Рузвельта, "Сталін відчував, що його становище в Україні було тяжким і непевним… що право голосу України (в ООН — Авт.) є суттєвим для збереження радянської єдності. Ніхто не міг визначити точно рівень труднощів в Україні, але, очевидно, ми чули у Вашингтоні про те, що під час німецького наступу була можливість відокремлення України від Радянського Союзу".
Втрати України були величезні. Офіційна версія подавала таку цифру — 20 млн, потім — 27 млн осіб загинуло в усьому Радянському Союзі в роки Другої світової війни. Проте російський письменник Віктор Астаф’єв, посилаючись на знавців цієї проблеми, говорить про 47 млн осіб. З них українців — більше 14 млн осіб.
Водночас треба зауважити, що післявоєнна доба не була в усьому негативною для України. До складу УРСР увійшло після звільнення від фашистської окупації Закарпаття (1945) і в основному було завершено збирання етнічних українських земель. Це сприяло економічному й культурному поступу всього українського народу.
Український народ разом з іншими народами Європи дістав міжнародне визнання своєї мученицької боротьби проти фашизму. У 1944 р. Москва надала право відновити Україні міністерство зовнішніх справ. Проте вся українська зовнішня політика відбувалася тільки у фарватері союзного міністерства й уряду. Щоправда, цей дозвіл був вимушений для Москви. Очевидно, у такий спосіб радянський центр визнав заслуги українців у Другій світовій війні. Разом із державами антигітлерівської коаліції у квітні 1945 р. Україна виступила засновником визначної міжнародної організації — ООН і стала суб’єктом міжнародних відносин. Це сприяло утвердженню її на міжнародній арені і формуванню в українців почуття гідності та впевненості в майбутньому.
Але на історичному шляху в боротьбі за свою державницьку незалежність Україну чекали нові випробовування.
Соціально–політичне становище України після завершення Другої світової війни.
Новий голодомор.
Питання Криму
Друга світова війна принесла Радянському Союзові перемогу. І це викликало в суспільстві велике патріотичне піднесення, гордість за свій народ, а разом з тим і надії на кращі часи, на те, що чорне минуле з його репресіями і гоніннями не повториться. Сотні тисяч радянських людей побували за кордоном і власними очима побачили багатий "загниваючий капіталізм", його культурні досягнення. Всі вірили, що настав мир, який принесе і в радянську країну всім людям добробут і свободу, — вони варті були того. Адже перемогу здобули шляхом величезних втрат.
Перелік втрат України можна почати з евакуаційного періоду, коли на схід Союзу були вивезені з України величезні багатства. З липня по грудень 1941 р. з України було евакуйовано майже 2600 підприємств, матеріальну базу багатьох тисяч колгоспів і радгоспів, МТС, наукових і культурних установ та навчальних закладів і понад 10 млн працівників із різних галузей. У цей час у тил було вивезено понад 34 тис. тракторів, близько 2 млн т зерна (1/8 частину всіх запасів країни), близько 6 млн 300 тис. голів худоби. Як згодом сказав Л. Брежнєв, "по суті, цілу індустріальну країну було переміщено на тисячі кілометрів", це вже не повернулося Україні і після закінчення війни.
Під час окупаційного режиму, коли тут панували німецькі нацисти, наш народ зазнав великого лиха. Подвійна вогненна хвиля фронтів забрала життя, за останніми підрахунками, 19,1 % жителів України: 5,5 млн жертв серед цивільного населення, 2,4 млн було вивезено на каторжні роботи до Німеччини, 2,5 млн загинуло на фронтах. Усього Україна втратила вбитими 8 млн осіб. Значних втрат зазнало населення Західної України, де діяв рух опору і проти німецьких окупантів і проти "совєтизацїї" західноукраїнського суспільства. Радянська влада проти них проводила жорстокі репресії, застосовувала облави, арешти, розстріли, масові депортації.
За 1944–1953 р. тут було заарештовано 104 тис. осіб, виселено майже 66 тис. сімей (близько 204 тис. осіб). Всього ж населення України за роки війни скоротилося на 14,5 млн осіб. До 10 млн залишилося безпритульних; було зруйновано і знищено близько 16 тис. підприємств. Воюючі країни зазнали менших людських втрат: Німеччина — 6,5 млн, Росія — 6 млн осіб.
У цих умовах партійне керівництво СРСР оголосило знову про божевільний план завершення в нашій країні будівництва соціалізму і поступового переходу до комунізму. І все почалося спочатку.
Сталін і його оточення відкинули запропоновану Заходом допомогу під назвою "план Маршалла", яку прийняли всі європейські країни і завдяки якій вони спромоглися швидко відродити економіку. Партійне керівництво СРСР знову почало орієнтуватись на власні сили і на збільшення валової продукції. Повертати евакуйовані підприємства було визнано недоцільним — тож в Україні розпочалося нове будівництво. Повоєнний план відбудови й розвитку народного господарства (звісно, на старих технологічних засадах) було виконано за 4 роки і 3 місяці. Відбудовували без застосування механізації і нових технологій, на голому ентузіазмі, що згодом дало негативні економічні наслідки.
У сільському господарстві становище було ще гіршим: 80 % працівників становили літні жінки. Ніякої техніки не було — орали часом коровами, а то й самі люди запрягались у плуга. Через відсутність паспортів ніхто не міг виїхати з села. Оплати трудодня мізерна: 50–100 г зерна, а то й зовсім нічого; пенсій колгоспники не мали. За рахунок колгоспів відбудовували МТС, відновлювали дороги, школи тощо. Із сільського господарства викачувалися кошти через спеціальну цінову систему, за якої промислову продукцію продавали дорожче, аніж сільськогосподарську, закупівельні ціни були символічними. З 1947 р. колгоспам було дозволено закуповувати на сівбу зерно за втричі вищими цінами від тих, за якими колгоспи продавали на заготівлю державі.
Селяни жили за рахунок присадибного господарства, але невдовзі їх обклали великими натуральними й грошовими податками, зокрема й на фруктові дерева, тому майже всі сади було вирубано. Через великі податки селяни почали вирізати худобу. А у вересні 1946 р. було прийнято рішення відібрати у селян так звані надлишки присадибних земельних ділянок, аби не дати можливості колгоспникам працювати на своїй землі, щоб вони працювали тільки у колгоспі. До того ж було прийняте спеціальне рішення про тих, хто нібито "злісно" ухилявся від колгоспної праці: загальними зборами приймалося рішення виселяти таких за межі України. А серед цієї категорії були і старі, і хворі, й каліки. За два роки було винесено 12 тис. таких вироків.
Сільське господарство потрапило в смугу різних адміністративних експериментів. Ще 1949–1950 рр. розпочалась кампанія щодо об’єднання дрібних колгоспів і сіл ("укрупнення"), потім спеціальною постановою було заборонено утворювати в колгоспах допоміжні підприємства чи майстерні; через таку заповзятливість чимало керівників було знято з роботи, а то й засуджено як кримінальних злочинців.
1946 року колгоспні поля вразила посуха. Але партійні органи домагалися повністю виконати план хлібозаготівлі, хоча п’ята частина колгоспів не зібрала навіть того, що посіяла. У той же час липневий пленум ЦК КП(б)У 1946 року вимагав, щоб колгоспи повернули державі борги й за посівний, і за продовольчий, і за фуражний фонд. Від колгоспників вимагалося, щоб вони працювали весь день і обов’язково виконували норми виробітку, хоча це не завжди було реально. Практично ця праця не оплачувалась. Отже, працювати на власних ділянках не було можливості, а податки не зменшилися. Тим часом уряд і ЦК КП(б)У своєю постановою вимагали обов’язково здати хліб державі, хоча інколи його було зібрано менше, аніж засіяно (так було, наприклад, у Кіровоградській області).
Не допомогли й репресії проти керівників колгоспів і радгоспів, які не могли виконати плани хлібозаготівлі. У цей час український ЦК Компартії очолював Микита Хрущов. І на його ім’я Сталін і Жданов надіслали грізну телеграму, звинувачуючи його у "небільшовицькому" ставленні до хлібозаготівлі. Але й наступного року становище не змінилося.
У більшості колгоспів на трудодні не видавали зерна, через відсутність кормів почала гинути худоба. Розпочався голод, селяни потай залишали села і перебирались у міста, і тоді уряд України видав постанову про заборону колгоспникам залишати села, а керівникам підприємств — приймати їх на роботу. Розпочався голод 1946–1947 рр., внаслідок якого в Україні, за офіційними даними, загинуло до 1 млн осіб. Як і 1933 р., люди копали мерзлу картоплю, буряки, їли кору дерев, траплялися випадки людоїдства. Офіційно було зафіксовано 130 випадків людоїдства і 189 випадків трупоїдства…
А тим часом Сталін тиснув на Хрущова і вимагав виконання планів хлібозаготівлі, називав його "сумнівним типом", "націоналістом", "народником". Зрештою, він у 1947 р. був замінений Лазарем Кагановичем. Але голод тривав. Він охопив і Молдавію, нижню і середню Волгу. А в той самий час чорноземні райони Радянського Союзу вивозили зерно до Болгарії, Румунії, Польщі, Чехословаччини, Франції. Експорт зернових за 1946 р. становив 1,7 млн тонн зерна.
Диктаторсько–більшовицький уряд, отже, влаштував в Україні третій штучний голодомор (після 1921–1922 і 19321933 рр.). Уся тоталітарна система, як бачимо, продовжувала функціонувати без змін. Незмінними залишились і методи управління країною порівняно з 30–40–ми роками.
Формально продовжувала існувати так звана система радянської демократії, зафіксована ще в передвоєнний час усіма радянськими конституціями — і союзною, і республіканськими. Це створювало ілюзію народоправства, демократичного суспільства, зокрема, існували сільські, селищні, районні, міські та обласні ради, а також Верховна Рада на республіканському рівні. У межах усіх рад, окрім сільських, функціонували відповідні галузеві відділи й управління, які здійснювали керівництво усіма галузями господарства.
Проте їхня влада була нереальною, бутафорською, бо насправді паралельно існували партійні комітети, які здійснювали керівництво всіма напрямами економічного і суспільно–культурного життя країни. Ради ж усіх рівнів мали тільки виконувати рішення і директивні вказівки партійних органів — місцевих, районних, обласних, республіканських, союзних.