Аж не вірилося, що нагорі, за кілька десятків кроків, тисячі воїнів з обох боків яру копають шанці, встановлюють гармати — готуються до завтрашньої битви.
Сутінки густішали, і незабаром настала ніч.
Він не боявся збитися з дороги, бо знав, що яр виведе в розташування союзників. Ішов довго, навпомацки натикаючись на дерева й кущі, спотикаючись, а іноді й падаючи.
Десь опівночі його зупинив оклик німецького вартового:
— Вер іст да?
— Не стріляй, я свій!
Арсен виліз з нетрів і опинився на галявині, де палахкотіло багаття. Навколо нього спали солдати.
Вартовий провів його до офіцера, а той, дізнавшись, що перед ним сам Кульчицький, про якого серед союзного війська вже ходили легенди, спитав:
— Чим можу служити?
— Я хочу зустрітися з головнокомандувачем, — сказав Арсен.
Офіцер розгубився.
— Ов! Менш, але ж це зараз неможливо. Ніч!
— Що ж робити? Вранці може бути пізно... — Арсен зажурено похилив голову. Справді, те, що він замислив, треба починати негайно.
Офіцер теж мовчав. Червонясте світло від вогню вихоплювало з темряви його худорляве, з білявими бровами обличчя й сумні голубі очі.
— Хіба одвести тебе до нашого оберста? — ніби роздумуючи, запитав тихо.
Арсен стенув плечима.
— З ним я поговорю так, як і з тобою. Ти по-нашому — ні гу-гу, я по-вашому — через п'яте-десяте. От коли б мені до поляків! Або до козаків...
— До козаків? Так вони ж тут — поряд. Сусіди з нами.
— Невже? — Арсен не зміг приховати радості. — Веди мене до них негайно!
Козаки щойно прибули, і їх поставили в другій лінії, в резерві. В їхньому таборі, як і повсюди, горів вогонь. Кашовари варили куліш і кашу. Ніхто ще не спав. Готувалися до бою. Одні копали шанці, інші тесали кілля для вовчих ям, треті годували коней.
У Арсена радісно забилося серце — свої. Він відпустив офіцера-німця і попростував до вогнища, над яким висів на тринозі чорний казан. Біля казана з великим ополоником крутився маленький ко-зачок-кашовар.
— Готовий, знаєш-маєш! — прицмокнув він язиком, скуштувавши гарячої страви. — Куліш вийшов на славу! Навіть Зінька дома, в печі, не зварить такого!
Арсен усміхнувся — та це ж Іваник! І згрібши кашовара на оберемок, підняв над землею, закружляв навколо вогнища.
— Іванику! От не сподівався зустріти тебе аж під самим Віднем! Здоров, брате!
Іваник задригав ногами.
— Арсене! Та невже це ти, знаєш-маєш? — і загукав щосили:— Братці, сюди! Арсен Звенигора об'явився! Батьку Семене! Романе!
На його крик звідусюди сипонули козаки. Першим прибіг Роман — обняв побратима, притис до грудей і поцілував у щоку.
Підійшов Семен Палій.
— Батьку! — кинувся до нього Арсен. — Як добре, що ви тут!
— Я теж радий бачити тебе живим і дужим! Та ще й в яничарській шкурі! Отже, щось маєш на думці?
— Авжеж. Є тут поряд глибока ущелина. Я щойно прибув нею із табору Кара-Мустафи. Узяти б нам тисячі дві хлопців та пробратися у тил бусурменам — ото був би переполох!
Палій не зводив пильного погляду з молодого друга.
— Ти впевнений, що пощастить?
— Звичайно, можемо всі головами накласти... Але якщо пофортунить, то будемо на коні!
— Гм, заманливо... Тільки треба сповістити головнокомандувача. На щастя, його посланець тут. Ходімо до нього. — І Палій, хитро примружившись, рушив до свого намету.
Арсен і Роман пішли за ним.
Біля намету, на розісланій киреї, хтось міцно спав, розкинувши руки. Потужне хропіння, що лунало мало не на всю галявину, свідчило про безтурботний сон чолов'яги.
— Пане, вставай! — голосно промовив Палій. — Так і царство небесне можна проспати!
Але той і вусом не повів.
Тоді Палій штовхнув королівського посланця під бік.
Посланець щось замугикав, відмахнувся рукою, мов від набридливої мухи, перевернувся на бік і захропів знову.
Арсенові вчулося щось знайоме в тому мугиканні, та не встиг він змикитити, що саме, як Палій, розсердившись, досить безцеремонне затермосив сплячого і дав доброго стусана.
Хропіння враз стихло. Чолов'яга заворушив вусами.
— Яка там холера штовхається! Чи захотілося панові мудра-гелю скуштувати моїх кулаків?
Арсен ударив руками об поли: адже це Спихальський! І як було відразу не впізнати! Вій стиснув долонею Полякове плече.
— Годі тобі, пане Мартине! Вставай! Спихальський схопився мов ошпарений.
— Арсен? Холера ясна! Чом же зразу не розбудив? А мені, пане добродію, саме приснилося, що ми з тобою...
— Чекай, чекай, пане Мартине, — зупинив його пащекування Палій. — Сни потім розкажеш. А зараз — їдь до короля!
— Чого б то?
Палій пояснив.
— І не подумаю! — несподівано заявив Спихальський. — Щоб я не пішов з вами? Такому не бувати! І не проси, батьку. Не піду. Посилай когось іншого... До короля кожному покажуть дорогу.
Палій подумав — добродушно кинув:
— Біс з тобою! Лишайся. Пошлю когось із козаків... — І звернувся до сотників: — Хлопці! Піднімайте людей! Половина зостанеться тут, а другу половину я візьму з собою. Та швидше, час не жде! Поїмо кулешу — і гайда!
— Батьку Семене, візьміть і моїх донців, — попросив Роман Воїнов. — А то бояться хлопці, що приїхали з Дону аж на Дунай і в справжньому ділі не побувають...
Палій запитально глянув на Арсена. Той ствердно кивнув головою.
— А з кіньми яром вони проберуться? Нам би не завадив летючий кінний загін.
— Гадаю, проберуться.
— Тоді готуй своїх донців! — коротко кинув зраділому Романові полковник.
Через годину дві тисячі піших козаків і загін донців з кіньми на поводах спустилися в яр і рушили вслід за Арсеном Звенигорою.
Йшли обережно один за одним, розтягнувшись на півмилі. Спочатку нічна темрява, а потім густий туман і непроглядні зарості лісу надійно ховали їх від стороннього ока. А коли зі сходом сонця вдарили гармати, затріщала рушнична стрільба і повітря сповнилося ревом тисяч людських голосів, брязкотом зброї і тупотом кінських копитів — пішли сміливіше. Тепер хоч би хто й почув їх, то не звернув би уваги, бо все довкола ревло, гоготало, а земля стрясалася від вибухів бомб.
Нарешті Палій дав наказ зупинитися, а сам з Арсеном пішов у розвідку.
На узліссі вилізли на високого дуба з сухою верхівкою і, примостившись так, щоб було видно на всі боки, почали спостерігати за полем бою. Розуміли обидва, що сила у них невелика і вводити її в діло можна тільки тоді, коли битва досягне найвищої напруги і один сильний несподіваний удар може принести перевагу. В чеканні минали години. Звернуло з півдня. Навколо вирувало криваве бойовище. Незважаючи на те, що на правому фланзі турки відступили аж до стін Відня і обложені вже мали можливість перегукуватись із солдатами Карла Лотарінгського, ще було рано говорити про перемогу. Палій бачив, що у Кара-Мустафи в тилу стоять свіжі резерви — яничарські полки і кримська орда, які, вступивши в бій, перехилять чашу терезів на свій бік. Саме вони весь час і привертали його увагу.
Особливо небезпечними були яничарські бюлюки, що засіли в окопах другої лінії оборони. Глибоко зариті в землю, вони займали дуже вигідну позицію, підтримувану кількома батареями гармат. В лоб їх узяти було просто неможливо. А за ними в широкій долині причаїлася орда, і Мюрад-Гірей, виконуючи накази Кара-Мустафи, посилав у загрозливі місця численні загони кінноти.
Ці сили могли вирішити наслідок битви.
Коли сонце звернуло з полудня і почало сідати за Віденський ліс, осліплюючи війська противника, Палій вирішив, що настав сприятливий час.
— Пора, Арсене!
Вони швидко спустилися на землю. Палій зібрав сотників.
— Ну, хлопці, слухайте уважно: до яничарських окопів підлазити з тилу обережно, непомітно, щоб жодна собака не почула нас! В окопи вриваємося, мов чорти, — з криком, свистом, мушкетною стріляниною. Побільше гвалтуї Побільше шуму! Щоб нагнати страху на яничаріві Зрозуміли?
— Зрозуміли, батьку!
— І знайте — відступати нам нікуди. Забилися ми аж на край світу, додому далеко. І шлях туди лежить тільки через перемогу. Інакше — всім смерть... Тож сміливо, без страху — вперед! Сотня за сотнею. Рубайте ідоліві Не жалійте! Вони прийшли сюди не в гості, а щоб загарбати чужу землю, чуже майно. А ми на чужій землі захищаємо свою. Тож, браття, забудемо про страх! Пам'ятаймо мудру стародавню приповідку сміливців: або пан — або пропав!
— Пам'ятаємо, батьку!
— Тоді виводьте сотні на узлісся! А ти, Романе, — звернувся Палій до Воїнова, — зі своїми донцями жди мого сигналу. Як тільки почуєш козацьку сурму, вихором вилітай із засідки, промчи понад окопами — порубай тих, кому пощастить утекти від наших шабель, а потім удар у фланг ханові Мюрад-Гірею! Татари страх не люблять флангових ударів...
— Гаразд, батьку! Зроблю...
— Ну, з богом!
Двадцять козацьких сотень швидко просочилися крізь зарості і вийшли на узлісся. Звідси, ховаючись у вибалках, серед виноградників і садів, проникли в тил яничарських окопів і артилерійських батарей. Арсен ішов попереду в своєму яничарському вбранні: показував шлях.
Все складалося якнайкраще. Двох чи трьох яничарів, що випадково наткнулися на козаків, було знято влучними пострілами з мушкетів. На ці постріли ніхто з турків не звернув уваги серед загальної гуркотняви.
Палій підняв шапку — махнув.
— Можна починати, хлопці!
Козаки виринули із засідок і поплазували до окопів та артилерійських редутів. Арсен, Іваник і Спихальський не відставали від полковника: вони домовилися оберігати його в бою.
Ось і окопи! До них — кілька кроків. Яничари займаються хто чим: одні спостерігають за боєм, що поволі наближається до них, другі — полуднують, треті — дрімають проти сонця... Ніхто з них, мабуть, не думав, що сьогодні їм доведеться брати участь у ділі. Ось-ось вечір покриє осінню землю туманними сутінками — і бій сам по собі затихне...
І раптом з тилу, звідки найменше можна було сподіватися нападу, пролунав бойовий клич, і сотні козаків, стріляючи з пістолетів і мушкетів, розмахуючи шаблями, кинулись в окопи! Багато хто з яничарів так і не встиг зрозуміти, хто напав на них, бо загинули в першу ж хвилину. Інші з жахом упізнали козаків. Крик розпачу, благання пролунали на артилерійських редутах і в окопах. Гармаші перші дали драла.
Яничари почали тікати теж. Страх засліпив їх — тікали хто куди: до передової лінії, до міських валів, а найбільше — в тому напрямку, де стояла кримська орда.
Якраз цю картину і спостерігав Ян Собеський.
Арсен скинув шапку-яничарку і бешмет, щоб свої не прийняли за яничара, в одній сорочці гасав по окопах, намагаючись не відставати од Палія, — рубав, стріляв, відбивався.
Його шабля не знала спочинку, не давала промаху.