тут... усередині... прилетіло до нас. знаєте звідки?.. Із Сахаліну.
Так-так... сотні й сотні, як бачите, кілометрів. А попереду, може, мільйони, а то й усі мільярди мільярдів кілометрів... Знаєте, що тут? Тут... тут... панове-товарист-во... майбутня їжа астронавтів... зоряних небожителів майбутніх... От воно що! Ви, певно, чули про чудодійну водорість — хлорелу... Пі? Отож бо... у цьому термосі — новий вид такої водорості. Гпобулус! Може, ще кращий, ніж хлорела... Мій сахалінський друг вивів у лабораторії... І прислав, щоб ми... це саме... продовжили роботу. Виростили глобулус у природних умовах. Перевірили, як він прийметься і буде рости. Розумієте, яка відповідальність! Може ж, ви собі уявляєте, астронавти коли-небудь пригощатимуть нашим глобулусом марсіян або якихось інших гавриків. Ми з Явою слухали не дихаючи.
— Чуєш, їжа астрономів, а ми... — шепочу я пересохлими губами.
— Астронавтів, дурило! Астрономи — це ті, що у трубу дивляться. Ті сало їдять і вареники, як ми з тобою.
— Сам дурило! Знаю! То я так... Який розумний! — шепочу я. І уявляється мені:
.. .Велетенська ракета на старті... астронавти, що заходять у ракету, люди біля підніжжя ракети... Враз вони розступаються, пропускаючи автовізок, на якому штабелі картонних коробок. На коробках великими літерами написано: "Етобулус "Привіт з Васюківки". "Пюбулус "Супер-Васюківський...".
...А тоді — Марс... У прозорому шоломі, в скафандрі стоїть астронавт на тлі фантастичного марсіянського пейзажу, оточений марсіянами, що схожі на здоровен-ницьких пуголовків, і пригощає їх глобулусом, вичавлюючи його з тюбика, як зубну пасту. Марсіяни пробують, цмокають від задоволення і показують великий палець — о! Тільки... чим же пригощатимуть, що ж їстимуть бідні астронавти, як ми з Явою вивернули к лихій годині той термос? Помруть, бідолахи, з голоду не долетять до Марса.
— Пюбулус — одноклітинна мікроскопічна водорість, — захоплено розповідає Фарадейович, — і неозброєним оком ви його, звичайно, не побачите...
"Ой, здається, і озброєним теж..."— тремтить моє серце.
— Сьогодні ми його, так би мовити, посіємо, потім почнемо підгодовувати... він почне швидко розмножуватися, і тоді ви побачите...
"Побачите-побачите... якщо буде, що сіяти... Ой лишенько, нащо ми полізли, нащо ми чіпали той термос?"
Зараз Фарадейович одкрутить кришку і... І буде страшний "пшик", як каже дід Салимон. Бардадим перший захихикає — я його знаю.
І кого... кого ми підводимо! Людину, перед якою ми ("гангстери!") німіємо від захоплення і стаємо смирними, як овечки; людину що, як спитати: "Кого ти найдужче любиш?" — стоїть у нас на третьому призовому місці (після мами й тата), а то й частенько виходить на друге й навіть на перше (коли тато: "Ану скидай штани, лобуряко!", а мама: "От пожди-пожди, я тобі вуха пообриваю!"). Правда, та любов була прихована, платонічна, здалеку; Фарадейович про неї, може, й не здогадувався, бо справи мав більше з отими барда-димськими старшокласниками, які нас ("А киш, ма-лявки!") на гарматний постріл до нього не підпускали. Але тим більше...
Фарадейович одгвинчує кришку і урочисто промовляє:
— Увага, ианове-товариство, ви-ли... Ми з Явою блискавично перезирнулися.
— Гой!
— Вой!
Спершу з кущів вилетів наш двоголосий зойк, за ним одразу — ми.
— Стійте! Не лийте!
Ви пам'ятаєте, у спектаклі "Ревізор" Гоголя є наприкінці німа сцена, коли всі завмирають у різних позах із роззявленими ротами? Так-от, точнісінько така сцена відбулася й тепер. На якусь мить, звичайно. Першим отямився Фарадейович.
— Що? — здивовано спитав він.
— Ми... — сказав Ява і глянув на мене.
— Ми... — сказав я і глянув на Бардадима.
— Ми... — повторив Ява і теж глянув на Бардадима. — Ми... тільки вам можемо... по секрету...
Фарадейович усміхнувся.
— По секрету, то й по секрету. Я люблю секрети.
Він одійшов з нами вбік і схилився, наставляючи вухо. І ми, перебиваючи один одного, пошепки виклали у це вухо геть чисто все. Під кінець Ява сказав:
— А тепер скажіть усім... Хай нам надають... по западному полушарію... Ми згодні.
Фарадейович якось дивно скривився і протягнув:
— Он воно що... Гкразд...
Потім рішуче рушив до гурту юннатів. Ми, заклавши руки за спини, як арештанти, попленталися за ним.
— Отож бо, панове-товариство, — сказав Фарадейович. — Ці молоді люди (ми опустили голови) пропонують спершу добре зміцнити греблю, очистити плесо, а вже тоді...
Ми стрепенулися, не вірячи своїм вухам. Фарадейович схилився до нас і шепнув:
— Гадаю, того, що лишилося, вистачить. Потім випростався і вголос промовив:
— Думаю, добре пропонують вони, га?
— Добре! Правильно!
— Очистити! Звичайно! — почулися голоси.
— Секрет! — через губу процідив Г)эишко Бардадим і ляснув по потилиці своїми граблями спершу мене, а тоді Яву.
Та ми навіть і не відчули. Ми глянули один на одного і засміялися.
А коли юннати полізли укріплювати греблю і розчищати озерце від ряски, ми з таким азартом взялися допомагати, що вода навколо нас аж зануртувала, закипіла.
Раз у раз ми кидали на Фарадейовича палкі, захоплені погляди. От же ж людина! От людина! Якби він сказав нам зараз: "Пийте, хлопці, озеро!" — їй-богу, вихлебтали б до дна! Незабаром озеро було чисте — ані рясочки. Всі вилазять на берег.
Фарадейович нахиляє термос, і тоненькою цівочкою ллється в озеро прозора рідина (що, як виявилося потім, було "поживним середовищем", у якому був глобулус). Ллється і дзюркоче. Ллється і дзюркоче. Той дзюркіт здається нам чарівною музикою.
— Скажіть, будь ласка, — несміливо питає Ява, — а який він буде? Коли прийметься?
— Який? Бачите оце плесо? Воно буде переливчасто-смарагдове, як... як шовк. Уявляєте?
Ми закивали головами, хоч я, чесно кажучи, не дуже собі це уявляв.
— А який же хоч він на смак? — почувся позад нас голос Бурмила (ми ще раніше побачили його скуйовджену голову, що визирала з "президенції", але нам було не до нього).
— Як вам сказати, — обернувся до Бурмила Фарадейович. — Саїм я не куштував. Але думаю, що схоже на салат.
— На салат? Скажіть! Виходить, під "Столичну" саме враз. Люблю салатики... Дасте хоч покуштувати з першого врожаю? — І він хрипло зареготав.
— А чому ж, будь ласка, — так щиросердно відповів Фарадейович, що Бурмило зразу знітився:
— Та ні, я жартую. То я так, посміявся... для сміху. Мені навіть здалося, що він почервонів. Я глянув на нього і подумав: "Невже оце-го шпигун? Живий шпигун? Тю! Якийсь абсолютно не схожий. У жодному фільмі не було подібних шпигунів, щоб червоніли. У жодній книжці детективній..."
Але Яві я нічого не сказав, не наважився.
.. .Того дня у селі тільки й балачок було, що про глобулус.
Куди не поткнешся:
— Чули? Фарадейович з учнями водорість на Високому острові вирощує. Особливу якусь.
— Кажуть, корисна — страх! Вітамінів багато. Самі вітаміни.
— А що ти думаєш — космонавтів тобі макухою годуватимуть?
— Авжеж, для них що є найкращенького придумають.
— Вітамін на вітаміні сидить і вітаміном поганяє.
— А по-моєму, найбільше вітамінів — у горілці.
— Кажуть, сам Попович прщде подивитися на той "глобус".
— ...а як на ніч обличчя ним намастити — на двадцять років помолодшаєш.
— Усміхатися частіше треба — тоді помолодшаєш. А ти лаєшся від зорі до зорі.
— І взагалі, кажуть, дуже поживна. Усі сто процентів засвоюються організмом. Одходів нема ні на копійку.
Сказав своє слово про глобулус, звичайно, і мій тато. Я й не сумнівався, що він скаже. Мій тато — страшенний "любитель преси", як він сам каже. Без газети або журналу я його, здається, ніколи й не бачив, їсть — чи-таєв, іде кудись— читає, телевізор дивиться— теж читає.
З газетою в руках так і засинає.
І щодня за вечерею він проводить для нас із мамою таку собі політінформацію — розказує, що цікавого вичитав за день. Отож я від нього й про гітлерівські архіви на дні озер у Австрії та Чехії дізнався, і про шпигунів з аквалангами, і про все інше. Стільки всього цікавого, як мій тато, ніхто в світі, по-моєму, не знає (хіба що Степан Карафолька). І той глобулус (вид хлорели) був для нього як насіння.
— Та хлорела ж, понімаєте, чудо природи! Це ж унікальна штука! Така, понімаєте, манюпусінька, і не побачиш, а великі діла робить. Це ж не тільки їжа для майбутніх космонавтів-астронавтів, це ж, понімаєте, і повітря, і вода... От минулого року "Вісті" писали про унікальний експеримент наших учених, коли цілий, понімаєте, місяць лаборантка Галя М. провела у гермокабіні, повітря в якій постійно оновлювала "оранжерея" хлорели — вбирала, понімаєте, вуглекислий газ і в процесі фотосинтезу перетворювала його на кисень. Такий же, понімаєте, кругообіг через культиватор хлорели, правда, з деякою хімічною доочисткою, робила й вода.
Тут я татову розповідь мушу перервати, бо далі, незважаючи на його "понімаєте", нічого не втямив: навіть мама тільки очима кліпала й гмикала.
Зрозумів я лише одне: що хлорела — це річ! І що без неї до інших планет нічого й рипаться.
А коли хлорела — річ, то глобулус і поготів, бо він — "вид хлорели, може, ще й кращий".
Отже, справа, яку робить Фарадейович з юннатами —старшокласниками, — всесвітнього значення.
І ще я зрозумів, що нічого в усьому цьому не петраю. Нічогісінько. Як корова. Зрозумів, що на одному завзятті, на отому: "Ми все-таки хлопці хоч куди! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопці!" — далеко в космос не залетиш. А щоб щось петрати, треба вчитися, вчитися і вчитися. І тут я згадав, що за кілька днів — екзамен. Перший у моєму житті екзамен, про який я через усі оті шпигунські справи зовсім забув.
Ех, учителі-вчителі, завпеди і директори! Хіба вони розуміють що-небудь у шпигунах, у героях! Хіба вони розуміють, як же ж ото хочеться затримати справжнього шпигуна і стати героєм?! Щоб про тебе писали в газеті, передавали по радіо, а то й по телевізору. Хіба вони розуміють!
І не відмінять вони заради шпигуна екзамен, ні, не відмінять! Хоч давай їм сто шпигунів — не відмінять нізащо! Ех, учителі-вчителі!
І так мені стало тоскно, що, якби я був вовком, то сів би посеред хати і завив. Але я не був вовком, я був п'ятикласником. А п'ятикласникам вити не можна. "Непедагогічно", як каже Галина Сидорівна.
І я лише тяжко-тяжко зітхаю.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ. Екзамен.