А ці вказівки базувалися на рішеннях комуністичної еліти та затверджувалися на партійних з’їздах і рознарядках таких центральних державних установ, як Держплан, Держпостач, так званий народний контроль, карних органів влади тощо. Як і раніше, інструментами до виконання постанов і рішень, що розроблялися в центрі, були не тільки органи радянської влади — ради, а й профспілки та комсомольські організації.
Як і раніше, існувала система партійної номенклатури, яка призначалася партійними органами зверху і в руках якої перебувала вся реальна влада і всі реальні блага. Ця замкнута консервативна партійна верства цупко трималася за владу, була безумовним виконавцем рішень, що надходили зверху, і душила всяку живу думку й паростки нового, прогресивного в поглядах і методах управління. У своє замкнене середовище вона не допускала розумних та ініціативних, а це призвело до того, що на керівні посади висували, як правило, слухняних виконавців, сірих нездар, часто просто аморальних осіб. Основним їхнім надбанням — були вірність партійним лідерам і сила — партквиток і маузер.
Щоб зміцнити своє становище, безконтрольний диктаторський режим у 40–50–х роках розпочав зловісні каральні акції проти багатьох народів Союзу, щоб тримати їх у страху і зробити мовчазними рабами одного уряду, однієї правлячої еліти. В 40–х роках розпочалися не бачені ще в історії жодної країни світу виселення цілих народів з їхньої історичної батьківщини. Першими під цей репресивний прес потрапили 1941 року німці Поволжя. 1943 року були виселені в східні райони країни та в Сибір калмики і карачаївці; 1944 року — балкари, кримські татари, болгари, греки, вірмени, німці (з Криму); з Грузії — турки, курди, хемшили. Сталін обдумував питання і про виселення всіх українців. І справді, 1944 року з’явився "цілком таємний" наказ Берії і Жукова: № 0078–42 від 22 червня, який починався словами: "Выслать в отдельные края Союза ССР всех украинцев, проживавших под властью немецких оккупантов…" — цебто, виселенню підлягали всі українці, адже вся територія України була окупована німецькими військами.
Водночас розпочинається нова хвиля терору і репресій проти української інтелігенції, як і проти інтелігенції в цілому, в усьому Радянському Союзі.
1946 року виходить сумнозвісна постанова ЦК ВКП(б) про журнали "Звезда" і "Ленинград", яка проводила вказівку Сталіна про цькування відомих російських письменників М. Зощенка та А. Ахматової. Цю акцію в Україні підхопив Каганович, він розпочав шалену боротьбу проти так званого українського буржуазного націоналізму, котрий йому всюди ввижався — у соціально–економічному, науковому, культурному житті України. Підозрілість, істерія, переслідування національних кадрів характеризувала діяльність цього комуністичного лідера, за якого постійно вимагалося давати "клятви" у вірності партії та Москві, присягатися, обіцяти виправляти помилки.
Каганович розпочав гоніння на провідних українських письменників (з 1947 р.) — Ю. Яновського, І. Сенченка, М. Рильського, А. Патруса–Карпатського, М. Рудницького, Д. Косарика та ін. Критики зазнали (і була прийнята про це спеціальна постанова) праці інституту історії АН УРСР, засуджені праці істориків — "Возз’єднання українського народу в єдиній Українській державі", "Незламний дух великого українського народу", "Короткий курс історії України", "Нарис історії України", перший том "Історії України".
Каганович і його оточення готували нову хвилю фізичних розправ над українською інтелігенцією. Скрізь шукали і викривали "український буржуазний націоналізм", навіть і після відкликання Кагановича до Москви. Жорстко критикували кіноповість видатного українського письменника Олександра Довженка "Україна в огні", низка постанов ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У громила нові праці українських науковців і українські видання: "Нариси історії української літератури", журнал "Перець", журнал "Вітчизна", репертуар театрів України, музичне мистецтво. Все це нагнітало страх, тримало інтелігенцію у стані непевності.
А з іншого боку, репресії свідчать, як тоталітарно–диктаторська система боялася національного відродження українського народу, що пожвавилося після війни.
Ця лінія тривала і в 50–х роках, коли було прийнято кілька розгромних постанов: про журнал "Дніпро", про Спілку письменників України, про видавництво "Радянських письменників" України, про різні ідеологічні помилки і перекручення в літературі. Нищівній критиці було піддано вірш Володимира Сосюри "Любіть Україну" і т. д. З 1946 до 1951 р. було прийнято 12 партійних постанов, які громили всі галузі української культури — у тому числі й досягнення відомих українських композиторів — Б. Лятошинського, Ф. Колесси, М. Вериківського, К. Данькевича (за оперу "Богдан Хмельницький"). Цікаво, що ті постанови пережили усіх партійних вождів і були скасовані лише в епоху "перебудови" — 1990 року.
Таких же переслідувань зазнали і вчені–аграрники, серед яких пройшла грандіозна "чистка". Таким чином було викинуто з науки численну армію дослідників, що не поділяли сумнозвісну консервативну теорію партійного висуванця Т. Лисенка, який відкидав генетику та інші перспективні наукові напрямки.
З 1948 р. розпочинається ще одна кампанія — проти "низькопоклонства" перед Заходом і так званого "космополітизму". Громили, передусім, українських письменників як "безрідних космополітів", "антипатріотичних торгашів", "естетствуючих нікчем" і под. З кінця 40–х років розгорнулось цькування представників єврейської культури, яких звинуватили в зв’язках із зарубіжним Єврейським антифашистським комітетом. У Києві був закритий кабінет єврейської літератури, мови і фольклору при АН УРСР, а його керівника — С. Співака кинуто до в’язниці.
Сталін постійно був невдоволений станом ідеологічної роботи в Україні, критикував партійні кадри, які зі шкури лізли, щоб довести свою вірнопідданість, і топтали українську культуру. Українофобія досягла небачених розмірів і чавила духовне життя українського народу, відродження якого Кремль боявся як потенційного великого державницького народу. Адже без України комуністично–більшовицька імперія була немислимою.
Смерть залізного тирана радянської імперії Йосифа Сталіна 1953 року закінчила тривалий і трагічний період в історії всіх народів СРСР. Почалась жорстока боротьба за верховну владу, в якій головна роль належала кривавому поплічнику Сталіна — Лаврентію Берії. Нез’ясованою залишається його роль у долі хворого диктатора: відомо, що Берія заборонив прислузі викликати лікарів до "вождя усіх народів", коли той немічно лежав, помираючи на підлозі. Але спроба Берії захопити владу зазнала невдачі. Цей період складних закулісних інтриг приніс Україні те, що вперше в історії радянського періоду першим секретарем компартії України був обраний українець за походженням — О. Кириченко.
Кремлівська партійна верхівка усунула Берію від влади і зробила ставку на іншого лідера — Хрущова. Українська партійна організація підтримала цю кандидатуру. Під час засідання Політбюро ЦК КПРС 26 червня 1953 р. Берія був заарештований, згодом у ряді партійних постанов він був засуджений за "антипартійну й антидержавну діяльність" і в грудні цього ж року був розстріляний разом зі своїми найближчими прибічниками.
У вересні 1953 р. першим секретарем ЦК КПРС було обрано Микиту Хрущова. Ймовірно, шукаючи підтримки величезної партійної організації України, Хрущов подав ініціативу (яку він готував ще 1944 року Сталіну) передати Україні Крим. Сталін у свій час не погодився на таку акцію. Але цього разу Верховна Рада СРСР прийняла рішення від 9 лютого 1954 р. про перехід Криму зі складу РРФСР до складу УРСР. Це явище мало для України відчутні економічні та політичні наслідки уподовж кількох десятиліть.
Ясна річ, що не лише власні амбіції Хрущова були тепер задоволені. Економічне становище Кримського півострова справді вимагало тісніших економічних, політичних, культурних контактів з українським материком, з яким він був пов’язаний геополітичним становищем та історичним минулим ще з епохи Київської Русі, коли північний Крим перебував під протекторатом київського князя Ігоря, а потім Святослава. З того часу значна частина півострова, так зване Тмутороканське князівство, тривалий період перебувала у володінні — або під протекторатом — багатьох києво–руських князів. Зокрема воно належало братові знаменитого Ярослава Мудрого — Мстиславу, чернігівському князеві, який вперше офіційно назвав себе "руським царем" — Rех Russiae. У пізніші історичні періоди, коли Крим опинився у підпорядкуванні монголо–татарської орди, населення Криму поповнювалося щорічно десятками тисяч українців, яких виводили з України кримські татари, і в такий спосіб змінювався демографічний та генетичний склад місцевого населення. Так, наприклад, за даними турецького хроніста Челябі, в 1666 р. у Кримському ханстві жило 1120 тис. осіб, з них 920 тис. українців, яких автор назвав козаками, 130 тис. татар, решта — інші народи.
Крим найтісніше економічно, політично й культурно був пов’язаний з Україною в усі епохи історії, зокрема і в радянський період. Особливо важливе значення мали економічні контакти Криму з Україною в післявоєнний час. Насильницьке виселення з Криму, зі своєї історичної батьківщини, кримських татар та інших народів півострова — призвело до економічного занепаду в сільському господарстві. Населення перебувало в стані хронічного голоду. Прісної води не вистачало, всі необхідні товари завозилися з України. І в той же час Крим заселявся специфічною категорією російського населення — це були працівники органів безпеки, відставники вищого складу армії, яких "нагороджували" в часи тоталітаризму поселенням під південним небом і морським вітром і які надзвичайно вороже ставились до всього українського як до "буржуазно–націоналістичного". Таке населення треба було теж чимось годувати. І добре годувати.
Ось усі ці причини й стали основою передачі Криму Україні, яку згодом російські політики назвуть "подарунком" Україні. А тим часом утримання Криму створювало для України ряд проблем — і економічних, і політико–ідеологічних.
Почалося заселення Криму українськими колгоспниками–землеробами.