Товпища людей запрудили площу, галасували, колотилися, ошаліло розмахували руками. Кожен намагався пробратися ближче до Софії. Там, на дошках помосту, в щільному кільці людей, лежав чоловік. Розстебнута брудна свита. Розмотані постоли. Розплющені сірі очі німо дивилися в синь неба. Жовте, затвердле лице застигло в болісному молінні…
— Пустіть до нього ченця… Іди, отче, помолися за душу праведну…
Нестор підійшов до небіжчика. Зняв із шиї хрест, почав творити молитву за упокій душі.
Несподівано здригнувся: на шиї покійника був затягнутий зашморг із сириці. Нестор обвів поглядом принишклих людей.
— Хто він?
— Відбили у двораків слобідських… Тягли його до Сімхі… А він і помер…
— Та це ж Брайко! Гончар подільський!.. Люди! Це син старого Бестужа! — враз закричав на всі боки молодий парубійко, що могутнім плечем розкидав поперед себе натовп. — Він обельний холоп хозарина Мара Сімхі…
— Нині з усіма кровопивцями поквитаємось! — загорланив біля Нестора обшарпаний босоногий киянин і чомусь лиховісно зиркнув на чорноризця. Нестор опустив очі. Треба швидше забиратися звідси… Розлютована чернь сліпа — не помилує нікого…
— А женіть-но від себе лакуз князевих — чорноризців! Хай згинуть усі із своїм Чорнобогом! Де білі волхви? Волхви — наші заступники!.. Вони повернуть правду!..
— Геть кровопивців! Геть Святополка й Путяту!.. Гнів Перуна да спопелить їх.
— Геть купчин-резоїмців! Гнів Перуна на них! Кияни! Допоки терпіння наше?..
— Поб'ємо лихварів!.. Геть резоїмців!
— Солі!.. Дайте людям солі!..
— А підемо-но до Путяти. Поберемо коней і волів! То все наше добро! Потрусимо скрині у тисяцького! Чи багато срібла дали йому лихварі слобідські?
Натовп заревів:
— До Путяти!.. До Путяти!.. Хто з нами?..
Частина натовпу посунула у бік Десятинної.
— А що стоїмо, кияни? На купецьку слободу треба іти! Вивільнимо холопів! Купчини їх у Тьмуторокань продали! Он один із шворкою на шиї лежить!..
— Удушили! Лихварі душать нас! Бий!..
Кілька дужих рук підхопили тіло Брайка й високо піднесли над головами. Велетенське юрмище повернуло до Жидівських воріт.
— Смерть за смерть! Кров за кров!.. По закону "Руської правди"!..
— Розор за розор!.. Око за око!..
Вічевий дзвін, що хитав повітря, раптом замовк, ніби захлинувся людською ненавистю. В цю мить на поміст, де недавно лежав мертвий Брайко, піднявся печерський архімандрит Феоктист. Поряд з ним стало кілька бояр. Вони були простоволосі, похнюплені.
Угледівши на вічевому помості київських можних мужів, натовп зупинився. Люди стояли плече в плече, так затиснули Нестора, що він не міг і поворухнутись. Гомін площі стихав. Отець Феоктист щось говорив, але його кволого голосу не було чути. Та скоро новина хвилею покотилася по площі: помер князь Святополк!
— Хто сяде в Києві? Кого кликати будемо?
— Кого ж — Мономаха!
— А Степ половецький хто триматиме?
— Мономаха! Хай би утнув руки багатичам і лихварям!
— Мономаха!.. Волимо Мономаха! Хай сідає на стіл свого діда Ярослава і отця Всеволода…
Нестор пручався, намагався висковзнути із цього людського товпища, яке так одностайно уміє любити й ненавидіти. І завжди справедливо.
Кияни, які громили двори багатичів, жадали покликати Мономаха. А що мовлять київські можці, котрі стоять біля Феоктиста? Напружував зір, але надто далеко відкинуло його людською хвилею від помосту, нічого не узрів. Перед ним хиталось море голів… Новина за новиною нахлинала на нього. Князь помер на світанні… Путята й Поток послали на Волинь за старшим Святополчичем — Ярославом… Київські бояри і Феоктист не хотіли Святополчичевого сина… Ще вранці послали до Переяслава. Кличуть Мономаха у Київ…
Нарешті самі просять гордого Мономаха. Чи ж прийде? Певно ж, не забув кривди. Коли жадав сісти у Києві, його не пустили. Скільки літ довелося чекати! Постарів уже, далебі, шістдесят літ має вже.
Нескоро Нестор дістався до княжої гридниці. Вона вже була вщерть заповнена людьми. Обличчя в усіх заклопотані, стурбовані — не від смутку за померлим князем. Найбільше непокоїло їх те, що у граді Києві бушував м'ятеж. Уже побіг до свого двору тисяцький Путята з мечниками. Кажуть, ворохобники запалили з усіх кінців його терем… Помчав зі своїми туровцями і боярин Поток рятувати власне добро… Поряд із княжим двором горів двір померлого недавно Яня Вишатича. Чернь трощила купецькі ларі на подільському торжищі, на Бабиному торжку. Громила гостині двори, Напала на валку возів із сіллю галицьких купців. Під вечір спалахнула слобода. Бунтарі вирвали із рук тьмутороканських і ромейських купчинів кілька десятків холопів, яких лихварі тримали до того в ямах, а тепер збували за срібло. Кровопивців-лихварів кидали у вогонь або вішали на гілляках… Згорів і опасистий Мар Сімхі, убивця подільського гончаря Брайка…
Про похорон князя усі ніби забули. Бояри сиділи в мурованій гридниці й злякано прислухались до гомону київських вулиць. Які вісті вони іще принесуть? Хоча б швидше прийшов Мономах! Він єдиний, хто може владною рукою втихомирити м'ятежний Київ! Інакше усім їм метелятися на воривках… Неминуче…
Лиш на третій день прибігли гінці від Мономаха разом із довіреним боярином Ратибором.
— Відмовився! — єдине слово упало на голови наче обух.
Мономах відмовився? Від Києва? Від них? Це — неймовірно!.. Та він за Київ ладен був проливати братню кров!..
— Ратиборе, що мовчиш?
— Відмовився, — підтвердив боярин. — Князь Володимир
Всеволодович велів дякувати за честь. Але він не хоче переступати закону землі Руської і заповіді діда свого Ярослава: кожен хай володіє вотчиною своєю, а київський стіл має перейти Святополчичу…
Першим упав на коліна тисяцький Путята — двір його дощенту був пограбований і спалений. За ним бухнули на підлогу інші бояри.
— Благаємо!.. Київ загине від бунту! Київ горить!.. Палає земля! Гине багатство!.. Боярине, передай наше слово Володимиру Всеволодовичу: хощемо мати його тверду руку у Києві! Жадаємо схилитись перед ним!..
Ратибор ніби цього й чекав. Кресонув гнівним поглядом з-під зламаних брів.
— А потім будете виганяти його з Києва?
— Краще скоритись волі Мономаха, аніж згинути від черні.— Путята витирав щирі, може, вперше в житті щирі сльози на щоках. — Благаємо тебе, боярине: умов князя!..
Ратибор оглянувся на кремезного, оброслого сивим волоссям переяславця. То був Нерадець, якого майже не можна було впізнати.
— Коли так, вели сідлати нових коней. Чуєш, Нерадцю, що мовлять київські мужі?
— Чую… Все це вони мали сказати ще в Городці…
— А що скаже княгиня? — раптом обернувся Ратибор до мовчазної заплаканої жінки, що схилено сиділа в кутку. Її, жони Святополка, матері молодших Святополчичів, дочки вже давно померлого грізного Тугоркана, у ці дні ніхто не згадав. Її ніколи ні про що не питали, відколи вона переселилась у княжий терем із веж половецьких… І вона розгубилась. Її слово щось важить нині? Сміховина! Тотура-Марія здивовано й скорботно звела вгору чорні брови. Уста її затремтіли… Гірка кривда багаторічного полону її в цих хороминах немовби виплеснулась наверх… Ох і хитрець Мономах! Усе передбачив, нікого не забув. В таку гарячу хвилину зумій заручитись підтримкою всіх… У Києві — ворохба. Сьогодні вночі, може, підпалять й отсю її золоту темницю, цей княжий терем. Що може сказати вона? Вона не хоче йти супроти волі київських бояр. Та й не певна, чи справляться її сини з бунтом. Княгиня вклонилась Ратибору і Нерадцю.
— Хай прийде Володимир Всеволодович і захистить свою ятрівку…
— Нерадцю, сам чуєш— велика княгиня сказала: хай прийде Володимир Всеволодович…
— Чую, — ворухнулась сива борода. — Але нехай київські бояри самі їдуть до нашого князя і самі просять.
— Гаразд мовиш. Я піду! — підхопився на ноги Путята.
— І я… — підскочив Поток.
Кілька рук простяглося до Нерадця. Ратибор розпорядився по-своєму:
— Путята нехай лишається в Києві — князя треба схоронити, як належить, з честю.
Путята безпорадно озирнувся на бояр, але ті вмить поодвертались, повтягували голови в плечі. Авжеж, тисяцький має порядкувати в такому ділі, як похорон князя. Їхнє діло — сторона. Умів мазати п'яти великому князю, тепер хай облизує.
Іншого Путята й не чекав. Зітхнув. І раптом звернувся до Тотури-Марії:
— Княгине, готуй побільше срібла для роздачі бідним. Все, що маєш, віддамо киянам. Купимо тишу в Києві. А що — ні? Ось побачите! Я знаю, як говорити з черню! Не з хрестом! Не словом — сріблом! Сріблом!..
Скільки ж того срібла висипалося на землю по дорозі від князевої гридниці до церкви Богородиці — Десятинної — усипальниці київських князів! Білою б стала та дорога, якби воно лишилося на місці… А потім срібло сипалося важким дощем ще й у юрбища, які збиралися біля храму, коли вже клали тіло Святополка у мармурову гробницю. Путята сам хапав його пригоршнями зі шкіряних міхів, які тягли на санях, — бо покійника, за дідівським звичаєм, везли до храму Богородиці на санях. Велика княгиня Тотура-Марія зі своїми служками сама ходила поміж людьми і кожному, на кого натрапляла, тицяла в руки куни, лобці, ногати, мідниці, резани…
Чорні порепані долоні, зігнуті гачкуваті пальці жадібно хапали їх і знову настирно вимогливо тяглися до неї: срібла!.. Срібла!.. Тремтячими руками княгиня й Путята вигрібали його рештки із дна міхів. А потріскані долоні тяглися до них і тяглися з ще більшою жадібністю.
Княгиня кілька разів посилала своїх челядників до двору. Ті притягували ще міхи. Нарешті їй сказали "Оце — вже все".
— Оце — вже все, боярине, — втомлено вимовила вона до Путяти. — Давай тепер своє…
— Звідки? — сахнувся змокрілий від пекельної роботи тисяцький. — Нічого не маю! Чернь пограбувала двір, тепер згорів!.. Голий єсмь!
Княгиня здивовано звела вгору брови. Путята, мабуть, і помре лицедієм. Знала ж бо, що цей хитрець ніколи і не тримав свого срібла в теремі — відвозив у двори, що мав попід Києвом: у Білгород, Васильків, Вишгород… Та й тут, у Києві, закопував у землю…
Ще архімандрит печерський Феоктист разом з митрополитом одспівував тіло небіжчика князя Святополка, ще окурював солодко-млосним димом ладану із кадильниці, коли ненаситна юрба почала з ще більшою, ніж раніше, настійністю наступати на Путяту й на бояр, домагаючись срібла. Путята заховався у Десятинній церкві за мармуровими стовпами.