Всіх вигубила проклята війна, навіть Орисю забрала, уцілів лише його батько, а точніше — вітчим, з яким він ворогував всеньке життя. І от двоє чужих один одному людей, непотрібних нікому в світі, живуть в одній хаті, не знаючи до ладу, навіщо вони й живуть.
— Пиши, Грицю, пиши! — вражений цим епізодом, умовляв я його. А він глухо мовив:
— Як Бог дасть іще кілька років, то — напишу...
Не дав. Поскупився. Невдовзі мене покликав Сашко Дя-ченко і приголомшив звісткою: помер Тютюнник. Я другого ж дня виїхав до Львова, і в дорозі мене мучила думка: встиг Гриць закінчити другу книгу чи не встиг і чому доля буває такою жорстокою — обірвала життя, потрібне всій Україні. Прямо з вокзалу пішов на квартиру Тютюнника (він встиг перебратись до Львова) і Олена Федотівна, його Богом дана дружина, провела мене в осиротілий кабінет: тільки великий портрет, обв'язаний чорною стрічкою, зустрів мене пильним поглядом Гриця... "Добридень, Грицю! Ось як довелося стрітись з тобою..." А Олена Федотівна підвела мене до письмового столу, показала на товсту папку із рукописом, з болем промовила:
— Це вам, Анатолію Андрійовичу... Хотів одіслать, та не встиг.
"Вир". Друга книга. Дописана до останнього речення.
Позапланово видали ми ту другу книгу, прилучивши до неї й першу, і невдовзі роман "Вир" був висунутий на Шевченківську премію: видавництвом "Радянський письменник", "Літературною Україною", президією Спілки письменників України. Не подала свого голосу лише Львівська організація Спілки письменників, наче не знала й не відала, що є на світі такий роман. Натомість там розгорнулась активна акція по висуненню іншої кандидатури на звання лауреата Шевченківської премії: гідного учня Галана, автора памфлетів, спрямованих проти буржуазних націоналістів та Ватикану, редактора журналу "Жовтень", ще й депутата Верховної Ради СРСР Юрія Мельничука. "Далеко піде цей чубатий товариш. Далеко",— сказав якось про нього Григорій Тютюнник. Розповідала мені потім Олена Федотівна, дружина Тютюнника, що майже в усі райони області були послані працівники журналу, та й не тільки журналу, організовувати читацькі конференції за творами цього чубатого класика з обов'язковими листами читачів на ім'я Комітету по Шевченківських преміях.
Не спрацювало. Шевченківську премію було присуджено "Виру".
Крім редагування чужих рукописів, я писав роман "Ідол". Ця назва сама собою прийшла до мене; чомусь мені найважче давалися назви майбутніх творів, я перебирав десятки варіантів і ніяк не міг знайти вдалий. Пам'ятаю: пізніше, коли задумав великий роман, то ніяк не міг підібрати назву, вже й не менше ста сторінок написав, а назви не було, хоч криком кричи, так і поніс першу частину нехрещеного роману до журналу "Дніпро": хлопці, ставлю десять пляшок коньяку, якщо придумаєте назву, та навіть хлопці не запропонували нічого кращого, ніж заяложене "Шляхами життя", а вже коли видавав ту частину окремою книгою, то позичив у Шевченка: "1 будуть люди". ("І буде син, і буде мати, і будуть люди на землі".)
Так усі три частини і вийшли під цією назвою, а коли я якось вертався літньої ночі додому, та глянув на всіяне зорями небо, та побачив Чумацький Шлях, що прослався сріблястою стрічкою з краю в край, то мене так і обварило: Господи, та ось же вона, оця назва! Чи я усі роки, поки працював над романом, жодного разу не глянув на небо, чи мене таки й справді обмарило? "Чумацький Шлях"... "Чумацький Шлях"... Мені здавалося, що я й роман писав би по-іншому (глибше, розлогіше), коли б оця назва ясніла на ньому.
Та вже було пізно. Книга вже видана і не буду її перехрещувати. Хай уже живе з Шевченковим "І будуть люди".
У Тараса ж Григоровича слово в слово списане і закінчення повістини "Син капітана". Списав, щоправда, не я, а Новиченко Леонід Миколайович, який редагував цю повість.
У мене повість закінчувалася тим, що головний герой, втративши друзів-розвідників, іде серед ночі степом, несучи немовля. І здається йому, що він іде не сам,— розвідники, що загинули, захищаючи немовля, знову йдуть поруч.
"Вони йдуть у тісному строю, готові знову померти і знову устати, захищаючи щойно розквітле життя".
Леонід Миколайович відредагував цю фразу отак:
"Вони йдуть у тісному строю, готові знову і знову померти і знову устати, захищаючи живих і ще ненароджених дітей та онуків своїх".
Книга так і побачила світ з оцим запозиченим у Кобзаря плагіатом.
Леонід Миколайович брався редагувати й кого "Ідола", але після одного випадку передумав.
Якось я засперечався з тогочасним головним редактором "Радянського письменника" Анатолієм Трохимовичем Морозом. Людиною порядною й чесною, в чому я мав нагоду не раз переконатися згодом, тоді запрограмованою, як і більшість із нас, на стовідсотковий соціалістичний реалізм. Ми спершу не зійшлися, як то кажуть, характерами, тож між нами не було особливої симпатії. Мороз якось закинув мені, що я в повісті "Син капітана" вивів розпусника, зодягненого в форму Радянської армії. Та до того ж ще й представника великого російського народу.
— Невже ви, Анатолію Трохимовичу,— спитав я в запалі,— невже ви, побачивши красиву дівчину чи жінку, нею не замилуєтесь? Як пишною квіткою?
— Не замилуюсь.
— Чому?
— Бо завжди пам'ятаю, що я одружений.
Оця з партійної анкети взята фраза вбила мене наповал. Він же й переповів Новиченкові ще одну суперечку зі мною. Де я твердив, що кожна мати хоче насамперед бачити свого сина живим. Живим, а не мертвим... Хай навіть Героєм Радянського Союзу.
— Ви що там наговорили Морозові? — питав Леонід Миколайович якось аж налякано.
І не взявся ні прорецензувати мого "Ідола", ні редагувати.
Обов'язкову закриту рецензію написав уже Василь Земляк, який перебрався до Києва в тому ж таки шістдесятому році.
Сперш ніж писати про Василя Земляка, скажу кілька слів про те, що мене особливо вразило, коли я переїхав зі Львова до Києва: на вулицях столиці Радянської України, по всіх майже установах, включаючи й вузи, панувала виключно російська говірка. Свідомо не називаю те, що різало щоденно мені слух, російською мовою: це була якась дика покруч, на кшталт ось такого: "Граждане пасажіри, своевременно делайте висадку і посадку!" — що лунало в усіх тролейбусах і трамваях, і лише в метро, яке невдовзі почало функціонувати, зрідка можна було почути оголошення українською мовою. "Загнали українську мову під землю",— жартували гірко аборигени, в яких ще не до кінця була витруєна національна свідомість. Та ще якийсь відчайдух, водій двадцятого тролейбуса, вперто оголошував зупинки українською мовою, але і його невдовзі звільнили, чи не внаслідок скарг російськомовних пасажирів: "Говоріте на человеческом язикє!" — чув не раз, пробуючи звертатися українською мовою. А бувало, що й обзивали бандерівцем.
І я поволі-поволі теж привчився відповідати на російську російською і щиро заздрив грузинам, азербайджанцям, вірменам, узбекам, які не соромилися розмовляти поміж собою рідною мовою на Хрещатику чи в магазинах. А ти — заговориш по-українському, і на тебе весь вагон оглядається, як на розцяцькованого пір'ям зулуса. Принизливе відчуття чужинця на рідній землі. Чи не тому один дядько з села, коли мене з ним знайомили, назвав себе не Миколою, а Ніколаєм.
Отакі ніколаї-альони, перебравшись до міста, поспішали разом із сільським одягом позбутися й рідного слова, вливаючись в напівграмотну орду "руськоязичних" — пекельний винахід доби радянської дружби народів, а вже діти їхні ставали справжніми манкуртами чи яничарами, що не пам'ятали ні роду, ні племені, стаючи до лав захисників "єдіной і нєдєлімой"...
Хай мені пробачить читач за публіцистичний цей відступ, але й досі мені пече оця тема, й досі я болісно думаю, чи не поховають сьогочасні яничари, оті симоненки і віт-ренки, молоду Україну, перед цим роздерши її на шмаття? Чи не танцюватимуть над забутими могилами пращурів переможний свій танок, розмахуючи чужоземними прапорами і символами?
Господи, храни Україну!..
Повертаюсь до Василя Земляка. Людини, яка полишила глибокий слід у моєму житті.
Вперше я про нього почув ще у Львові, десь всередині п'ятдесятих років. Невідомий ще тоді журналіст із Житомирщини привіз у журнал "Жовтень" свою першу повість. Повість була забракована, а вже пізніш опублікована, здається, в журналі "Дніпро", і набула широкого розголосу; але не це мені запало в пам'ять, а те, яке враження він справив на жіночу частину колективу редакції "Жовтня". Усі вони захоплено твердили, що більшого красеня ще й світ не родив. І коли я його вперше побачив, то й згадав одразу ж слова отих жіночок. Бог і справді виліпив його з якоїсь особливої глини, що її можна було дістати хіба що на небі (ненавиджу пишноти, але не міг підшукати точнішого образу). Залишаю малювати його парсуну майбутнім художникам, бо всі слова мої будуть бліді та немічні.
Якось ми з ним зайшли в кафе, де снідали туристи з Німеччини. Вони обліпили всі столики, стояв такий гул, наче в приміщенні працювала добра сотня ткацьких верстатів. Я повернув був назад, але Василь запропонував пройти через зал до буфету. Верстати враз зупинилися, і залягла тиша така, що кожен наш крок відлунював, як у соборі. Оніміла тиша стояла, поки ми й ішли до буфету, а потім брали кефір. А ступили знову до зали — всі жіночі голови були обернені в наш бік. І не встигли ми зачинити за собою двері, як верстати запрацювали на повну потужність: мабуть, не в одному перегоріли підшипники.
Пам'ятаю й інший випадок: Земляк, Дяченко і я поїхали одного разу в Дарницю. Вже на мосту Патона нас застукала така злива, що вода стала стіною, і водій звернув під міст: перечекати негоду. І тільки ми вийшли з машини, як під міст з тієї" водяної стіни вкотило два мотоцикли з мокрими як хлющ пасажирами: двоє хлопців і двоє дівчат. Дівчата, сміючись, стали струшувати воду — дві юні красуні були наче підібрані одна до одної. Вони не звертали на нас жодної уваги, та ось Василь одірвався од нашого гурту, спроквола до них підійшов — і все! І дівчата пропали. Забули про мотоцикли й про хлопців, з якими щойно під міст і в'їхали, один лише порух, один лише натяк — і вони без огляду підуть за ним, але тут Бог, мабуть, пожалів отих хлопців, що стояли аж зелені: "Василю, Василю, я тобі дав оцю вроду, але й ти ж, чоловіче, май совість!" А шо Вася продовжував гіпнозувати дівчат, то розгніваний Бог узяв та й відкрив отвір для стоку води і цілісінька ріка брудним водопадом ринула Василеві на голову.
Чари миттю розвіялись, хлопці похапали дівчат, які згиналися від реготу, посадили на мотоцикли та й рвонули в дощ — подалі од перелесника.