Це й буде тим, про що мріяли творці наукового комунізму, — стрибком із царства необхідності в царство свободи. Разом з тим слід подбати про те, щоб у кожного складалося синтетичне мислення, всебічні смаки. Спеціалізація не-припустима для прийдешнього. Такий підхід до навчання можливий лише у школі-сім’ї. Там, де шляхи батьків, учителів, учнів не розходяться після навчального процесу.
— У школи згодом будуть музей, картинна галерея, музичні класи, свої машини, майстерні, лабораторії. Це буде сильна соціально-господарська система. Там, де села малочисленні, можна об’єднувати в школу-сім’ю кілька населених пунктів. Я певна, що шко-ли-сім’ї дуже швидко стануть цілком рентабельними і не братимуть від держави коштів, ставши ядрами грядущого комуністичного самоврядування. Я пропоную створити таку шко-лу у нас. Як директор школи і педаґоґ, стверджую, що час наступив. Батьки, більшість батьків, учні, вчителі підтримують цей проект. Зупинка за районними та обласними орґанами. Прошу висловлюватись, товариші, по основних тезах пропозиції. — Марія сіла. Прошелестіла якимись папірцями на столі, додала: — Це лише натяк, те, що я сказала.
Детальний план передамо окремо. Головне тенденція. Ми хотіли б знати, що думають наші гості.
Завідуючий райвно облизнув губи, цмокнув, розвів руками. Поглянув за вікно, де роз-пускалися, весняно сміялися гнучкі віти верболозу, і поважно сказав:
— Фантастика — це гарно. Я теж люблю фантастику. Читав Єфремова. Як воно… "Туманність Андромеди". Далеко заглядає письменник. На тисячі років! На ти-ся-чі! Малює прекрасних, величних, ясних людей, можна сказати, титанічних людей. Аж страшно подума-ти, що такі люди колись будуть. А таки будуть же?! Але то в прийдешньому. А ви, Маріє Панасівно, в сучасність бажаєте… е-е… перенести майбутнє… Несерйозно.
— Товаришу завідуючий! — озвалася бойова піонервожата з кирпатим носом, пишною зачіскою і блискучими чорними очима. — Єфремов мріяв про радіопередачі між зірками че-рез тисячі років, а вчені взяли та й почали здійснювати його мрію тепер.
Вона одтарабанила свою тираду, ніби боялася, що її переб’ють. Завідуючий райвно ліниво всміхнувся, одна брова його поповзла вгору, друга скептично примружилася.
— Зірки — то одне, а школа — інше. І потім, прошу не перебивати. Ви не враховуєте… е-е… безлічі обставин. Отже, для вас потрібні спеціальні звіти для міністерства. Потім, зар-плата. Учителі у вашій школі матимуть незміряно більше навантаження, отже, й зарплата у них має бути вищою, а це…
— Пробачте, — сказала Марія, — там, у проспекті, я відзначила, що школа матиме ко-лективний рахунок, і розумні потреби кожного вчителя, учня і батьків, задовольнятимуться природно, просто, як це відбувається у кожній сім’ї.
— Хм, — здивувався завідуючий. — Самообслуговування? Хм… Це економічний во-люнтаризм. В одному селі гроші будуть отримувати, в іншому — колективний рахунок. Не-розбериха. І ще… Коли вашому вчителеві, чи вам, чи учневі треба кудись поїхати чи придба-ти щось, тоді як?
— Дуже просто, — відповіла Марія. — Так, як буває у всіх порядних сім’ях: людина бере, скільки треба, їде на вокзал, її проводжають друзі, вчителі, батьки.
— Бере, скільки хоче? — здивувався завідуючий.
— Не скільки хоче, а скільки треба.
— А зловживання?
— Навіть у нормальній сім’ї зловживання, я вже не кажу про крадіжки — виняток, — зауважила Марія. — А школа-сім’я? Для чого ж ми творимо її? Невже нас мають зупинити рептилії далекого минулого — недовір’я до людей, заздрість, жадібність, зловживання?
— Гм, гм… Цікаво. Ну що ж, може, й так! Але ж проґрами, система навчання. Дати свободу вчителям, це, знаєте, ризиковано.
— Чому ризиковано? А Макаренко? Він навіть з вуличними, зіпсованими дітьми ство-рював комуни, братські колонії, і коли? Тоді, коли ще не було й сотої долі того, що наявне тепер. У нас є змога мати машини, чудові прилади, лабораторне обладнання, наукові та художні кінофільми, телевізори, механізовані ферми, оранжереї.
— Заждіть, заждіть. Ви захоплюєтесь. Ви хочете одібрати від учителя особисте життя, прикувати його навіки до учбового процесу, до учнів.
Учителі перезирнулися, в їхніх очах замерехтіли іскорки сміху. Марія дала відповідь і на цей аргумент.
— Ніхто нічого однімати не буде. Навпаки, вчитель отримає все, якщо він учитель, а не службовець. А особисте життя? Воно належить особі, людині. Ні учителі, ні учні, ні хто інший не втрутиться в нього. Ні тепер, ні у найвіддаленішому майбутньому. Суверенність особи священна!.. І ще одне. Те, що ми пропонуємо, є лише один з можливих варіантів ре-форми, що визріла.
— "Гладко было на бумаге, да забыли про овраги", — раптом продекламував інспектор облвно. Він поклав руба долоню на стіл, гостро зиркнув на Марію. — Мріяти легко. Важко діяти. Ось так. Життя не папір. Не книга. Життя — це життя. Ви не можете врахувати безлічі несподіванок. По-перше. А по-друге. Що це за партизанщина? Хто вам дозволив?
— А хіба на пошук потрібен… дозвіл? — зробила здивовані очі піонервожата. — Щоб мріяти?
Інспектор махнув з досадою рукою.
— Мрійте на здоров’я. Мріяти можна про що завгодно.
Піонервожата схвильовано заперечила:
— Але ж мрія й життя нероздільні! Так нас учив Ілліч. Так нас учить партія. Треба шу-кати нове, проґресивне, вводити його в життя. Партія закликає нас до активної і дійової участі у розв’язанні питань державного і суспільного життя, до дедалі повнішого здійснення соціалістичного самоврядування народу.
— Бачу, бачу. Вивчаєш, знаєш партійні документи. Хвалю. Сідай, Але все повинно перевірятися життям, практикою. А то так, волюнтарно. Необхідно досвід…
— От ми й бажаємо практики. Хочемо добути досвід, передати іншим. Де ж візьметься практика, якщо хтось її не реалізує!
— Треба зачекати. Є школи серйозніші, сильніші. І потім — село.
— Саме в селі починати й треба, — зауважила Марія. — Тут, серед природи, вільніше. Ширші можливості для праці, для вивчення краю, для створення рентабельного господарст-ва.
— Все одно, не можна так поспішати. Треба подумати. Розглянути. Ув’язати. Узгодити. Напишіть проект, обґрунтуйте.
— Вже є.
— От і добре. Подайте його вгору. Там і вирішать. Дадуть дозвіл. А так, нашвидкуруч, не годиться. Анархія. А взагалі, мені подобається: барвисто, приємно, мрійливо. Навіть тала-новито придумано. Та, знаєте…
Всі розійшлися. Марія залишилась сама. Невдалою була зустріч. Гадалося, що зава-риться суперечка, дискусія, спалахне вогонь мрії, а воно щось не те. Зашкварчало, зашипіло, ніби у вогонь вилили води. Ну що ж, хай буде так! Пошлемо проект, пошлемо листа. Все одно доб’ємося. Майбутнє не втримаєш на місці, як не втримаєш вогню у паперовому ящич-ку. Те, що стукає в двері часу, народиться неодмінно.
Марія навстіж відчинила вікна. Цвірінчання горобців сповнило учительську. В груди ввійшло свіже повітря, насичене духом хвої. Весна. Її сорок друга весна. Старенька. Де поділися чорні коси, рожеві вуста, гладенька шкіра? Біля очей зморшки, сивина на скронях. Тільки очі палахкотять невидимим вогнем. Очі, як і тоді, коли вона ще була юною дівчиною.
Вона примружила повіки. Ось так не видно зморщок. І здається, що повернулося мину-ле. Гримить, реве воєнними бурями, котить життєвими ураганами. Час пливе, летить, мчить. Часі Невблаганний, таємничий.
Ніби вчора вирувала війна. Ліс, рідне село, партизани, палка розповідь "Артиста". А потім траґедія. Літак на Велику землю. Лікарня. І страшна хвороба Миколи.
Багато місяців лікували його лікарі. Він одужав почав ходити. Але все забув. Усе. Він забув, як його звати, яке в нього прізвище, де він жив, який фах мав. Коротше, він випав з потоку життя у якийсь інший вимір, у позабуттєвий світ.
Марія влаштувалася в госпіталь санітаркою, ходила за Миколою, як нянька, як мати. Вона не могла, не сміла віддати його марі забуття. Після того, що було, після тих страхітливих років, після рятунку з могили, отак упасти в транс, в прострацію… Ні, це не-справедливо, неприпустимо!..
Минали дні. Не допомагали жодні ліки. Микола не впізнавав Марії, але призвичаївся до неї, полюбив. А потім настав вирішальний день. Марія навіки запам’ятала його. Був він по-хмурий, сірий. Лікар сумно сказав їй:
— Ми нічого більше не можемо зробити, нічим нам зарадити цій недузі. Лише сильне потрясіння, відповідне перенесеному, могло б пробудити його. Могло б! Але діяти навпо-мацки не можемо. Ми нічого не знаємо, що відбулося в глибинах його свідомості. Медицина йде в цих ділянках пізнання в тумані. Людина — це ж цілий космос. Є в ньому дивовижні тайни, є якесь ядро, осередок, центр. Але центр виявляється через периферію. Це можна уподібнити атому; ми ж маємо справу сьогодні ще не з ядром атома, а з електронними обо-лонками. Можливо, і в людини є своєрідне психоядро, котре творить свої історичні, суспільні, творчі, динамічні, життєві оболонки, які й складають особу. А потім, ви ж знаєте, що відбувається, коли електронна оболонка насичується раптовим імпульсом енерґії або ко-ли віддає енерґію? Електрон перескакує на іншу орбіту. Розумієте, на іншу. Чи не так і з лю-диною? Раптові потрясіння, враження, інформація, поринання в сновидіння, з самозаглиб-лення; з трансу, навіть з йоґічного самадгі є повернення на попередню психоорбіту свідомості, а тут… Такий страхітливий енерґоімпульс, такий психоудар, що, можливо, нор-мальна, актуальна психоорбіта нашого хворого повністю розгромлена, вся площина свідомості загнана десь за кілька "орбіт". Ви тепер розумієте, який енерґоімпульс потрібний, щоб відновити попередній, притаманний йому стан? Випадковість тут не допоможе, треба знати точно. Отож, Маріє, вибирайте собі свій шлях. Ви вчителька. Завершите освіту, підете в школу. А він… Хай залишається у нас. Може, станеться чудо й тоді…
— Чудес не буває, — похитала головою Марія. — Чудо творять люди. Їхня любов. Я заберу його з собою, лікарю.
— Хто він вам, Маріє? Чому ви так бідкаєтесь за ним?
Марія не відповіла одразу. Вона дивилася в очі лікареві, мовчала, ніби хотіла, щоб він зрозумів її не зі слів, а просто зі струн серця. Лікар зітхнув, розвів руками. Невідомо, що він збагнув, але після паузи сказав:
— Беріть. Хай щастить вам. Дивні ви, жінки.
І Марія з Миколою повернулася на Україну.
За вікнами вагона пропливали сади, поля, ліси.