За двадцять три роки його біографія не заплямувалася жодною доганою, зате приємно рясніла подяками; що ж до громадських навантажень, то Василь Васильович ставився до них не з меншою запопадливістю, ніж до трудової своєї діяльності. За всі оці роки він не пропустив жодних зборів, а на иолітінформаціях перший тягнув догори руку. Виступати ж найбільше любив на теми антирелігійні, усіх попів, ксьондзів, рабинів та мулл вважав своїми особистими ворогами і не раз казав, що, коли б його сила та воля, зігнав би їх усіх докупи: мостити дороги та копати канали. Бо релігія — міф, опіум, шкідливий дурман, ні бога, ні чорта ніколи не було й не буде, тож давно треба позакривати всі церкви й мечеті.
Василь Васильович, як переконаний атеїст і войовничий безбожник, не міг і повірити в те, що побачив. Заплющивши очі, він сам собі сказав: "Цього не може бути, це мені примарилося!" Сказав і подивився вздовж вулиці, боячись, що й вулиця раптом змінилася, стала не схожа на ту, яка його стрічала щоранку. Але вулиця була тією ж, і сонце світило над нею те ж саме, й ті ж самі будинки виглядали з-за парканів, з-під зелених дерев. І Василь Васильович, збадьорившись, врешті наважився глянуть собі під ноги.
Глянув і ще дужче притис портфель до плескатих грудей.
Чорт не зник, чорт сидів перед ним на хіднику, торкаючись хвостом його черевиків. Це був не сучасний люци-фер, який мандрує по сторінках популярного роману Булгакова, а старомодний дореволюційний чортисько з ріжками, з ніжками, що закінчувались гострими ратицями, з цапиною борідкою, з посом-хоботком і великими, як у кінозірки, очима. Зростом він був з середнього собаку, козяча вовна густо звисала на ньому, довгий мавп’ячий хвіст кінчався пишною китичкою.
Чорт сидів непорушно і не зводив з Кобзика чудернацьких очей. Морда його була така сумна і нещасна, наче він щойно поховав усю свою рідню і прибіг до Василя Васильовича за розрадою і втіхою.
Першим порухом Кобзика було відскочити назад у двір, причинити щосили хвіртку. Він так би й зробив, якби не служба. А коли б був релігійний, то поклав би на це нечисте створіння хреста й сотворив би відповідну молитву. Оскільки ж був атеїстом, то сказав лише: "Кипі!" —і замахнувся портфелем.
Чорт відбіг кілька кроків і знову'— сів, обернувшись до нього печальною мордочкою. Ніс-хоботок ворухнувся вправо, ворухнувся пліво іі повис сумною ганчірочкою.
— Киш! —— повторив Кобзпк у надії, що це пекельне створіння щезне зовсім.
Чорт тільки зблимнув. Сидів на хіднику, реальний, як сонце, як вулиця, як весь довколишній світ.
Тоді Василь Васильович ступив уперед. І тільки ступив, як чорт зірвався з місця і побіг поперед нього. Біг па всіх чотирьох, схожий на собаку, на цапа й на кота одночасно, біг, палицею поставивши хвіст, біг і весь час оглядався. Кобзик ішов за ним, дерев’яно переставляючи ноги, і потай дякував долі, що на вулиці нікого немає, ніхто їх зараз не бачить.
Та ось із завулка вигулькнуло собаче весілля: худюща сучка з кількома кавалерами. Кавалери були різної породи й масті, пройняті любовним вогнем, вони досить мирно бігли за своєю хвостатою дамою. І якщо й огризались один на одного, то якось аж нехотя, мов справляли примусовий собачий ритуал.
Вгледівши тічку, чорт ожив, гострі вуха так і стали сторчма. Оглянувся на Кобзика: мовляв, пробач, я на хвилинку, щодуху помчав уперед. Обігнав тічку, підскочив до вритого в землю стовпа, задер ногу і заходився кропити. Кропив з таким видом, наче казав: "Це — останнє. Але чим не пожертвуєш для загальної справи!" Потім відбіг набік і сів, дивлячись уже не на Кобзика, а на тічку.
Собаки, підбігши, всі як один потяглися носами до того стовпа. Загривки їхні враз наїжачились, пащеки вищирились, в горлянках заклекотало гарчання. Василь Васильович і зблимнути не встиг, як вулицею покотився оскаженілий клубок: виск, гавкіт, болісне скавучання.
Чорт же сидів з таким видом, наче він не мав жодного відношення до цієї історії. Очі його сумно зблимували, ніс-хоботок докірливо ворушився. Здавалось, він ось-ось заплаче.
"Ну й ну!" — подумав Василь Васильович: починав уже повнитися злістю до цієї нереальної істоти. Мало того, що прив’язався до нього, так ще й провокує скандали. Пошукав очима каменюки чи грудки, але нічого підходящого не було, тоді Кобзик, боязко оминаючи собак, які продовжували гризтись, перейшов па протилежний бік вулиці. Чорт стрепенувся, повів в його бік хоботком і перебіг слідом.
І хоч Василь Васильович зрозумів, що йому не одкарас-катись од нечистого, він ще раз закричав: "Киш!" — і щосили махнув портфелем.
Чорт, однак, і вухом не повів: піднявши хвоста, затрюхикав попереду.
* * *
Василь Васильович Кобзик, перекопаний атеїст і войовничий безбожник, працював по в містечку, а в Києві, отож і доводилось щодня їздити туди електричкою. На вокзалі в цей час було повно народу, Василь Васильович, шкандибаючи вслід за нечистим, тішив себе несміливою надією, що той злякається натовпу й щезне. І чорт справді щез, але не так, як того хотілось Кобзикові.
Тільки він вийшов на площу перед вокзалом, тільки її перетяв, як чорт, який біг безтурботно попереду, раптом сів, прикипівши до місця. Гострі вуха його так і застригли, хоботок занепокоєно заворушився.
— Киш, проклятущий! — з ненавистю простогнав Кобзик.
Чорт печально й докірливо глянув на нього і зненацька став зменшуватись. Ось він став як кіт, ось — як пацюк, врешті — як миша. Миша побігала-побігала довкола Кобзика, звелась на задні лапки, вимахуючи щосили передніми, а мініатюрний хоботок крутивсь, як пропелер. Жалісно писнувши, чортик стрибнув на холошу, швидко перебираючи ніжками, подерся вгору. Василь Васильович ударив щосили портфелем, але було пізно: чорт уже ворушився в кишені його піджака. Кобзик ляснув портфелем по кишені, чорт спружинив, як гумовий м’ячик, щосили буцнув його ріжками в бік. Іскри так і сипонули з очей Василя Васильовича, він ойкнув і, впустивши портфель, ухопивсь за бока.
А нечистий вовтузився в кишені, якомога зручніше вмощуючись.
"Ну, зажди ж!.."
Кобзик швидко засунув до кишені руку, намацав волохате тільце, щосили затиснув. Чорт боляче колов у долоню гостренькими ріжками, але Василь Васильович долоню не розтуляв: висмикнувши руку з кишені, пожбурив прокляте створіння на землю.
— Громадянине, підберіть!
Похолонувши, Кобзик обернувся на голос.
Міліціонер! Стоїть, дивиться строго й вимогливо.
— Цс... не мос,— пробелькотав Кобзик.
— Підберіть, а то оштрафую!
В голосі міліціонера дзвенів метал.
— Зараз, зараз...— заметушився Кобзик. Нахилився притьмом і поруч з портфелем побачив не чорта — величезну купу сміття. Він так і застиг, а міліціонер спитав уже невдоволено:
— Довго мені чекати?
— Зараз, зараз...— Лівою рукою Кобзик підхопив портфель, а правою потягнувся до сміття. Сміття раптом щезло, на землі лежав набитий по самісіньку зав’язку його гаман. Потерта шкіра, здавалося, ось-ось не витри-ма й трісне, і тоді з нього вивалиться те, що всередині. Що там було, Василь Васильович не знав, але міг би заприсягайся, що якась капость. Що ж іще чекати од нечистої сили!
Сховавши до кишені гаман (чорт заворушивсь невдоволено), Кобзик попросив у міліціонера пробачення і почовгав до скверу. Його вже не тривожила думка, що не встигне на електричку, а отже, й запізниться на роботу: треба було хоч трохи прийти до тями.
Знеможено опустився на лавку. Прислухавсь до того, що діялось в кишені. Чорт затих, і Василь Васильович, тамуючи дух, дістав обережно гаман.
%
Це був таки його гаман, а разом з тим наче й не його. В його гамані ніколи не водилось більше карбованця, що йому щоденно давала дружина, тож стінки завжди дистрофічно злипались, а цей аж лиснів оддутим черевом. Несміливо, раз по раз здригаючись (хто його зна, що там усередині!), Василь Васильович одкрив гаман і онімів.
Там було повно червінців.
Витер враз змокріле чоло, але червінці од того не зникли. їх було не менше сотні, а може, й більше, і всі вони були наче щойно з монетного двору.
"Фальшиві!" — подумав тоскно Кобзик.
Чорт докірливо кольнув його ріжками.
"Невже не фальшиві?"
Чорт затанцював у кишені.
Василь Васильович глянув праворуч, глянув ліворуч і швиденько сховав гаман до кишені. І побіг до перону: вже було видно електричку, що наближалась, виростаючи на очах.
Поки Василь Васильович спустився в підземний перехід, поки вибіг на перон, електричка вже зупинилась. Люди штурмували двері вагонів, що й так були переповнені, Кобзик прилаштувався до одного натовпу, зрозумів, що не сяде, метнувсь до іншого — і тут не встигпе... Щодуху побіг уздовж вагонів, вибираючи, де менше народу, а електричка вже нетерплячо здригалась, ладна ось-ось рушити з місця. "Не встигну! Не сяду!" — мало не плакав Кобзик. Тут його щось підхопило попід пахви, одірвало від перону. Підняло в повітря, дояесло-понесло понад людськими головами і з усього маху посадило верхи на огрядну дамочку, яка саме проривалася в тамбур. Дамочка навіть не помітила додаткової ноші: працюючи ліктями, як шатунами, вона перла тараном у двері — тільки ребра тріщали. Вчепившись однією рукою в збитий набік капелюх, а другою щосили притискаючи до себе портфель, Василь Васильович так і в’їхав верхи у вагон. І тільки опинився всередині, як свиснуло, смикнуло і спорояснілий перон поплив-поплив перед вікнами.
Дамочка продовжувала енергійно пробиватись у глиб вагона. Василь Васильович все ще сидів на ній верхи, ноги його лежали на пишному бюстові, сідницю пекла розпарена холка. Дамочка встигала й огризатись, і ліктями працювати, мнучи чужі боки та спини, їй це було, мабуть, не вперше. Кобзик же з жахом думав про те, що на нього чекає, коли вона зупиниться, трохи прийде до тями й помітить нарешті примусового вершника. Та ось дамочка зупинилась, дістала з величезної сумки хустку й, одсапуючись, витерла мокре обличчя, а потім потягнулась до шиї. Василь Васильович так і обмер, дамочка ж енергійно витерла його сідницю і, зітхнувши вдоволено, сховала хустку до сумки.
Ось тут Василь Васильович і наважився: тамуючи дух, він одірвав обережно од бюста праву ногу і тільки заніс, щоб перекинути за спину, як дамочка завищала пронизливо, махонула рукою — могутній ляпас зірвав Кобзика з шиї, пожбурив уперед головою в бік дверей, які автоматично перед ним одчинились.