Уляна закінчила свої справи й поки що присіла біля Кармелюка.
— А що, Іване,— заговорила вона ласкаво,— ти вже послав розвідників, щоб дізналися, де Явтух? .
— Та от же звелів Андрієві й Дмитрові, щоб вибрали та спорядили хлопців.
— Так, так, треба врятувати бідолаху, хоч би й самим пропасти. Пігловський же з нього три шкури здере. Та й не тільки про самого Явтуха треба подумати, Йване.
— Про кого ж іще? — квапливо промовив Кармелюк і обернувся до Уляни.
Уляна присунулася до нього ще ближче й ласкаво взяла його за руку.
— Про дітей твоїх,— промовила вона тихо.
— Про моїх синів... ти? — Кармелюк недовірливо поглянув на неї.
— Еге ж, я! — провадила Уляна, спокійно витримавши погляд отамана.— От ти тоді розгнівався на мене, коли я не хотіла, щоб ти йшов разом з Ясем, а моя ж була правда: чи не краще було б мені провести хлопця, а то якщо хоч хтось у селі побачив, що ти привів його, тоді ж дітям...
— Та я не проводжав його, тільки на шлях вивів! — перебив її Кармелюк.
"Ага, виходить, і справді не був там!" — подумала сама собі Уляна і вкрадливо говорила далі вголос:
— А хоч і не бачили тебе з —сином, то кожне ж пам’ятає завжди, що 'вони твої сини, і треба тільки богові дякувати за те, що й досі пани не повісили їх десь на шляху! Там не можна їх залишати довше, Іване!
І Уляна сказала про те, що нещасні діти перебувають у Пігловського щодня під смертельною небезпекою, що треба їх вирвати звідти, держати їх при собі в таборі чи влаштувати десь у далекому селі; вона бралася в цьому допомогти.
' Спритна Уляна зачепила найболючішу і найніжнішу струну в серці Кармелюка, і помалу-малу між отаманом і отаманшею зав’язалася дружня бесіда.
Ця сердечна розмова якось знову зблизила Кармелюка з Уляпою і ніби згладила багато дрібних непорозумінь у їхніх попередніх отосун ках.
Наприкінці розмови пришили Андрій і Дмитро й повідомили, що хлопці вже вирушили на розвідку.
Уляна подала сніданок, і зголоднілі товариші взялися до їжі з апетитом. s
Протягом усього сніданку Уляна старалася перевершити саму себе. Вона частувала, припрошувала товаришів, жартувала, сміялася, брала найгарячішу участь в обговоренні дальших планів. З Кармелюком же трималася того ж дружнього, товариського тону, не набридаючи йому проявами своєї любові.
Безсонна ніч і нервовий, ажитований настрій робили Уля-ну ще кращою.
Тактика її справила свій вплив: разів зо два вона піймала на собі теплий, ласкавий погляд отамана.
Минуло днів зо два без особливих пригод.
Уляна замирилася з Кармелюком. Звичайно, в цьому замиренні не було вже й тіні тої полум’яної любові, котра єднала їх раніше, але все ж таки були дружні й близькі стосунки, а Уляна поки що задовольнялася цим, сподіваючись далі воскресити всю колишню любов отамана.
На четвертий день ранком прибули хлопці, яких послали Дмитро й Андрій.
Біля вогнища сиділи Уляна, Кармелюк, Дщїтро, Андрій і Онисько. .
Посланці розповіли, що Явтух сидить у літинській в’язниці під посиленою вартою,— крім місцевих вартових, ціла рота солдатів охороняє в’язницю; вихопити ж його звідти якимись хитрощами ледве чи можливо, бо в’язниця тепер побудована нова, мурована, а Явтухові, як вони довідалися, заковано в кайдани руки й ноги, Янчевський же й суддя літинський навперемінки наглядають за тим, щоб в’язня пильнували особливо суворо.
— Гм... діло погане,— понуро пробурчав Дмитро.— Доведеться, мабуть, дядькові Явтухові походом піти до Сибіру!
— Хто це каже? — швидко промовив Кармелюк і різким рухом обернувся до Дмитра.— Це ти, ти, Дмитре, кажеш таке паскудство? — здивувався й розсердився він.
— Та хіба я їцо, отамане, відмовляюся, чи що? Я тільки бачу, що з нашої диверсії нічого не вийде... Ну що ж — на нема і суду нема.
— З чого ти бачиш це? З того, що рота солдатів стоїть коло в’язниці та що побудували замість дерев’яних муровані стіни? Злякали тебе москалі?
— Мене, отамане, не то що москалі, а й дідьки з-хвостами не злякають,— відповів ображено Дмитро,— а тільки бачу я, що цього разу ми Явтуха не визволимо. !
— Та який чорт тобі каже, що ми Явтуха не виручимо? — скипів Кармелюк.
— Свій розум... мій командир. Коли б в іншому місті діло було, то може б і вигоріло. А тут ужо вдруге не ошукаємо... Ну, й рота солдатів теж не жарт, тут уже надвоє баба ворожила: хто візьме?
— Той візьме, хто назад не оглядатиметься.
— Що ж, можна й не оглядатися, не обертати фронту,— крекнув солдат,— тільки так, дурно, на вила сама хіба ведмедиха лізе, та й то, як її обступлять з усіх боків.
— Якби для того, щоб урятувати товариша, треба було не те що на вила, а.й самому чортові на роги лізти, то й тоді ми не повинні задумуватися! — гнівно крикнув Кармелюк.— Той, хто боїться або не вірить мені, зостанеться дома куліш варити й сорочки прати, а я вам кажу, що Явтух буде тут, з нами, чуєте ви всі! — Він з силою стукнув шаблею об землю.— Буде не далі як через тиждень тут!
З цими словами Кармелюк, розлючений зауваженнями солдата, підвівся з місця й попростував у глибінь лісу.
LXIII
Уляна сиділа тут же й чула суперечку отамана з Дмитром, і хоч вона в душі погоджувалася з солдатом, але, не бажаючи наражати проти себе Кармелюка, не схотіла висловитися.
— А що, думаєш, не визволить він Явтуха з неволі?
з усмішкою мовив Андрій, дивлячись услід отаманові.-^
Тепер я хоч об заклад ладен битися, що через тиждень Явтух буде тут разом з нами горілочку кружляти!
— Правда! — підтримав Онисько.— Коли вже отаман слово дав, то зробить по-своєму.
— По-вашому, і небо до землі прихилить! — сердито огризнувся солдат,— Либонь, чули, що в тюрмі під замками сидить Явтух і рота солдатів до нього приставлена?! Не будемо ж ми тюрму штурмом брати, по каменю розбирати, а солдатів на свій бік не переманимо!..
— І стін розбивати не будемо, і з солдатами не будемо битися, і переманювати їх не доведеться, а от нехай я буду останнім собакою, якщо сам Явтух не розповідатиме нам отут про свою неволю! Хіба наш отаман на всякі штуки не перший мастак? — вигукнув Андрій.— Як уже він це зробить — по знаю, а от що тільки так діло закінчиться, то це правда!
— Атож! Роззяв рота, як ворота: від бога сунуть галушки й з маком пампушки! — іронічно сказав Дмитро.
Не віриш? Муровані стіни, та москалі, та кайдани,— гадаєш, їх отаманові важко буде переступити? — гаряче говорив Андрій.— А згадай лишень двір маршалка? Чи не був він огороджений муром, та ще яким? І рів кругом, і підйомний міст, і ворота на ланцюгах та на засувах, і команди повний двір! А що ж: увійшли без будь-якого бою і всі гроші забрали. А гроші ж були заховані хитріше, ніж Явтух у в’язниці, згадай лишень! В стіні, та ще за якимсь королем Жигмонтом, біс його маму знає, котрому й натиснути треба було,— вже не пам’ятаю тепер що — каблук чи острогу,— тоді тільки відкривався. Та коли б ми там хоч усіх перерізали чи сім днів думали, то довіку б не догадалися. А отаман усе розвідав! Сама маршалкова йому як є розказала, так обкрутив її круг пальця, що за півдня...
Уляна слухала неуважно розмову товаришів, але при останніх словах Андрія вона швидко обернулася в їхній бік і напружила свій слух і увагу.
Те-те-те! — перебив Дмитро Андрія.— Штука! Втьопа-лася жінка — ну й розказала все.
— Та яка жінка! Не проста ж селянка* а пані маршалкова! Виходить, зумів і її ошукати! Прикинувся таким графом, що я й очам і вухам своїм не вірив.
— Про яку це маршалкову кажете ви? — втрутилася в розмову Уляна, намагаючись зберегти в голосі цілковитий спокій.— Я щось такого діла не пригадаю.
— Та це ще не за твоєї пам’яті було, а в перший прихід отамана,— відповів Андрій.— Дружина вона маршалка Фін-гера з того ось'.., забув, як їхнє село зветься. Та ти її бачила на облаві: красуня, як намальована!
— Ще б пак,—підтримав Онисько,—за нею всі пани з усієї губерні сохнуть! І от же обкрутив отаман...
— Бо жінка,— не вгавав Дмитро,—хоч маршалкова, хоч сама королева — всі вони до отамана, як мухи до меду, липнуть, бо отаман на них мастак — перший сорт: яку оком накине, раз-два—і готова,.. Якби Явтуха жінки стерегли, ну тоді б я одразу сказав — наша візьме, а суддю ж літин-ського оком та вусом не проймеш.
Товариші сперечалися й далі, та Уляна вже не слухала їх: уривок розмови, який вона несподівано впіймала, нараз відкрив їй зовсім нові перспективи, про які вона чомусь і не думала досі. —
Кармелюк же без неї жив багато років, і жив, і держав у трепеті весь цей край. А вона тільки й думала про його /дружину. Що дружина! Он які коханки бували в нього! Навіть дружина маршалка могла закохатися в нього! А вона, Уляна, й не думала про це ніколи! Красуня, напрочуд красуня — згадала Уляиа Розалію, яку бачила па облаві. Важна папі, перша красуня, і полюбила розбійника! Пі, либонь, не розбійника, а графа,— Андрій каже, що отаман прикинувся графом,— ну однаково,— значить, він може прикинутися, ким захоче. Але ж вона цотім довідалася про обман? Всі довідалися... А чого ж вона була на облаві? Вона була сама, більше не було жодної пані. Виходить, пані на таких^ облавах не бувають, а вона поїхала. Чого? .Чому? О, звичайно, щоб посміятися з дурисвіта, щоб помститися йому! Тепер вона не може любити отамана, ні, не може!
Остання думка трохи заспокоїла Уляну, та хвилювання, яке викликали в її душі слова Андрія, не влягалося.
Це ж тільки один випадок, а скільки таких історій могло таїтися в минулому Кармелюка.
В минулому! В тому ненависному минулому, якого вона не знає...
"Але ні, що це? Знову старі думки! — прошепотіла сама собі Уляна й провела рукою по розгарячілому чолу.—Що було, те минуло і травою заросло! Він її любитиме. Знову любитиме, любитиме!" — прошепотіла вона настійно й, підт вівшись з місця, машинально пішла вниз по висохлому річищу, усипаному камінням.
Земля під ногами спадисто йшла вниз. І чим далі просувалась Уляна, тим стрімкіші ставали з обох боків навислі кручі, та аж унизу, верст за п’ят£ від нової стоянки розбійників, вузька ущелина помалу розширювалася, ліс роз~
ходився праворуч і ліворуч і йпгов у далечінь неправильними згинами, обіймаючи підковою степ, що прилягав до нього.
Уляна сама не помітила, як дійшла до цього місця й сіла на перший, який попався, уламок каменя. їй хотілося зостатися самій: випадково розгорнута сторінка з життя коханого отамана дражнила й пекла її ревниву уяву.
Нараз Уляна почула кінський тупіт недалеко; вона насторожилась і сховалася за дерево, готова при першій появі незнайомої людини сховатися в лісі.
Та ось з узлісся з протилежного боку показався вершник, і зіркий погляд отаманші зразу ж розпізнав, що то був не хто інший, як Довбня, котрого вона послала на розвідки.
Побачивши його, Уляна мимохіть рвонулася вперед.