,
— Пане Алоїзе, це запитання зовсім недоречне! — зауважила Агата й жартівливо вдарила Алоїза по руці віялом,
— Протестую! — Алоїз схопився з місця й заговорив то-" ном справдешнього юриста: — Питання сеє має величезне значення: primo — воно може служити нам мірилом сидя пристрасті дикого гайдамаки, a secundo — доказом того, чи розлучається сяя тигриця з своїм леопардом, чи ні, бо якщо припустити, що вона ще й ’ фізіономією своєю скидається да тигра, то вже з самої ревності не відпускатиме від себе свого Рінальдо й на ступінь!
— То пан гадає, що тільки негарна жінка ревнива47? —-Агата кинула з-за розпущеного віяла кокетливий —погляд на Алоїза.
— Бронь боже! Хоч би й яка була гарна жінка і хоч би й як була впевнена в пристрасті свого коханого, вона завжди таїть у собі невичерпний запас ревнощів! — провадив Алоїз з тонкою усмішкою.— І справді, мудреці до сього часу не вирішили, що дужче: чи кохання жінки, чи її ревнощі! О, jalousie de femme! * Це найстрашніша сила!
•— Я цілком згодна з паном! — усміхнулася Розалія.— Але ми ухиляємось убік. Отже, вацпане, відповідай на пайове запитання, воно має для пас значення. Гарна гайдамачка?
Зеленський хитро посміхнувся своїм зрячим оком.
Каже приказка: "Кому — як квітка, а кому—як повітка". Звичайно, якби мені довелося вибирати собі подругу, то вибір мій не впав би на таку, пшепрашам, дияволицю, але, в усякому разі, якщо шановне панство може уявити собі найпрекраснішу відьму, то то буде наша отаманша: очі в неї чорні, як вугілля, брови вп’ялися в лоб, наче п’явки, а коли вона розізлиться,— а це буває дуже часто,— то з очей її іскри сипляться просто снопами, страшно стояти близько, щоб не зайнявся одяг!
Або не присмалилася шкура? — підморгнув Рудковський.
— О, цього від неї можна сподіватися завжди! Вона-то й полюбилася отаманові не тільки за свою диявольську красу, а й за свій диявольський норов. Зарізати людину їй однаково, що доброму кухареві курча! Сама на трьох полізе, а як стріляє, як на коні гарцює — вогонь! Отаман частЬ доручає їй отаманство, і вже коли вона отаманує, то живий зостається тільки той, хто з душею втече.
— До правди, цікаво було б побачити ту чарівну дияволицю! — усміхнувся кволенький Алоїз і, примружившись, підкрутив свій світлий вусик.
Агата кинула в його бік гнівний погляд і мовила іронічно:
Ми дамо панові таку втіху, але побачення з такою вогненною спокусницею може закінчитися для пана не зовсім щасливе...
Розалія не помітила цієї сценки, вона сиділа, міцно сту* ливши губи, вся зосереджена на словах донощика. Мов вогненні голки, пронизали її мозок одривчасті думки: "Любить... довіряє... не розлучається... Слухає її в усьому,.. І гарна, як диявол? Невже ж краща за неї, Розалію, першу красуню, володарку цілої губернії? Невже ж вона не зможе вирвати її з Кармелюкового серця?" Вона глибоко перевела дух і похмуро звернулася до Зеленського:
— Скажи, давно вже, гм... має в себе Кармелюк оту отаманшу?
— Чи не однаково, Розіошо? — здивувалась Агата й зробила иайневинніше личко.
— Ні, не однаково! — палко відповіла Розалія.— Бо коли це давній зв’язок, то він не може мати тієї всескоряючої сили, як нова, свіжа, молода любов.
— О так, так! — меланхолійно зітхнула Агата й блиснула в бік Алоїза з-під опущених вій швидким, як блискавка, поглядом.
— А тому що ми хочемо піти на хитрощі,— провадила Розалія вже звичайиим жартівливим топом,— то ми повинні розізнати всі таємниці наших шорти, і отже, пациапе? — обернулася вона до Зеленського. Вдавана усмішка застигла на її обличчі, а очі вп’ялися в осоружного шпигуна.
— Наскільки мені відомо, отаман познайомився з нею недавно — на початку цієї весни...
— А...— промовила Розалія, прикушуючи губу,— всього п’ять-шість місяців...
— Гм... найгарячіша пора,— із значливою усмішкою зауважив Рудковський.
— Як для кого! — недбало кинув Пігловський, і на його гарненькому обличчі з3явилася втомлена, пересичена посмішка.
— То пан гадає, що це вже пора охолодження? — заша-рілась Агата.
— Для хлопа, пані, для хлопа, але не для шляхтича...
При словах Рудковського вся кров шугнула Розалії в голову, серце стислося й немов спинилося в грудях. Вона швидко встала, відійшла до вікна й, одчинивши його, притулилася плечем до рами.
"Найгарячіша пора! — повторила вона з затаєною лютістю слова Рудковського.— Правда, правда! Ось у чому причина шляхетної скромності Кармелюка! Два роки тому... там у альтанці...— глянула вона розпаленілими очима в глибінь саду,— він горів коло її ніг, як божевільний, як сп’янілий* а тепер, ха-ха... підносив лише її руку до своїх уст холодно, шанобливо, як покірний хлоп! Він говорив тільки про вдячність, але не про радість, він сумовито згадував минуле, але не тому, що почував свою провину чи благоговів перед нею, як перед святинею, а тому, що в нього тепер є кохана: жінка! Проста жінка, через котру і її образ потьмянів у його очах!"
Розалія спалахнула й відчула, що обличчя її знову загорілося жарким вогнем. Але хай буде, що буде! Очі її гнівно блиснули і руки вп’ялися в дороге віялоГ Вона примусить його полюбити себе! Хоча б з гордощів! Хоча б для того, щоб розтоптати її, ненависну суперницю.
— Розюню, що ж ти? — перервав її міркування голосок Агати.— Ці безбожники просто тільки заважають нам, а ти не спиниш їх.
— Ну що ж, тепер уже можна розв’язати їм язики,—
відповіла Розалія й знову повернулася до співрозмовників, спокійна й весела.*— Страшенно душно! — Вона кілька разів обмахнулася віялом і додала: — Я гадаю, допит уже закінчено. ■
— Як,—скрикнув Рудковський,—допит закінчено, коли ми не довідалися ще найголовнішого?
Доручаю панові докінчити допит, а з мене вже годі! Я втомилася! — Розалія сіла на крісло, що стояло коло вікна, й посилено замахала віялом;
Рудковський заходився допитувати за всіма правилами мистецтва. Він узнав ім’я розбійниці й усі її прикмети, спробував довідатися, де табір Кармелюка, але це запитання принесло товариству цілковите розчарування: виявилося, що Зелеиський знав тільки ту стоянку, в котрій Кармелюк мало не став жертвою Янчевського, але про те, де міг переховуватися розбійник тепер, він не мав і найменшого уявлення. На запитання ж Рудковського, чи не може вій знову вирядитися й розвідати, де розбійник улаштував ’ свій новий, табір, Зеленського охопив не тільки смертельний жах, а й неприховане обурення.
— Звичайно, моя шкура непоказна,— промовив він тремтячим голосом,— але я мушу дорожити нею, бо в мене другої немає!.. А як пан гадає, що з нею зробить не тільки Кармелюк, а кожний з його зграї, аби тільки побачив мене? А ці ж пси розсипаються скрізь, по всіх дорогах, по всіх лісах. Я боюся з’являтися навіть у селі, щоб ці кляті хлопи, котрі, запевняю панство, всі, як один, стоять за підлого гайдамаку, не пошматували мене!
— Пшепрашам, пан каже правду; я не подумав,— погодився Рудковський.— Але пригадай, чи немає там' серед гайдамаків когось, хто б за певну винагороду —а ми вже не поскупимося! — був би, гм... трохи згідливіший і говіркіший.
Якусь хвилину Зеленський подумав, а потім рішуче заявив, що на всю банду не знайдеться й однієї людцни, здатної зрадити отамана, що ж до їхньої говіркості, то все це — стріляні горобці, котрих на полові по одуриш!
— Дурне бидло! — скептично зауважив ГІігловський.
— Авжеж, це сліпе схиляння перед отаманом трохи ускладнює наше завдання, але в усякому разі,— бундючно мовив Рудковський,— під командою таких чарівних проводирок ми не втрачаємо надії виграти перемогу! Іди,— сказав він Зел енському,— як треба буде, я тебе знову покличу.
Протягом. цієї сцени Розалія встигла цілком опанувати себе й надати своєму обличчю спокійного й веселого виразу, тільки мимовільне покутування губів виказувало приховане хвилювання красуні.
— Ну, панове, тепер до діла,— звернулася вона до своїх спільників, коли дворі за Зеленським зачинилися й, підвівшися з крісла, зайняла знову своє місце голови.— Отже, здогади наші виправдались: у гайдамаки є коханка, і, мало того, коханка та, як виявилось, ще й розбійниця, котра, можливо, ще страшніша й жорстокіша за самого Кармелю-ка, а тому нам треба піймати її якнайскоріше.
— Згода,— нахилили голови Пігловський і Рудковський.
— В такому разі вирішуйте, як це зробити?
— Це найлегше,— з дитячою грайливістю скрикнула Агата,— піймати Кармелюка, а гайдамачка з’явиться, напевно, виручати його!
— Але, душко моя,—засміялася Розалія,—та якщо ж ми піймаємо Кармелюка, то можемо вже не турбуватися про його коханку. Ми ж можемо зробити навпаки: піймати цю Уляну, щоб заманити Кармелюка.
Ах, так, так! — розсміялася Агата й по-дитячому замахала ручками,— Я забула, я зовсім забула.
— І, крім того, нам треба виманити її з табору, це головне, думайте про це, панове,— додала Розалія.
— В такому разі я можу запропонувати тільки один надійний спосіб,— заявив Пігловський,— примусити гайдамачку закохатися в когось іншого, і коли сей новий коханець призначить їй побачення...
— Невже ж пан гадає, що вона проміняє Кармелюка на...
— На шляхтича? А чому ж ні? — Пігловський з подивом глянув на Розалію й провадив далі трохи ображеним тоном: — Невже пані гадає, що серед нашого шляхетства не знайдеться нікого, хто міг би затьмити Кармелюка?
— Бронь боже! — з удаваним сміхом скрикнула Розалія.— Як могла прийти панові така думка! Я хотіла тільки сказати, що тій дикій жінці тільки й може припасти до душі дикий розбійник, а що благородний шляхтич їй здасться тим же, чим перлинне зерно півневі!
— Та й крім того, щоб закохати її, треба з нею бачитися, для цього треба податися до їхнього табору, а хто ж зважиться на це? "Та й взагалі... закохувати хлопку...— Агата з гидливою міною надула свої губки.— Який же шляхтич піде на це?
— Цілком справедливо, моя дорога! — підхопила Розалія.— Отже, пропозиція пана Пігловського відхиляється як непридатна до здійснення.
Пігловський слухняно вклонився й промовив, усміхаючись:
— Якщо наші чарівні начальниці не довіряють силі чоловічої краси, то я складаю зброю.
— Ну, а пан Рудковський що нам скаже? — звернулась Розалія до свого секретаря.
— Я, пшепрашам чарівних володарок наших, покладаюся більше на злото, аніж на любов, і думаю, що коли ми запропонуємо тій дикій амазонці добрий гаман пеньонзів і пообіцяємо їй цілковите прощення, то вона погодиться виказати свого чарівного Рінальдо.
— Як! — скрикнула Розалія і навіть підвелася на своєму кріслі.