Вийшов Тарас. "Час до вечері хутко минув. Подали вечерю, сіли до столу, а я пішов до своєї келії (бо лікар призначив йому дієту). От клята хвороба!" — гнівається Тарас. Дійсне, хвороба не кидала його. Ван-Путерен поїхав до Нижнього, а Тараса передав якомусь своєму знайомому лікарю німцю. Щепкін тим часом покликав свого лікаря, професора Мина, відомого перекладника на мову російську Дантового "Пекла".
Лишень 16 березіля почало Тарасові легшати, одначе лікарі, відвідавши хорого 17 березіля, радили не виходити ще з хати. "Але я, — признається поет, — не послухався і увечері нищечком відвідав свого старого друга княжну Варвару Рєпніну. Вона щасливо перемінилася, буцім помолодшала і вдарилася до ханжества" 882.
880 Ibidem. — С. 180. [Запис від 10 берез. 1858 р.].
881 Церква в ім’я св. Пимена.
882 Записки... — С. 181 — 183.
Річ певна, що і Рєпніна, як і Тарас, "не ті стали", бо "не ті года!" Десять років на обох лишили свій слід. Княжна бачила Шевченка останнім разом перед арештом його. "Тоді він був чоловіком молодим, при здоров’ю, повно у його /442/ було надії на пришле; тепер перед нею був трохи що не дідусь: твар покрита червоними плямами (добутки цинги), в очах погляд апатичний і увесь він зруйнований і фізично, і морально" 883.
На превеликий жаль, ніхто не лишив нам подробиць сього побачення востаннє. (Княжна по смерті Тараса жила ще тридцять років). Княжна, коли її розпитували р. 1885 про те побачення, казала, що подробиці уплили у неї з пам’яті, але загальне вражіння було скорботне. І княжна, і поет силковалися "попасти в колишній тон", та ні вже: трудна річ! Десятилітнє заслання лежало між ними непереходимою розпругою! Княжні здалося тоді, що "Шевченко зовсім вже потух"!
Властиво кажучи, дак тоді Шевченко ще не потух, але починав вже потухати. Святий огонь поезії не спроможен вже був палати тим полум’ям, яким він палав у "Кавказі", в "Єретику", в "Розритій могилі" і ін. Море тяжкого страждання залило те полум’я. Море нікому незримих сліз кривавих проковтнуло поета-художника тією пащею, яку скомпоновали руки Дубельта та графа Орлова.
Певна річ, що і княжні, і поетові не легко було бачити самі тільки останки того, що "проковтнуло море". А проковтнуло воно:
Моє не злато-серебро,
Мої літа, — моє добро...
Тії незримі скрижалі,
Незримим писані пером...
Недугуючи, Тарас скінчив переписування своїх віршів з р. 1847 і жалкує, що нема з ким дотепним прочитати їх. "Михайло Семенович, — каже він, — не суддя мені в сій справі. Він занадто втішається ними. Максимович просто благоволіє перед моїми віршами. Бодянський теж. Треба буде підождати Куліша: сей хоча й жорстоко, а інколи скаже правду. Зате, коли ти хочеш зберегти з ним добрі відносини, так не кажи йому правди" 884.
883 Киев[ская] стар[ина]. — 1888. — Кн. X, стаття проф. Миколи Стороженка.
884 Записки... — С. 183. [Запис від 18 берез. 1858 р.]
Того ж дня (18 березіля) зазнав Тарас двічі такої втіхи, якої давно вже не зазнавав. Заїхали з Щепкіним до Максимовича. Небавом вернулася з церкви Максимовичка — "любе, гарне створіння, чистий, незрушений тип земляч-/443/ки" Вона заграла на роялі кілька українських пісень, а поет переписав їй на спомин свої вірші "Весняний вечір"885.
Увечері Тарас був у старого приятеля професора Осипа Бодянського, і тут "досить набалакалися про слов’ян взагалі, а про своїх земляків тим паче".
Три дні зряду Тарас коли сам, а більш того, що з Щепкіним, оглядував Москву і знайомився з видатнішими людьми московськими того часу, як ото Бабст, Кетчер, Якушкін, Забєлін, і признається, що йому гріх нарікати на долю за те, що вона загальмовала йому поїздку до Петербурга. "Впродовж тижня, — каже він, — я зустрів таких людей, що й впродовж кількох років не довелось би зустріти. Нема, значить, лиха без добра" 886. А день 22 березіля він називає "радіснішим з радісних днів". Річ в тому, що поет сердеч но шанував благого дідуся Сергія Аксакова, останній теж сердечно любив і поважав нашого поета і за його твори, і за його недолю і страждання. Тоді саме, як Шевченко був у Москві, старий Аксаков хоровав і нікого не приймав. Тимто Шевченко і не сподівався бачитися з ним, а поїхав з Щепкіним поклонитися дітям його.
Скоро недужий гість довідався, що в господі у його такі великі таланти, як Шевченко і Щепкін, він знехтував лі карську заборону нікого не приймати і казав попросити ба жаних гостей до себе.
Перед Тарасом була "прекрасна, благородна, стариківська постать". Бачилися вони кілька хвилин, "але, — каже Шевченко, — ті хвилини зробили мене щасливим на цілий день і навіки вони зістануться в найясніших моїх споминах". За день поет ще раз провідав "чарівного старика". Аксаков просив його до себе на все літо в село. "Мабуть, чи встою я проти такої спокуси! Хіба що запопадлива поліція не пустить".
Син Щепкіна Микола 24 березіля справляв бенкет вхідчин своєї книгарні і задав обід московським ученим і літературним знаменистостям. На оцей обід запросили і нашого поета. "Що за чарівні оці люди, — записує Шевченко в своєму журналі, — молоді, жваві, вольні. Тут на обіді були Афанасьєв, Чичерін, Мин, Бабст, Корш, Крузе, Станкевич, Кетчер і кілька інших. Зустрівся з ними, буцім з людьми давно знайомими, рідними!"
885 "Садок вишневий коло хати..." — Ред.
886 Записки... — С. 185. [Запис від 21 берез. 1858 р.] /444/
Другого дня старий Максимович задав обід на пошановання Тараса і між іншими покликав і своїх "ветхих деньми" товаришів — учених Шевирьова і Погодіна. Шевирьов не сподобався Тарасові: "дідок до нудоти солодкий". За обідом Максимович вславляв Шевченка власними віршами, саме на той раз скомпонованими.
В останній день свого перебування в Москві Шевченко ще раз заїхав до Аксакових. Але старий спав і не поталанило поетові "поцілувати його прекрасну голову сиву". До 10-ї години вечора він сидів у родині Аксакових і "раював, слухаючи свої рідні пісні, що співала доня Аксакова. Уся родина Аксакових, — записує Шевченко, — щиросердечно спочуває Україні, її пісням і взагалі її поезії" . По 10-й годині Іван і Костянтин Аксакови повезли Шевченка до відомого письменника Кошелева. Тут він спізнався і з головою тодішнього панславізму з Хомяковим, що, по думці Івана Аксакова, в своїх віршах висловив "целое славянское вероисповедание" 888. Тутечки ж був і старий декабрист князь Волконський. Останній добродушно розповів деякі епізоди з свого 30-літнього заслання і додав, що ті з його товаришів, яких на засланню позакидали в самітні келії-тюрми, всі повмирали, а ті, що мордовалися по кільки вкупі, між ними і він, ті пережили свої муки".
Нарешті Тарас зовсім одужав і 26 березіля, попрощавшися з Щепкіним і з його родиною, "забрав свою мізерію" і рушив на залізницю. О годині 2-й, "запакований в вагоні", покинув гостинну Москву. "В Москві, — каже він в журналі 26 березіля, — більш за все радовало мене те, що між освіченими москалями, найпаче в родині С. Т. Аксакова, зустрів я теплий привіт до себе і щире спочуття до моїх поезій..." 889.
887 Іван Аксаков потім у своєму "Дне", а ще більш у своїй "Руси" неприхильно стосовався до розвитку нашої мови і письменства. На те, щоб в елементарні школи на Україні завести народну мову, він зовсім не згоджувався і змагався незгірш Каткова. А мову і письменство наше бажав, щоб обмежували потребою задля "домашнього обихода".
888 Этнографическая выставка. — Москва, 1867. — С. 251.
889 Записки... — С. 188. — [Запис від 26 берез. 1858 р.].
ТАРАС ШЕВЧЕНКО
під час перебування його в Петербурзі
(З 28 БЕРЕЗІЛЯ 1858 ДО ЧЕРВНЯ 1859 Р.)
І
В четвер 27 березіля р. 1858 о годині 8 увечері голосний локомотив московської залізниці засвистів і спинився в Петербурзі 890. З вагона III класу вийшов сивобородий чоловік в кожусі, в українській шапці.
То був Тарас Шевченко.
Ще б два місяці, і було б рівно одинадцять років з того часу, як він зневолено покинув столицю: минуло б 11 літ з того часу, як на оцьому самому вокзалі його під вартою посадовили на поїзд яко невольника військового уряду і фельд’єгер помчав його в Азію, в неволю, на заслання. Тепер, майже по 11 роках тяжкого життя-сну в "смердячій казармі", Шевченка визволено; йому вернули нібито волю (бо все-таки наполовину та воля була спаралізована доглядом поліції), але не вернули йому, та й ніхто в світі не спроможен був вернути, того найкращого добра його, яке проковтнула неволя: його літ і здоров’я. Природа, як се ми відаємо добре, наділила Шевченка добрим, міцним здоров’ям. Уважаючи на ту міць, шеф жандармів Орлов і прирадив цареві повернути поета-художника в військо простим солдатом. Але, каже доктор медицини Андрій Козачковський 891, яка людська природа спроможна була встояти і не зломитися в тій боротьбі, на яку цар і його підручники вирядили Шевченка в дикі, безлюдні степи киргизькі? З заслання Шевченко вернувся до Петербурга з здоров’ям, розбитим цілком, з організмом, навіки і завчасно покаліченим, знесиленим, виснаженим.
890 Кобзарь. — Т. III. — Записки... — С. 188. [Запис від 27 берез. 1858 р.].
891 Киевский телеграф. — 1875. — № 25. /446/
Річ певна, що під останній посвист локомотива не можна було серцю нашого кобзаря не затремтіти, не забитися, в одну і ту саму хвилину в серці страдальника зустрівся вплив двох супротилежних сил: лиходійної сили тяжких скорботних споминок минулого і добродійної — радісно-сподіваного побачення з людьми близькими, дорогими і з надією на нове життя на волі. Вже ж хоч яке було добре, незлобливе серце у Тараса, а не спроможно було воно здержатися і не дати ворушитися споминкам минулого. З першим ступнем по грунту Петербурга не можна було, щоб перед очима поета не воскресли темні образи Енгельгардта, Ширяєва, Петрова, Дубельта, Орлова, Обручова, Ісаєва і Потапова з їх лиходійними вчинками супроти нього. Одночасно з ними воскресли і ясні образи Сошенка, Венеціанова, Брюллова, Жуковського, Гребінки, графів Толстих, а з ними і визволення його з кріпацтва і з військового полону. За перше Тарас заплатив з свого найдорожчого скарбу — 24 роками свого дитинного і парубочого віку, за друге — розбитим і покаліченим здоров’ям. Перед очима художника і в минулому, і в близькому сподіваному стояла люба його Академія художеств, криниця його освіти, його Alma mater.
Не можна вгадати запевне, що в ту хвилину, коли Шевченко вийшов з вокзалу, більш хвильовало йому серце: чи споминки минулого, чи близьке сподіване? Мені здається, що, відповідно перейнятливій вдачі, світлі образи Лазаревського, Артемовського, графів Толстих взяли гору і своїм світлом закрили темні тіні Дубельтів і Орлових! Будівля і галереї Академії художеств закрили будівлю і тюремні келії "3-го отделения".