Виразисте обличчя відбивало душевну бурю, що охопила всю істоту молодиці, очі її виблискували зловісним вогнем, розлючена, простоволоса, з розпущеними косами, які розвівав вітер, вона була живим втіленням Не-мезіди.
— Що ж ви стоїте над небіжчиком і чухаєте потилиці? — кричала жінка, розмахуючи руками, і голос її краяв серце. — Захистили свого заступника, батька нашого єдиного? Захистили? Ось він лежить, розтерзаний, і наче молиться за вас... А ви вмієте тільки скиглити над святим мучеником... Ех, люди, ви, люди! Кожен звір захищає своє лігво! Вовчиця боронить дітей, не боячись смерті... Навіть голуб метиться за голубку... А ви? Ха-ха-ха! Ваші ж батьки вільними козаками були, а вас пани обернули в бидло, і ви живете й терпите! Та на дідька вам таке життя? Нащо вам це ярмо? Чуєте ви чи ні? А нам? А нам, жінкам, уже несила, несила!.. — несамовито кричала молодиця, рвучи на собі коси й б'ючи себе в груди. — Немає вже нашого заступника, немає нашого молільника, немає нашого сонця праведного! А вбивці, розбійники й кати знущаються над нашою вірою, руйнують церкву... То не варто і нам жити! Дітей своїх задушу цими руками, батька заріжу... На смерть! На погибель! Хай у крові сама захлинуся, а задушу-таки хоч одного недолюдка, ката! За мною! — і жінка рвучко кинулася вперед.
Палке слово молодиці так вразило натовп, що він спершу онімів, а потім вибухнув страхітливим ураганом криків. Неначе удари грому, лунали вигуки:
— Бий їх, на смерть, на погибель!
І багатоголове чудовисько стрепенулося, наїжачилось, немов щетиною, списами, косами й кинулося шаленим, клекочучим валом за войовничою жінкою...
XIX
Прискакавши з Лисянки в Мотронинський монастир. Залізняк застав там Аркадія і Найду, повернення яких він нетерпляче чекав. Напередодні вони прибули з Запорозької Січі й привезли важливі вісті.
Їхня поїздка на Запорожжя увінчалася цілковитим успіхом. Запорожці одностайно вирішили допомагати, наскільки буде можливо, гайдамакам, тим більше що кошовий сказав, що на цю допомогу російський уряд дає хоча й неофіційну, але цілком певну згоду.
З Найдою прибуло різними шляхами п'ятсот запорожців, а з дня на день мало прибути ще дві тисячі.
Кошовий отаман відправив посланців і на Дін, щоб кликали вільних людей на допомогу повстанцям. У татар і турків закупили цілий обоз зброї, і він незабаром мав прибути в Мотронинський монастир.
Та найважливіша звістка була та, що кошовий отаман, а з ним і все Запорожжя відправили хитрих послів у Туреччину, щоб спонукати цю державу якнайшвидше оголосити війну Росії: оскільки Польща була союзницею Туреччини, то ця обставина підняла б проти Польщі Росію.
Запорожці добре знали, де знаходяться головні пружини турецької державної машини, а що Найда дав послам ще й величезну суму грошей, то, беручи до уваги політичні непорозуміння, які виникли серед супротивних держав, цілком можливо було розраховувати на успіх цієї справи.
З такою ж метою були відряджені посли з багатими подарунками й до татарських мурз, і до хана.
Кошовий вірно розрахував, що під час війни Запорожжя дістане можливість вільніше діяти, а також одержить дозвіл збільшити кількість свого війська. Саме це він і сподівався використати для визволення України.
Про таємний план кошового й запорожців Найда розповів тільки Залізнякові, і ця звістка так врадувала полковника, що він мимоволі просльозився.
— Ех, серце ж у нашого кошового та в братів-орлів! — вигукнув Залізняк, сердито змахуючи непрохану сльозу. — Хоч і не дала доля рідній країні щастя, зате вже серця... Ех! Не шкода й головою накласти!
Більшу частину скарбу Найда й Аркадій привезли в монастир. Розповідь Найди про чудесне здобуття скарбу остаточно оточила його особу і в очах братії, і в очах народу якимось незвичайним ореолом та ще більше зміцнила в їхніх серцях надію на успіх задуманого.
Звістка про мученицьку смерть лисянського священика, отця Хоми, блискавкою облетіла Україну, і все довкола сколихнулося. Це страхітливе, нечуване звірство було останньою краплиною, що переповнила чашу терпіння народного! А тим часом конфедерати й уніати, ще не розуміючи того, що піднімається навколо, чинили й далі свої буйні наїзди й криваві розправи; щодня приходили звістки про нові звірства, нові тортури...
Запорожці, кинувши свої села й хутори, ринули з усіх усюд у польську Україну і незабаром утворили сотні невеликих загонів. За короткий час становище на Україні змінилося: ще недавно по селах і хуторах бешкетували ватаги конфедератів, чути було стогін і зойки катованих людей та зухвалі вигуки сп'янілих од крові шляхтичів, тепер же там стало тихо; скрізь побіля церков збиралися юрби селян, які кинули косовицю й жнива, що вже почалися подекуди, й економи не зважувалися виганяти "бидло" на лани... У повітрі запахло порохом. Євреї з гарячковою поспішністю тікали в найближчі міста, прихопивши з собою тільки найцінніше з свого майна.
— Хлопи бунтують! — прокотилося по Україні.
Окремі загони в різних місцях уже почали страшну помсту. Народне повстання загрожувало перейти в страхітливу різню, якби не з'явилася людина, котра об'єднала під своїм стягом усі сили й очолила їх.
Залізняк зрозумів, що настав час або піднятися на гребені народної хвилі, або залишитися осторонь від руху. Ім'я Залізнякове мало таку популярність по всій Україні, що досить було б йому відкрито підняти свій стяг, як усі ринули б до нього.
Та цього було замало.
Дістати визнання повстанців — це ще не все, головне — щоб уся Україна визнала його гетьманом і пішла за ним; треба було, щоб до цього руху і лівобережне козацтво, і сусідні держави поставилися не як до бунту хлопів, а як до великого народного повстання.
Але хто міг настановити його гетьманом, хто міг освятити такий рух, надати йому характеру хрестового походу?
В часи Богдана це зробила Запорозька Січ, тому що вона була святинею для українців і виразницею народних ідеалів, захисницею народних інтересів. Та нині Правобережна Україна була вже давно відірвана од Січі; ні гетьмана, ні власного уряду не залишилося в неї, вона не мала навіть вищого духівництва, і не було їй звідки почути рішуче слово; єдиною зорею нещасному народові сяяв ще Мотронинсь-кий монастир. Туди стікався люд з усіх кінців України.
Загальна жадоба помсти була така велика, що навіть ченці й священики ладні були кинутися в бій. Незважаючи на те, що, здавалося, всі сусіди мовчки погодились на поголовне винищення православного люду в Польщі, серед селян уперто трималася чутка про золоту грамоту, видану російською царицею Мельхіседекові.
Безперервно нові й нові юрби збуджених людей прибували до стін Мотронинсько-го монастиря. Багато хто знав про те, що Залізняк призначив тут збір, а більшість несвідомо горнулася до цього останнього оплоту православ'я, шукаючи тут поради й порятунку.
І ось Залізняк вирішив, що монастир повинен освятити їхнє повстання.
В глупу північ скликали вони з Найдою у колишню Мельхіседекову келію старшу монастирську братію й оголосили їй про свій намір.
Усі одностайно схвалили пропозицію Залізняка й Найди; вирішено було першого серпня, на Маковія, відслужити урочисту відправу й освятити з усією сумною пишністю зброю козаків, які поклялися віддати життя за святий хрест.
У монастирі почали діяльно готуватися до майбутніх подій: укріплювали стіни, заготовляли провіант для війська. Охоплені ентузіазмом, монахи тягли в свої льохи все, що тільки можна, аби заготувати харч для війська й сотень жінок та дітей, котрі знайшли притулок біля стін монастиря.
Залізняк і Найда теж енергійно готувалися до наступної війни. Розуміючи, що на успіх справи можна розраховувати лише в тому разі, якщо зненацька ринутись на ляхів і приголомшити їх несподіваним ударом, вони вирішили одразу ж після освячення зброї розділити військо на дві частини й кинутися на переповнені шляхтою міста, а тому до всіх гайдамацьких загонів розіслали гінців з наказом збиратись у Мотронинському лісі.
Дні збігали в гарячковій роботі й необхідних приготуваннях. Нарешті настав переддень призначеної відправи.
На монастирському дворі панувало незвичайне пожвавлення. З комір і льохів виносили барила й мішки, вантажили їх на похідні козацькі вози; по монастирських стінах снували козаки, оглядаючи бійниці й амбразури.
Ченці з хрестами й кропилами в руках обходили людей, що юрмилися біля монастирських стін. До брами раз у раз під'їжджали гінці і, скочивши з коней, заходили в двір.
Залізняк і Найда походжали по двору, наглядаючи за всіма приготуваннями, віддаючи накази й вислуховуючи донесення гінців.
— Ну, друже мій, — сказав Залізняк, зупиняючись біля церковних дверей, — здається, зроблено уже все, тепер хоч і наскочать ляхи, то об ці стіни поламають зуби!
— Та їх тепер сюди й калачем не заманиш, — усміхаючись, відповів Найда. — Он знову прибули люди, кажуть, що ляхи, як миші, тікають із сіл у міста, добро своє на дорогах кидають.
— Воно-то правда, а все ж обережність не завадить, — треба нам, друже, берегти цю святу обитель, як око в лобі. Поки вона ціла, доти й народ вірить у благословення господнє! Завтра вдосвіта ми виступимо звідси, і хоч залишимо для захисту монастиря з сотню козаків, проте мусимо передбачити все, — тому оглянь, друже, ще потаємний хід, а я піду подивлюся на стіни; та поспіши й приходь до мене: треба дати гасло й розставити вартових.
Найда подався до старої монастирської церкви, уже закритої для богослужіння, й, відімкнувши бічні двері важким ключем, ввійшов у ризницю; тут він насилу підняв одну з плит у підлозі, викресав вогню, засвітив воскову свічку й обережно спустився по крутих сходах у вузький підземний коридор, який закінчувався замаскованим виходом у лісову хащу. Все тут було справне.
Вийшовши з церкви. Найда попрямував до Залізняка, коли раптом його покликав чийсь голос:
— Козаче, козаче, та почекай же, не чуєш чи що?
Найда озирнувся: до нього поспішав кульгавий жебрак, що при потребі вмів добре ходити обома ногами. Це його Найда посилав з чотками до Дарини.
Коли Найда побачив жебрака, серце його затремтіло від жагучого бажання якомога швидше розпитатись про Дарину. Чи жива вона, чи здорова? Він кинувся до жебрака й промовив з ледь прихованим нетерпінням:
— Ну, що? Знайшов? Побачив?
— Знайшов, побачив, — відповів жебрак.