємниць, з артистизмом і вишуканістю. Князь показав на велику, замотану вініловою плівкою каструлю в катері, безпорадно розвів руками. Вероніка Глобус і Костя Бегемотик з їхніми апетитами десь добули цілого барана, залили його ще звечора вином, тепер сподіваються що він, тобто Князь, нагодує їх у Розбійницькій бухті грузинським шашликом.
— А ви не вмієте готувати шашлики? — ласкаво спитав Князь Карналя.
Запитання було таке несподіване, що Карналь нічого іншого не вигадав, як сказати правду:
— Власне, я не можу вважати себе спеціалістом... Але взагалі готувати вмію все...
— То їдьмо з нами! — радо закричав Князь. І вже тоді й Анастасія, яка тактовно мовчала досі, все ж пам'ятаючи умовну межу, яка відділяла її від акадегліка, якось непомітно відступилася від Князя, опинилась коло Карналя і тихо промовила:
— А справді, Петре Андрійовичу? Тут же така нудьга, мабуть...
— Помиляєтесь! — різко відповів їй Карналь, відразу приво-дячи в бойову готовність всі захисні сили своєї недоторканості.— Я не знаю, що це таке нудьга...
— Даруйте, я не так висловилася. До вас це слово справді ніяк... Але там у бухті така краса... Я вже буваю тут утретє...
— Можу вам позаздрити,— буркнув Карналь.
— То не поїдете?.. Хоч я не маю ніякого права отак до вас... І ніхто....Адже ви собі не належите...
Він вирішив бути бодай трохи м'якішим після цього наївного "собі не належите".
— Я прийду зустрічати вас, коли ви повернетесь. Це буде перед заходом чи після заходу сонця?
— А може,— Анастасія завагалася, чи казати йому те, що вертілося на думці, глянула на Карналя майже благально,— а може, мені теж не їхати?..
— Ну, ви ж зібралися... і ваші товариші...
— Це просто знайомі... Щороку нові... Щоразу випадкові... Але я таки, мабуть, поїду. А ви справді приходьте, коли хочете... Ми до вечері повернемося... Я викину для вас білий прапор на катері...
Вона блиснула очима, стала тією зухвалою журналісткою, яка колись вдерлася до його святая святих, і він з задоволенням відзначив, що саме такою.вона йому мовби подобається, чи що, бо нагадує... нагадує... лякався зізнатися сам собі, але було в Анастасії щось невловиме, але й незнищиме від Айгюль. Як це могло статися, звідки передалося, чи знову вроджені властивості, картезіанство, містика й чортівня? Карналь кволо, знесилено всміхнувся.
— Ми ще зустрінемося. Вважайте, що це й не обіцянка, а мовби угода... А тим часом щасливого плавання...
Не став ждати, поки вони відпливуть від берега, трохи зсутулившись, пішов далі, галька шоркала йому під гумовими "в'єтнамками", а здавалося: по душі.
Не озирнувся, не уповільнив ходи, не звертаючи, пройшов по набережній, попростував центральною алеєю, що вела до будинку дирекції, перед яким садівничі щоранку змінювали на клумбі горщечки з заздалегідь висадженими квітками, для своєрідного квітникового календаря. Було дванадцяте вересня, пора вітрів, сонце десь уже пішло на спад, а тут, на півдні, ще пекло, полудень року, полудень віку, самі полудні для нього, після яких сонце вже не здіймається, а тільки падає й падає невтримно, хоч як підставляй під нього плечі, хоч яких новітніх атлантів вигадуй.
Від головного входу летіла до дирекції чорна "Волга", зробивши крутий віраж, скреготнула гальмами коло Карналя, відразу ж відчахнулися в машині дверцята, і з них вискочив... Кучмієнко.
Все те саме: легкий літній костюм в елегантну клітинку, деяка розтріпаність волосся, здивовано-зраділий вираз обличчя, опасиста постать. "Кто вызвал черта, кто с ним вел торговлю и обманул его, а нам в наследство оставил эту сделку..."
— Петре Андрійовичу, от сюрприз! А я думаю: ну, де його тут шукати в цій кущотерапії?
— Ти чого тут? — без захвату поцікавився Карналь.
— За тобою приїхав.
— Ніхто ж не знає... Мене тут нема...
— Го-го, для кого нема, а для Кучмієнка ти вічно і скрізь є, Петре Андрійовичу! Ні я без тебе, ні ти без мене...
— Що сталося?
—— Та нічого... План виконуємо, нові розробки йдуть як з води, номенклатуру, як і домовлялися, пускаємо вшир... Скубли нас на республіканській нараді, Совинський твій таки виступав і розмахував руками... Ну, та народ знає, що таке Знак якості і як його тяжко здобувати в наших умовах... Міг би й своє особисте, але воно завжди відступає... Та й не для цього аж сюди...
— Для чого ж? — Карналь дратувався дужче й дужче. Хто міг сказати Кучмієнкові? І чому саме сьогодні? Безглуздий збіг. Зустрів щойно Анастасію і відразу — Кучмієнко. Знов якась містика,? Чи не занадто закономірні випадковості оточують його останнім часом?
— Коли б знав, Петре Андрійовичу, то ще й подякував би старому Кучмієнку за хекання... Повітряним лайнером переміряв удосвіта пів-України. Бо треба тебе негайно знайти, а ніхто тебе так не може знайти, як Кучмієнко! Скажеш, не правда? Пронченко пришле сьогодні телеграму. Але то ж буде вдень. А потім: що таке телеграма? Хіба вона може замінити живого чоловіка? Ну, а я довідався трохи раніше за всіх інших, на лайнер — і сюди. В обкомі взяв машину, Олексій Кирилович в аеропорту квитки, вам прямо на Москву, бо ще сьогодні треба бути в столиці, а ввечері — на Париж. Уявляєш? Не я це організував, але сприяння в останній фазі — моє... Оціни.
— Нічого не розумію. їхати? Куди? Не збираюсь нікуди їхати. І взагалі — мене ніде немає. Я на відпочинку. Мені Центральний Комітет заборонив приступати до роботи раніше як через місяць.
— А хто тебе відкликає? Думаєш, Кучмієнко? Кучмієнко тільки сприяє. Каталізатор. Проміжна ланка.
Карналь мимоволі згадав иаївно-правдиве Анастасіїне "собі не належите". їхати йому нікуди не хотілося, відмовлявся від усіх зарубіжних поїздок після смерті Айгюль, ще не знав, чи згодитися й на цю, але й триматися за самотність на цьому на-бридлому вже узбережжі теж якось не випадало.
— Що за поїздка? — мляво поцікавився.
— Деталі в Москві. Я що? Моя — організація. Працюю на випередження.
"А хто просить?" — мав би спитати Карналь, але змовчав, бо на Кучмієнка ніякі запитання і взагалі ніякі слова не діяли ніколи.
— Ти вже снідав? — поцікавився Кучмієнко, до кінця виказуючи уважливість і дбайливість, але Карналь тільки відмахнувся.
— Який там сніданок? Коли їхати, то давай їхати, поки я не передумав. Треба тільки попередити, щоб мене не шукали, коли прийде телеграма.
— Це я зроблю. А ти бери машину і за своїми речами. Де тут твій котедж? Поснідаємо в аеропорту.
—
Вже коли машина вискочила на край колишнього велетен-ського кратера давнього вулкана і Карналь, озирнувшись, побачив далеко внизу голубу воду бухти, безладні покидища вулканічних уламків, сірувату від пилу зелень дерев, тоді лиш згадав про маленький катер, який поплив у далеку бухту, згадав мовчазного моториста, безпорадного перед шашликами молодого грузина, Вероніку Глобус і Костю Бегемотика, смішних і добрих, а вже після них, а може навпаки, перед ними постала в його уяві у зблисках темно-зелених очей Анастасія, почув її голос, почув свій голос, свою обіцянку зустрітися, може, ще й сьогодні і тільки тепер зрозумів, що справді хотів тої зустрічі, але водночас і радий, уникнувши її. Хай буде, що буде. Адже вік з тих людей, які собі не належать, і в цьому їхній порятунок від випадкового, дрібного, небезпечного й спокусливого, в цьому їхнє щастя.
Книга четверта
ПЕРСОНОСФЕРА І
Снідати в Криму, обідати в Москві, вечеряти в Парижі — кого тепер цим здивуєш? Світ звузився, стиснувся, став доступніший і приступніший, хоча від того не спростився, не стратив своєї строкатості й багатовимірності, а навпаки, стає щодень складнішим, незбагненнішим, навіть, сказати б, суперечливішим.
В літаку на Париж Карналь був без Олексія Кириловича. Той супроводив академіка з Сімферополя до Москви, помагав з речами, припильнував, щоб у Карналя було все необхідне для подорожі, а сам повернувся до Києва. Карналь спробував був оформити поїздку й для свого помічника, але міг тільки обурюватися та безсило розводити руками. Кучмієнко подбав про те, щоб відсікти Олексія Кириловича від академіка, переконав кого там треба, вмовив тих, кого вмовляти, власне, й не треба, показав, чого він вартий і що може. Який там помічник буде комизитися перед ним, Кучмієнком? Завелико носився, захотів виказати свою окремішиість і незалежність? Посидиш удома! Ще коли б у соціалістичну країну, то вже так, хай би їхав, хоча теж не в таку престижну, прекрасно організовану поїздку, як нині для академіка Карналя, а з туристським поїздом дружби — триста гавриків, ні тобі путящих готелів, ні нормального транспорту, ні спокою, ні вдоволення, скрізь організовано, навіть у туалет і то групою! Туди — будь ласка, ніхто не стане заважати.