А потім… бій. І після нього розповідь Миколи. Як вони слухали його! Як линули серцем у казкові краї прийдешнього. Невже тепер, коли є можливість не лише мріяти, а творити, здійснювати, — невже тепер не зрозуміють?..
— Маріє Панасівно, ми слухаємо, — запросив до розмови завідуючий райвно.
Марія кивнула головою. Провела поглядом понад присутніми, ніби зазирала у невиди-ме.
— Ми мріємо про комуністичне прийдешнє, — почала вона. — Ми готуємо для нього економічні та духовні підвалини. На моє переконання, комуністичну свідомість людині треба прищеплювати вже тепер, готувати її до життя в комуністичних умовах. Широку ниву хіба виплекаєш, доки не виореш поле, не звільниш його від чортополоху? Отже, йдеться не про окремі зерна, не про окремих людей, першопроходців, талантів, ґеніїв, ентузіастів, йдеться про весь народ, про нове покоління, про прийдешнє, котре владно стукає в наші серця. Ми говоримо про громадянську свідомість, а виховуємо інколи в сім’ях прагнення до свого, до приватного. "Моє", "чуже", "наше", "ваше". Ми говоримо про шкоду й злочинність алкого-лю, ми в школі аґітуємо учнів не вживати алкогольних напоїв, а вони вдома привчаються до цього підлого зілля. "Діди пили і нам заповіли!" А скільки протиріч між впливом школи й батьків, особливо, коли батьки шахраї, міщани, сектанти чи політично недалекоглядні люди. Школа в’яже, а батьки розв’язують. Школа будує, а вулиця, сім’я, буває, руйнує. Ви розумієте, про що я кажу? Але не це головне. Або не лише це. Я хочу сказати взагалі про систему навчання, про стосунки учителя — учня, про становище вчителя в суспільстві, про проґраму навчання і багато інших проблем. Але спочатку головне. Подробиці я виклала у проспекті, котрий вручу всім після дискусії.
Завідуючий райвно тривожно заворушився на стільці, непевним поглядом окинув учителів, гостей, учнів. Кашлянув.
— Е-е… Маріє Панасівно, пробачте. Чи не здається вам, що ці питання цілком… е-е… теоретичні. І належать вони до компетенції міністерства, наукових орґанізацій. При чому тут ми, учителі, учні? Я гадав, що йдеться про підвищення ефективності навчання, про трудове виховання… А ви…
— Йосипе Макаровичу. Нічого в нашій розмові не буде теоретичного. Все цілком кон-кретне, практичне. Досить нам порожньої балаканини. Тільки вислухайте мене уважно. — Марія зітхнула, пригладила долонями сивіючі пасма біля скронь. — Школа повинна стати більш самостійною, більш оперативною, динамічнішою, пластичнішою. Проґрама не повин-на бути консервативною, однаковою для всіх учнів, для всіх років. Школа виховує юних гро-мадян, отже, вона творить, формує майбутнє, завтрашню реальність. Школа — це пульс прийдешнього. Кожна зміна в теорії, в практиці, в науці, в душах людських, у літературі, в світових зрушеннях повинна одразу ж відбиватися на школі, змінювати її тонус, вплітатися у навчання, ставати складовим чинником проґрами. А ми? Як діємо ми? Ось один вельми на-очний приклад. Донині астрономія вивчається лише в десятому класі. Чому? Чому наука про всесвіт, про нашу зоряну домівку, наука, що підвела погляд роду людського до світоносного безмежжя, вивела мислячу істоту у космос, чому ця наука десь на задвірках? Та куца, обме-жена примітивна проґрама, що її ми пропонуємо десятикласникам, убога, ретроградна порівняно з блискавичним розвитком науки, техніки, пізнання. Є дисципліни, котрі учні за-своюють знехотя, під натиском. До зоряної науки прагнуть усі, від найменших до найстар-ших, цей факт вельми красномовний. Він змушує задуматися над тим, хто і як формує навчальні проґрами для наших шкіл? Які критерії беруться за основу? Де передумова таких критеріїв? Щодо астрономії, то я вважаю, що цю науку треба ввести вже з перших класів, навіть з дитячих садків, якщо вже на те пішло. Громадянин, котрий з дитячих літ буде напоєний із зоряної ріки пізнання, виростатиме крилатим, великодушним, мужнім, матиме масштабне, космічне мислення, діятиме у всіх сферах життя не дріб’язково, а еволюційно, відповідально, розуміючи вселенське значення кожного свого вчинку.
— Правильно, Маріє Панасівно! — заплескали в долоні десятикласники. Марія глянула на їхні схвильовані лиця, на сяючі оченята, моргнула підбадьорливо. Знаю, мовляв, що ви згодні.
— Але це лише окремі натяки, — вела вона далі. — Таких недоречностей повно, я про це детально міркую в проспекті. Багато в проґрамах зайвого, багато традиційного. У викладанні літератури, історії, математики, співів, праці, географії. Треба дати школі, вчите-лям більше свободи, більше вибору. І не зв’язувати їх дріб’язковою бюрократичною звітністю. Звітність може бути лише одна — результат, реальні знання учня, його морально-етичне обличчя, той здобуток, що він має від шкільного джерела. Напрямок для всіх шкіл, для всіх учителів єдиний: формування людини комуністичного суспільства, але вирощування крил для польоту кожного птаха індивідуальне, унікальне, неповторне. Стереотипу для крил нема і не може бути. Отже, назріває необхідність реформ у школі, у всій сфері освіти. І тут я скажу з усією відвертістю: без докорінної зміни становища школи, її статусу в суспільстві неможлива серйозна реформа. Ми говорили з учителями, з учнями, з батьками, і готові за-пропонувати таке.
Марія замовкла.
Мовчали вчителі, учні. Не можна було відчути настрою гостей. Марія притисла доло-нею листочка з тезами.
— Ми пропонуємо створити школу-сім’ю. Це не школа-інтернат, як дехто подумав би, я це бачу по виразу обличчя. Не заперечуйте з ходу, а вислухайте. Учні після навчання біжать додому, гуляють, працюють чи ледарюють. Усе це безконтрольно, безсистемно, хао-тично. Всі зусилля школи розлітаються вщент. Лише окремі батьки мають педаґоґічні здібності, розуміють значення кожного слова, кожного погляду, власної поведінки, прикладу тощо. А більшість батьків діють, впливають на власних дітей антипедаґоґічно, антиеволюційно. І цьому не зарадиш. Ми не можемо добути для наших учнів ідеальних батьків: маємо те, що є, те, що сформоване складним минулим, те, що виростає під урагана-ми сьогодення, під пропаґандистськими, ідеолоґічними залпами наших недругів. Який же вихід? Відділити дітей від батьків? Абсурдно. Сім’я була, є й лишається основним складовим чинником держави, підґрунтям нашої вірності Вітчизні, рідному краєві, традиціям революційного минулого. Але разом з тим нове покоління повинне рішуче поривати з тяжінням учорашнього дня, з міщанством, забобонами, пересудами батьків. Я не пропоную відділити дітей у якийсь табір, де вони будуть під наглядом наставників. Це не так. Але ми хочемо, щоб школа стала не лише інформаторієм, де учні здобувають певну суму знань, а сім’єю, братерством, де повністю формуватиметься душа й розум майбутнього громадянина. Нова школа має приносити радість не лише учням, але й батькам.
— Про що ж ідеться? Йдеться про життєве, орґанічне проростання, взаємопроростання школи й сім’ї учня, учительської громади і суспільства, котре практично формується цим творчим учительським колективом країни. Батьки не усуваються від виховання своїх дітей, а, навпаки, їхня відповідальність посилюється. Треба, щоб усі вони збагнули: завдання батьків не лише народити дитя, не лише вигодувати його чи влаштувати йому сите, забезпечене жит-тя, а головним чином у тому, щоб допомогти дитині самореалізуватись, саморозкритись, знайти своє, неповторне, унікальне призначення. Стати собою — це не просто фраза, а го-ловне призначення людини. Якщо учень не стане собою в школі, якщо батьки й учителі не допоможуть йому сформувати цю унікальну особистість, тоді ми матимемо лише модний стереотип, можливо, й ефектний, але порожній, хвальковитий, мізерний, марний для нашого суспільства. Як намагається західний світ по безлічі каналів розмити нашу революційну цільність, нашу певність, нашу віру в революційні ідеали, як прагне втягти нас у свій алґоритм приреченості та ветхості, прищепити нашому поколінню культ вседозволеності, цинізму, байдужості до високого призначення людини! А ми… Чи стаємо ми супроти цієї атаки всією силою, так, як у дні Жовтня чи в роки Великої Вітчизняної війни?
Я трохи захопилася риторикою, друзі, вибачте! Для мене це не слова, а біль душі. Про що ідеться? Про школу-сім’ю, в якій будуть злютовані душі й серця учнів, учителів, батьків. Батьки теж повинні вважати себе учасниками творчого, педаґоґічного процесу, брати на себе повну відповідальність за те, хто виходить з їхньої хати на творче поле Вітчизни. Сім’ї, які збагнуть, про що тут мовиться, стануть ядром нового, прийдешнього суспільства, нової свідомості, нових традицій, нового ставлення до речей, до суспільних явищ, до грядущого. Те, що я пропоную, має будуватися на певних економічно-суспільних передумовах. Школа повинна мати шмат землі, ферму, сад, поле, город, майстерні. Школа має бути первісним комуністичним ядром грядущого. І вчителі стануть не службовцями, не інформаторами, котрі працюють за таку-то зарплату в місяць, а старшими друзями, лідерами радісного похо-ду в країну тайни, пізнання, творчих дерзань, формування нового світу людяності й краси. Учителі теж повинні невпинно вчитися, бути вічними учнями, рухатися вперед, інакше вони перетворяться на роботів, що рік за роком передають учням одні і ті ж завчені колись фор-мули. Бо в такому випадку вони рано чи пізно стануть гальмом творчого учбового процесу, ворогами нового, сміливого, дерзаючого. Так воно тепер часто і є. А не повинно бути! Школа має стати своєрідною лабораторією, лабораторією еволюції, лабораторією революційних експериментів. Весь час у пошуках, у пізнанні, в творчості, в праці. Треба звільнити учителів від сліпого слідування проґрамі. Хай проґрама стане лише кістяком навчально-творчого про-цесу. Учнів слід вирізняти за їхніми здібностями, за їхнім глибинним покликанням. Може, хтось чудово сприймає математичні закони, — хай іде скоріше на математичні вершини, йо-му треба допомогти. Інший має задатки композитора, механіка, піаніста, будівника, архітектора, садівника, біолога, педаґоґа — у кожному треба відкривати його заповітне. Тоді щезне обридження до праці, тоді кожен матиме радість від життя й творчості, бо ототожнить свою життєву стежку з саморозкриттям.