Тепер безпам’ятьків буде стільки ж, скільки літер у халдейському алфавіті. Треба поцікавитися, яка назва останньої літери і яке число їй відповідає".
Історик усе збагнув. Крім одного — куди поділися два мешканці з плоті жінки, котра сиділа на підлозі — чи справді вони вирушили кожен у свій край, а чи знайшли "домівку" у комусь, хто перебував у палаті — членів комісії чи безпам’ятьків.
Озвалася матінка Параскева:
— Слід потелефонувати колишньому кураторові. Ця жінка, схоже, не спроможна виконувати свої обов’язки.
Управителька ніби тільки й чекали на цю пораду. Вона вихопила з кишені халата телефон і увімкнула його на гучність.
— Що сталося, — почувся чоловічий голос по кількох гудках.
Молодиця точно описала словами ситуацію, що склалася. У відповідь чоловічий голос попрохав дати телефон редакторові.
— Схоже, маємо ще одного "непомнящого", — повідомив журналіст. — Потрібен новий куратор.
Чоловік на тому кінці сказав, що так одразу не може вирішити, як нам бути, і пообіцяв подзвонити згодом. Тим часом Бамбула підвелася на повен зріст; це знову була могутня баба, але тільки у плані тіла. З неї кудись подівалася тваринна енергетика. Лікар і Параскева взяли її під руки й повели до останнього — двадцять другого ліжка. Стілець зарипів під вагою тілес, які не вміщалися на сидінні. Відтак Лікар повторив запитання журналіста до Бамбули і отримав ту ж саму відповідь — "Не знаю".
Я гарячково, хоч і крадькома, оглянув усіх безпам’ятьків і членів комісії. Ознак сина Мардука ні на кому не завважив. Мій звір, який зараз ні чим себе не виказував, був надійним індикатором як на темного, так і на прибульця. До того ж я розумів, що для того, щоб когось "очолити", синові Мардука потрібен близький контакт. А такого у Бамбули не було ні з ким.
І тут просигналило у кишені управительки.
— Так, — сказала вона, піднісши телефон до вуха, і вмить перемкнула його на гучність.
— Коли вона вирубилася? — почулося запитання.
Відповів редактор:
— Чверть години тому. З точністю до півхвилини. До речі, вона опритомніла, але тепер це вже інша істота.
— Он воно як. Дива якісь… Чоловіка, котрий прислав її до нас, учора заарештували. З’ясувалося, що за ним великий кримінал тягнеться з минулої влади. Але не це дивно. Чверть години тому він також став "непомнящим". Саме тоді, коли знепритомніла Бамбула. Мені щойно повідомили про це.
— Справді цікаво, — мовив журналіст. — А нам як бути?
— А ніяк. У Києві сказали, що кураторів тепер обиратимуть самі члени комісії з когось із своїх. Штатний розклад залишається той самий, тільки куратор поєднуватиме обов’язки одного з членів комісії. Звісно з надбавкою до зарплати. Ага, ви переконані, що Бамбула стала "непомнящою"?
— Так, — відказав редактор.
— Тоді зніміть з неї мірку на одяг. Ну, там зріст, повноту і те-де, для фабрики військового пошиву. Це перше, і візьміть її на забезпечення по харчуванню. Раптом що — дзвоніть.
РОЗДІЛ 27
Ми висіли з мікроавтобуса неподалік Історичного музею.
— Може, заглянете? — запропонував Курис.
Я сказав, що мушу вже бути на судні.
— Це не займе багато часу, — запевнив історик. — А розмова буде важлива.
У кабінеті гіркувато пахло старим папером. Господар витяг з шухляди кип’ятильник і череп’яний кухоль.
— Гадаю чашки міцного чаю нам не завадить, — сказав і, наповнивши кухоль водою з графина й підключивши кип’ятильник, продовжив: — Як я зрозумів, київський зверхник нашої кураторки був прибульцем, сином Мардука. А в камері став "непомнящим". Отже, якщо він не симулює, то, схоже, що очолив когось із співкамерників. А це означає, що вся інформація по нашій темі зберігається у пам’яті злочинця — адже це в’язень — і будь-коли з неї — інформації можуть скористатися діти Мардука. Виходить так: сума знань і намірів нової влади, спрямована на ліквідацію невидимої зловорожої потуги, стає відкритою для цієї ж таки потуги, а саме дітей Мардука. Питання: який сенс у існуванні нашої комісії?
Те, що сказав історик, я збагнув ще тоді, коли почув по телефону слова чоловіка з адміністрації про арешт зверхника в Києві.
— Ви особисто знаєте колишнього вашого куратора? — спитав я.
— Нашого, — поправив Курис. — Нашого з вами. Знаю.
— Потелефонуйте йому.
Господар пошукав у "контактах" потрібний номер.
— Алло, Іване Павловичу? Це Курис. Я — щодо тієї вашої інформації про заарештованого посадовця в Києві. Ось наш колега хоче вам дещо сказати. — Історик подав мені мобільний телефон.
— Доброго дня, — привітався я. — Скільки всього в’язнів сидять у камері, де перебуває той, хто став безпам’ятьком?
— З ним самим вісім, — відказали на тому боці. — А яке це має значення?
— Має… Прохав би вас зв’язатися з Києвом і застерегти, щоб жодного з тих, хто перебуває в камері, не переводили десь-інде. Жодного. А в камеру вселили довірену людину, яка буде відстежувати, хто з в’язнів заговорить незрозумілою мовою, або ж вживатиме слова, які тепер не вживаються.
— Та там більшість — рецидивісти. У них така лексика, що її мало хто втямить. Ну, по фєні ботають.
— І все ж… Там можуть бути як слова, які вже давно вийшли з ужитку сучасної людини, так і вирази якоїсь із східних мов, наприклад, халдейської. Якщо такого виявлять, то хай ізолюють його найретельніше і дадуть знати в нашу — одеську комісію. Ага, ще: хай тримаються від нього на відстані хоча б двох-трьох метрів, хто б то не був — начальник закладу, конвоїр чи адвокат. І на завершення: нехай повідміняють і відкличуть новопризначених кураторів.
— Це — останнє вже зроблено, — сказав голос на тому боці. — Члени комісії обиратимуть куратора самі. Я казав про це редакторові.
Поки я говорив, Курис запарив чай, а тоді наповнив ним дві невеликі чашечки і поставив банку з цукром. Сам він цукор не вживав, я теж його проігнорував.
— Коли сталося оте з Ліліт Мартинівною, — сказав господар, — вона заговорила жіночим і чоловічим голосами. Чоловічим вимовлялися халдейські слова.
— Я знаю. Я записав їх на диктофон. Здогадуюся й про предмет балачки. Мова йшла про те, чи варто охрестити немовля Ліліт. Мати — сільська відьма — наполягала на тому, а батько — син Мардука категорично заперечував. Цей діалог відбився в пам’яті новонародженої і зберігався аж до тієї миті, коли плоть уже старої жінки позбулася сутностей: і прибульця, й відьми.
— А як сталося, що вона раптом стала "непомнящою"? — поцікавився історик.
Я посміхнувся, а потім сказав:
— Напевне, хтось наладив обох мешканців з тіла лжекураторки — сутностей від земної відьми і прибульця з потойбіччя — у їхні краї без вороття. Ну, в генах плоду було щось таке від матері й від батька, що притягнуло оті дві душі; немовля вродилося з ними. Щось подібне трапляється, коли в людський плід входить душа гієни або щура. Людське суспільство підкоригує таку істоту до своїх правил, але сутність гієни чи пацюка змінити неможливо. Щойно виникнуть сприятливі умови, як наповнення цих мерзенних тварин проявить себе повною мірою.
— Звідки вам відомо про дві сутності у тілі лжекураторки — темну і приходька? — поцікавився історик.
— Якось при зустрічі, коли матиму більше часу, розповім.
Я подумав, що у цю мить одну частину Бамбух зустрічає на Темному сателіті її мама Дарунька, а другу — сина (чи доньку) Мардука — батько Джебан, у відомстві вавилонської богині Ерешкігаль.
Раптом майнуло в голові, що за годину починається заїзд на судно нових туристів. І цієї ж миті озвався мій телефон. На дисплеї висвітився номер Кості.
— Та йду вже, йду, — озвався я.
— Ти де зараз?
— Де, де? В музеї.
— Давай хутчіше. Не пий з мене кров, — почувся голос мого товариша.
Судно відчалило після реєстрації останньої з туристичних груп. Ми з Костею ще довго стояли на палубі, спостерігаючи, як у сутінках то там, то там спалахують вогники у місті. Я вже все розповів про безпам’ятьків і подію в профілакторії. Не назвав тільки справжнього імені лжекураторки. Тим часом вогників ставало дедалі більше і скоро великий масив нічної суші, від якої ми віддалялися, нагадував поле, на якому ворушаться міріади світлячків. Якийсь час ми мовчали; і тут лікар озвався:
— Що ж виходить, що головний куратор був сином Мардука?
— Виходить що так.
— От сука! — прокоментував Костя з властивою йому прямотою. — Іди знай тепер, кого він понаставляв над профілакторіями.
Ми пішли в буфет повечеряти, а потім — кожен у свою каюту. Там я згадав про запис голосів і увімкнув комп’ютер, а тоді під’єднав до нього смартфон.
Спочатку почувся високий жіночий голос:
— Я вже домовилася з батюшкою. Похрестимо на тому тижні.
Раптом немов би прочинилися двері в пекло і звідти полинули звукові частоти, які проте виявилися словами: "віслючка", "дурепа", "ти ж сама не хрещена, так навіщо ж…"
— Тоді, коли я народилася, було небезпечно хрестити дітей. Мої батьки боялися. А тепер вроді б і не дуже. Ти прикинь, якщо ми не похрестимо Ліліту, то в сільраді, щоб видати метрику, зажадають твій паспорт. А де ми його візьмемо? Та завтра ж по тебе приїдуть з району. А так немовля запишуть у церковній книзі і видадуть якесь посвідчення. Тоді ж, коли ти згадаєш, де твої документи, або ж тобі видадуть нові, ми на підставі церковного свідчення отримаємо метрику. Тепер ми запишемо дівчинку на моє прізвище — Бамбух.
З дверей пекла знову полинули чорні потоки слів, здебільшого халдейських, а з тих — українських, які я зрозумів, можна було скласти речення: "принісши Ліліт у церкву, ти її уб’єш або зробиш калікою на все життя. Виймеш з неї душу".
— Ну, що ти таке кажеш, Джебане? Вона ж моя донька — я її народила.
Цього разу почувся звичайний чоловічий голос, низький як у Бамбули:
— А я її батько. І ти вб’єш мене в ній.
— Дивні слова твої, Джебане. Дивні й не зрозумілі. Ти це ти, а вона це вона. Хоч зачато було донечку нашу за обопільної згоди. Я справді, як кажуть люди, можу когось зіпсувати, але ж не нашу кровинку.
— Не в тому справа, — знову почувся чоловічий голос. — Вона особлива.
— Всі діти для своїх батьків особливі, — зауважила жінка.
— Авжеж. Але Ліліт особлива по-іншому. Таких як вона тепер мало у світ приходить — минув уже їхній час. А до того, як він знову настане, ще багато поколінь з’явиться у земному світі і вийде з нього. Покликана вона і такі як вона для важливих діянь тут, у цьому світі.