Віно, віно!.." Досвідченіші, в тім числі й Щетина, одразу прямували до ларка "Пшик-вода", де в продавщиці з-під поли можна було дістати не тільки пляшку "біоміцину", а й склянку напрокат, а також огірка домашнього посолу, насправді взятого у знаменитій кобилятинській "Вареничній". Славилася вона тим, що і в ній ніколи не було вареників; сиру привозили стільки, що його вистачало якраз на колектив, а відвідувачам продавали самі лише варениці, майстерно закручені з обох боків, що дуже подобалося приїжджим і малюкам.
Десь запахло смаленим. Антоша зупинив автомобіль і почав принюхуватися до шин. Стратон Стратонович потягнув носом свіже морозне повітря, настояне на чистому інеї, але нічого підозрілого не вловив. Щоправда, у скроню йому стукало шосте чуття і начебто щось нашіптувало, але так тихо, що Ковбик ніяк не міг розібрати. Він уже готовий був зупинитися, аби розібратися, що й до чого, але саме в цей час до нього підбігли два юні "фантомаси" і попросили Стратона Стратоновича пересадити їх через паркан.
Про цей новий почин — перелізання через паркан — Стратон Стратонович іще не знав. Видно, почин народився саме тоді, коли Ковбик перебував у Парижі. Хекаючи, Стратон Стратонович спочатку підсадив малого опецька, який чимось нагадував Ковбика у пізньому дитинстві, а тоді допоміг вилізти й другому — довшому, ніби схожому на рідного сина Хлівнюка, але ні в якій офіційній книзі це припущення підтверджене не було. Повагом розвернувся й хотів був іти, як один з хлопчаків, отой довший, схожий на сина Хлівнюка, щиро дякуючи Стратонові Стратоновичу за допомогу, зняв з нього французьку шапку, на прощання привітно помахав нею і щез по той бік паркана.
— Доходився! — тільки й зронив Стратон Стратонович і, з паризької ходи перейшовши на вітчизняну, попрямував до персональної "Волги", яка тепер, здавалося, котилася на на другій, а на першій швидкості.
РОЗДІЛ V,
в якому розповідається знову про дядю Філю, пригорілу каву, сльози і обійми, Одесу і надзвичайно оригінальну картотеку та прейскурант
Сідалковський поспішав за малим і спритним, як човник від швейної машинки "Зінгер", дядьком Філею. Згорблена його спина, на котрій десь далеко попереду сиділа невеличка голова, просувалася між базарних рядів швидко, звично, натреновано. Євграф дивився на цю спину і думав: "Якщо я більшу частину свого життя проводжу в ліжку, то ось цей гофмаклер — на ярмарку".
Дядя Філя й справді прослизав крізь натовп, як пуголовок між густою осокою. Інтелігентного (принаймні зовні) і респектабельного Сідалковського перша-ліпша перекупка так вправно відштовхувала набік, що він уже подумки прощався з маклером. А ще ж сам чемно давав дорогу жінкам молодшого віку… Дядя Філя ось-ось мав розчинитися у натовпі, як цукор в окропі, і тоді… прощай майбутнє! Щоправда, глибоко в душі Сідалковський не дуже вірив у всемогутність дяді Філі, але Грак його так у цьому переконував, що Євграф, залишаючись наодинці, уже бачив себе якщо не на коні, то принаймні на верхній палубі. На верхній палубі життя…
На Ію він уже давно дивився, як на красиву сорочку, котра йому раніше подобалась і в будень, і у вихідний. А тепер уже трохи зносилась, трохи стала старомодною, а трохи набридла. Хотілось чогось свіжого, новенького, дорогого і трохи імпортного або в крайньому разі хоч виготовленого на експорт. А це знайти нелегко. Навіть з таким талантом і даними, які мав при собі Сідалковський. І ось саме в цій згорбленій спині, вже не молодій, але повній енергії і пропозицій, Сідалковський і бачив своє рятівне коло. Бо остання зустріч з Ією залишила в його душі відчуття петлі на шиї.
Він згадав тую зустріч з Ією і відчув, що солодка петля на його шиї дедалі більше затягується. Йому навіть здалося, що й зараз він іде з непомітною для стороннього ока мотузкою, один кінець якої у нього на шиї, а другий — в Іїних руках. Цей морський вузол, так думалося йому, може розрубати казково-легендарний дядя Філя, якого в Києві, якщо вірити Гракові, знали всі. Познайомитися з ним залишилося тільки Євграфові Сідалковському та прокуророві…
— Я хочу сповістити тобі неприємну звістку, — кладучи своє пишне тіло на тендітний арабський пуфик, промовила Ія.
Вона закинула ногу на ногу з таким розрахунком, щоб спідничка з інтригою (так Сідалковський називав спіднички з розрізами) могла продемонструвати її особисті принади і майстерність київської кравчині.
Сідалковський затримав погляд на пишних формах Карапєт-молодшої, перевів його на ледь помітний атласний пушок на верхній губі і зловив себе на тому, що все це ще зовсім недавно йому дуже подобалося, що він без цих форм, без власниці їх просто не міг жити. А може, тільки здавалося?..
Красиво тримаючи чашку кави в правій руці, він самозакохано відкинувся на спинку свого улюбленого крісла, обтягнутого шкірою, і, ледь помітно посміхаючись, запитав:
— До вас нагрянули ревізори?
— Я принесла неприємну звістку для тебе, а для мене вона радісна, — уточнила І я і витягла коробку цигарок.
Сідалковський насторожився і по-філософськи подумав: "Любов до жінки складається з трьох етапів: знайомства, перемоги і вчасної втечі". Найкращий перший етап, найгірший — останній. Другого він до уваги не брав — вважав його проміжним етапом "маленького щастя і насолоди". Інтуїція в нього була розвинена менше, ніж у Стратона Стратоновича, але й він одразу відчув, що цього разу, як він полюбляв казати в аналогічних випадках, запахло кавою. І я його зрозуміла, бо добре знайома була з цією реплікою.
— Цього разу не кавою, Сідалковський…
— Ти хочеш сказати — пелюшками?!
— Я хочу тебе запитати: яке жіноче ім'я ти любиш? — І я не зреагувала чи принаймні вдала, що ніяк не зреагувала на репліку Сідалковського. — У мене справді незабаром буде дитина.
Рекламна усмішка, яка щойно почувала себе повновладною господаркою на загадково переломлених устах Сідалковського, зникла з такою швидкістю, як, буває, щезають блискавиці на далекому обрії. Завжди дотепний, коли неприємності не стосувались його, Євграф тепер поліз за словом у кишеню, наче в гаманець, який виявився порожнім. На його вродливому обличчі заметушилась розгубленість, яка буває у покупця, котрий дуже радів, що придбав гарний товар, а йому раптом сказали, що товар давно знецінений.
— Гм! — силувано посміхнувся Сідалковський. — Таки запахло кавою: вода википіла, а кава пригоріла… Іє,— Євграф раптом підвівся і постав перед нею на весь свій зріст, — але ж так ви остаточно відіб'єте у мене любов до дітей, і я скоро помилково думатиму, що діти приносять не радість, а тільки виконавчі листи. А потім, двоє дітей для неодруженого чоловіка… Як ти гадаєш, чи не забагато це? Та ще й в одній сім'ї…
— У Тамари дитина не від тебе. Ти це прекрасно знаєш.
— Так, — криво посміхнувся Сідалковський. — Я то це знаю, але про це не знає народний суд, і я регулярно плачу аліменти.
— Не будемо повертатися до того, чого вже не повернеш. Скажи, яке жіноче ім'я ти любиш? — повторила вона і, як мама, загрозливо постукала цигаркою по коробці.
Сідалковський одразу зрозумів, що й до чого. Для нього це була звична ситуація, і тому він замість відповіді запитав:
— Чоловіче ім'я ти вже підібрала? — Він не впізнавав свого голосу. — Моє. Чи не так? Але воно, як сказав би наш Хлівнюк, архаїчне. Застаріле чи, як тепер пишуть у словниках, рідко вживане. Але якщо матимеш доньку, то це буде, я гадаю, маленька Ія.
— Ти здогадливий, але щось не дуже схожий на себе.
— Але й ти, Іє, сьогодні не та, що вчора.
— Я хочу мати дитину від тебе, Сідалковський.
— Іє, я ж не кінозірка і навіть не Валерій Лобановський, — мовив Євграф, відчуваючи, що сідає на мілину.
Перед його очима пропливла Тамара, його перша офіційна дружина. "Перша дружина — перша дитина, друга дружина — друга дитина", — азбукою Морзе, але відкритим текстом вистукував у перенапружених скронях пульс.
— Іє,— сказав він голосом, який з оксамитового баритона став суконним тенором. — Тобі мало чайових? Тобі потрібні ще мої аліменти?
— Мені не аліменти потрібні, Євграф! Мені потрібний ти! Я люблю тебе, Сідалковський! Я не можу без тебе! Я до тебе звикла!..
— Звикають і до костюма, — схопився за соломинку Сідалковський. — Але потім, як він зношується чи виходить з моди, його міняють…
— Не блазнюй. Ти для мене був не коханцем. Ти для мене був коханим…
— Я не філолог. Я історик. У таких філологічних тонкощах не розбираюсь. А потім, Іє, ти ж знаєш, я навчався заочно. Я й тебе заочно любитиму. У мене до стаціонару алергія. І ще одне: я не можу бути подвійним родичем твоїй матусі. Моє серце такого перевантаження не витримає — лусне. А ти зі своїм вірменсько-українським темпераментом, формами й змістом можеш зачарувати будь-кого.
— Тільки не тебе, Сідалковський, чи не так?
— У мене вища незакінчена, Іє, і я не можу тебе так всебічно оцінити, як це зробив би, скажімо, будь-який кандидат наук. Я вже мовчу про докторів, професорів. Там ти поза конкурсом.
— Спасибі хоч за це! Ти благородний, Сідалковський. Я думала, ти орел, а ти півень…
— Нічого не зробиш. В ЮНЕСКО цей рік проголошено роком півня, не можу ж я стояти осторонь цієї кампанії…
— Ти не тільки благородний. Ти ще й солідарний.
— Абсолютно правильно. Те й друге в мені народилося на кілька днів раніше від самого мене…
Ія так і не запалила цигарки. Вона безцеремонно стисла її в своїх наманікюрених довгих пальчиках і занурила в цигарковий попіл, що його Сідалковський не витрусив з попільнички ще з попередньої їхньої зустрічі.
— Я думаю, — тихо продовжувала вона, — коли до тебе приходила совість, то в твоїй душі уже всі місця були зайняті.
— Мені подобається твоє художньо-образне мислення, хоч воно має дещо ресторанний характер. Але на відміну від ваших столиків, де ви постійно ставите таблички "Зайнято", наперед знаючи, що це тільки для тих, у кого гаманець тонший за камбалу, моя душа наповнена добротою й щирістю, хоч моя природжена скромність і не дозволяє мені цього говорити. Але що поробиш, інколи й скромність потрібно, як і слово, ставити на оборону своєї особи. Я тебе розлюбив, Іє. Таке селяві, як каже мій друг Грак. Такі ми, чоловіки. Чим більше ми пізнаємо жінок, тим більше в них розчаровуємось.