Скажіть лишень, як пройти в людську?
— Коридором до кінця і ліворуч униз. Одарка вас нагодує. Вона знає.
Двоє дворових внесли весь його багаж — ящик з книжками, скриньку з речами й кошик з дріб'язком. Склали все це біля дверей і, вклонившись, зараз же вийшли. Пішов і той, що проводив.
Тільки тепер, залишившись один, Іван присів до столу й оглянувся. Кімната невелика, але в ній, здається, є все, потрібне одинокій людині. У кутку — ліжко, навпроти, під стіною, — комод з червоного дерева, на ньому — невелике кругле, в чорній рамці, дзеркало. Позаду комода, в кутку, — етажерка на книжки. Стіл з висувними шухлядами — біля самого вікна, свічники й дві свічки в них. При вході — велика миска й глиняний глечик з водою, там же, на гаку, — рушник. Все є, а тоскно. Встав, обіперся об підвіконня. Садок, засипаний листям, тьмяно освітлений місячним сяйвом, ішов кудись у густу темряву, пропадав за горбом. І тут, у домі, і там, у садку, — ні звуку, мертва тиша, тільки сторож, що ходив, видно, по двору, інколи порушував її, постукуючи в калатало.
Ось куди закинула його доля — їв якийсь ведмежий кут, відірвала від знайомих, рідних, друзів. Але ж... але ж він сам хотів цього, тож нема чого й скаржитись на долю.
Скинувши верхній одяг, Іван помився, вбрався у все свіже і готовий був іти в людську, але, як на правду, то він, здається, не такий уже й голодний, щоб поспішати, а головне — як іти, не розібравши книжок, не перевіривши, у якому вони стані, чи не промокли в дорозі, й що сталося з паперами? Підсунувши до етажерки стільця, туди ж поставив свічник і відкрив ящик.
Ось вони, книжки. Одна біля одної. Ціленькі. Ні пилинки на них. Дорога ніскільки не зашкодила їм. Дощ не промочив. Херасков, Княжнін, Шекспір. Два списки сатир Антіоха Кантеміра і його ж переклади з Горація й Анакреонта. "Телемахіда" Тредіаковського... "Енейда" Миколи Осипова, яку рік тому перекупив у Міклашевського, а той дістав її у свого дядька. Підручники: російської граматики, арифметики, "Правила піїтики" Аполлона Байбакова. А ось і римляни: Горацій, Вергілій... І зошити. Тепер він зможе писати. У дорозі встиг тільки дещо, і то випадком, черкнути на окремих клаптиках. Пісню про Залізняка, притчу про панів і підпанків, ще одну пісню, почуту від того ж Харитона Груші, кілька анекдотів, приказки й ті два рядки, записані на зупинці поблизу Майорщини.
Усю дорогу з Полтави в Коврай, слухаючи попутників і випадкових зустрічних, серцем вбираючи їхні розповіді, перекази, пісні про минуле рідного краю, він думав про одне й те ж: як розповісти про життя, невпинну боротьбу, думи, побут і звичаї свого народу? Писати по-російському і називати речі своїми іменами? Це цікаво, а з другого боку — навряд чи такий твір додасть що-небудь нового до вже відомого в російській літературі. І, крім того, речі називати своїми іменами нині не зовсім безпечно. Така поема буде зараз же заборонена і, звісно, до людей не дійде. Хіба можна забути сумної популярності історію книжки Олександра Радіщева — людини жорстокої долі — "Подорож із Петербурга в Москву"? Видана три роки тому, вона, ця страдниця, як тільки стала відома царському двору, була тут же спалена. Подумати тільки — спалена, віддана аутодафе! Автора ж — цього безстрашного, великого Духом ратоборця — всемилостива імператриця наказала скарати на горле, а нотім смертний вирок замінила засланням на каторжні роботи. А яка історія комедії Капніста "Ябедник"? Чи не та ж доля спіткала і її? Правда, автор не був висланий, але дорогу п'єсі до глядача закрили.
Ні, інших шляхів шукати треба, інші способи використати для цієї мети. Але які? Де вони? Не раз і не два повертався до цього, думав, мучився, хоч серцем, розумом відчував; він близько до істини, і все ж твердо сказати, що найшов той єдино правдивий шлях, яким треба йти, не міг.
Як би добре було порадитися з отцем Іоанном! Та той тепер далеко. До Полтави — тиждень їхати; важко навіть вгадати, коли сядуть за один стіл знову, підуть гуляти тихим вечором у місто. Писати ж йому про свої пошуки, сумніви навряд чи можна. Матусі він теж про це не писатиме. Гй важливо знати, що син її вже при місці, в дорозі не застудився, здоровий доїхав, і нічого їй поки що не треба; він повідомить її про це, ще сьогодні напише. Кому ж написати про свої терзання? Друзям. Але де вони? Може, Міклашевському писнути? Раніше він би не роздумував, написав, але то було давним-давно, ще в семінарії, а тепер він цього не зробить. Може, Стебліну-Камінському написати, Павлові? Але вони останнім часом не зустрічались, хтозна-чим він цікавиться, може, чужі сумніви його не обходять, для чого ж йому про них знати? Боже ж мій, як пусто навкруги, ні однієї рідної душі поруч!..
І несподівано, ніби блискавка, сяйнула думка й освітила душу. А Лука Жук, Харитон Груша, їхні сини — Савка й Лаврін! Як смів він забути про них хоч би на мить! Вони багато в чому звірились йому, побачили в ньому людину, близьку їм мислю і душею. Чи можна байдуже поставитись до цього, не оцінити? Тож саме вони його зрозуміють, зрозуміють його сумніви, його таємні мpiї. Так, так, тільки вони! І таких багато — і тут, і в Полтаві.
Так роздумуючи, згадав осиповську "Енейду". Він читав її, коли служив у Новоросійській канцелярії, читав і дивувався й недолугого перекладу — Вергілія Іван знав майже всього і в оригіналі. Осиповська мова здавалась бідною, а ввесь сюжет побудовано на дивацькій малозначній пригоді, за якого нема нічого серйозного. Все розраховане на сміх — і тільки. А як цього мало! Сміх без великої мислі — пуста забава.
Ще в дорозі, коли мав досить часу на розмисли, йому спало якось на думку: а чи не спробувати вивернути Вергілієву "Енеїду", наповнивши u зовсім новим змістом. Це важко, надзвичайно важко. До цього ніхто так на Україні не писав.
Найближчий попередник — незрівнянний учитель і філософ, поет і музика — Григорій Савич Сковорода писав вірші, складав чудові пісні. Він же, Котляревський Іван, повинен піти далі. Кожне починання важке, казали великі римляни. Це істина! Немає на світі легкої дороги, якщо мати на увазі щось серйозне, а не який-небудь поетичний дріб'язок, що не вартий кінець кінцем і ламаної копійки.
Не забути теплого осіннього вечора десь поблизу Майорщини. Сидячи біля багаття, що його розпалив передбачливий Лука, Іван записав навіяні не знати звідки два рядки:
Еней був парубок моторний
І хлопець хоть куди козак...
Аркуш грубого паперу лежав перед ним на колінах, а він покусував за звичкою протилежну сторону пера й думав: як писати далі й чим закінчити строфу? Тим часом дядько Лука запросив до вечері — поїсти щойно звареного кулешу. Іван узяв ложку, що подав Савка, але до казана не потягся. Харитон одразу ж зауважив:
— Поганий знак, коли охота до кулешу пропадає. То, мабуть, душа неспокійна або, не дай господи, захворів чоловік. їжте, поки можна.
Лаврін підсунув казанок ближче.
У той вечір Харитон, що знав безліч історій про запорожців і Запорозьку Січ, щоб як-небудь розважити зажуреного вчителя, розповів про перші дні мандрів запорожців після зруйнування Січі. Це були дотепні розповіді, сповнені неприхованої гіркоти й гумору...
Іван посунув свічник ближче і взявся нарізувати папір. Робив він це охайно, не поспішаючи, як і кожну роботу, що попадала до його рук. Особливо старанно готував пера: якщо вони погано обрізані і рвуть папір, то, звісно, довго не попрацюєш, пера повинні бути тонкі й м'які, тоді вони самі ковзають на папері, встигай лише давати їм їжу...
У кімнаті плавали сутінки, тільки стіл і розкладені на ньому папери були освітлені. Скринька з нерозібраними речами стояла біля комода, книжки лежали на етажерці купою, верхню одежу кинуто на ліжко, поверх простирадла. У вікно заглядав молодий місяць.
Іван писав швидко, легко, придавлюючи лівою рукою аркушик паперу. Думки стикались, сперечалися; піймавши найправдивішу з них, витягав її на світло і, боячись, що вона раптом зникне, швидше старався записати.
Був він у білій сорочці, трохи схудлий за дорогу, засмаглий. Степове сонце і вітер залишили на тонкому, по-юнацькому свіжому обличчі свої знаки: здоровий рум'янець тьмяно горів, палав стримано, неяскраво, пригаслі барви його гарно контрастували з незвичайної білості сорочкою, яку він одяг перед тим, як сісти за стіл. До цього він звик давно, ще в семінарські роки. Інакше не міг. Як завжди, ішов до столу, на якому почесне місце займали книжки, у солодкому відчутті свята, нетерплячий від хвилювання, чекаючи зустрічі з новим, прекрасним, до цього незнаним. А коли він писав сам — теж не міг принизитись до буденності. Мистецтво — у цьому був переконаний — ревниво ставилось до своїх творців і тим, хто був до нього буденним, байдужим, жорстоко мстилося.
Чорнила в каламарі залишилось на самому денці, але Іван цього не помічав, і це не заважало писати, як і раніше, швидко й широко. Написавши, читав сам собі, неголосно, щоб перевірити, як звучить слово, рядок, уся строфа.
Еней був парубок моторний
І хлопець хоть куди козак...
Удавсь на всеє зле проворний,
Завзятіший од всіх бурлак.
У слові "Еней" велика літера здалась маленькою, якоюсь нечіткою, схожою більше на "С", виправив її і писав далі:
Но греки, як, спаливши Трою,
Зробили з неї скирту гною...
Перо тільки на хвилину затрималось. Рядочок, ще один — і строфа готова:
Він, швидко поробивши човни,
На синє море попускав,
Троянців насаджавши повні,
І куди очі почухрав.
У двох місцях перо розірвало папір, він схопив друге і знову писав. Потім, відкинувшись на стільці, щоб перепочити, подивитись написане, раптом посміхнувся: боже мій, якими непривабливими вимальовувались боги Олімпу! А чи боги вони? Юнона схожа швидше на відому в Полтаві купчиху — злу, сварливу бабу, здатну заради своєї примхи піти на все, а у вигляді хабара запропонувати що завгодно, як це вона не раз робила', приходячи до Новожилова в канцелярію, просячи допомоги в її комерціях. Що ж пропонує Юнона Еолу, яку плату за смерть Енея?
Щоб люди всі, що при Енеї,
Послизли, і щоб він і сам...
За сеє ж дівку чорнобриву,
Смачную, гарну, уродливу,
Тобі я, далебі, що дам.
Солонувато? Може, й так. Але його зрозуміють, неодмінно зрозуміють і Харитон Груша, і Лука Жук, які й самі здатні посміятись, та так, щоб аж у носі закрутило.