Так він колись біг за вовком підстреленим: ніколи було вдруге рушницю набити, щоб стрельнути, і він напружував усю силу, щоб наздогнати закривавленого звіра і добити з рук, розтрощивши йому голову. Так він біг і тепер, сам не розуміючи, не думаючи про те, нащо йому ловити Романа і що йому той Роман зробив. Біг і кричав інколи:
— Не втечеш!.. Задавлю!..
У нього перед очима, не перестаючи, швидко мелькали п'яти, притискалися до боків висунені назад лікті. Ці лікти все ближчі, ближчі стають... Струк виразно чує, як важко дихає втікач... почуває це дихання. Напружується з усієї сили — от-от досягне; але й Роман напружується... Та ненадовго. Одним останнім стрибком падає Струк на спину Романові, валяє його додолу. Але тую ж мить Роман вивернувся й зірвався на ноги. Струк, лежачи на шляху, вхопив його за ноги обома руками. Роман схитнувся і знову упав, і вони зчепилися проміж себе, качаючися в пилу на шляху.
— Не втечеш!.. Не втечеш!..— хрипів Струк.— Не попущу!
— Чого тобі від мене треба? Що я тобі зробив? — так саме хрипів Роман, пручаючися.— Пусти!
Враз іще двоє впало на нього, вхопило його, притисло.
— А, дак ти так! — ревів розлютований Денис.— Красти!.. Биться!.. Тікати!.. Душогуб!.. От я ж тобі покажу!..
Роман визволив праву руку і почав бити кого й по чому попадя. Його пригнітили так, що він застогнав, і скрутили йому назад руки поясом.
— Тепер тікай! — знущався Денис.— Та тільки не в город, а до волості!
Підвели його і стояли, відпочиваючи, всі четверо, задихані, знеможені, в подраній одежі, з умазаними обличчями у кров, змішану з шляховим пилом. У бійці Денисові розбито носа, а він поплямив кров'ю й інших.
—.Ходім! — смикнув Денис Романа.
— Не піду!
— Ходім, бо потягнемо, як падло!
— То й тягніть! — Роман упав на шлях. Але Денис ухопив його за вірьовку й потяг по шляху, що аж руки тому виверталися. Роман ойкнув.
— Уставай же, бо ще гірше буде!
Роман устав. Пішли до села. На дорозі забрали покинуте сало. Терешко йшов з ним попереду, а далі Роман, а за ним Струк із Денисом, держачи його за кінець пояса, що зв'язував руки. Мовчали всі.
Так увійшли в село.
— Куди ж ти? — спитав Струк.
— У волость,— одказав Денис.
— А може б, до батька його? Нехай повчить! — порадив Терешко.
— Такий, що повчить! — сказав Денис.— У волость!
Повернули до волості. Здивовані люди спинялися, поглядаючи на цю чудну, незвичайну процесію, і не могли нічого зрозуміти. Дехто підходив і питався, але ті, поспішаючи, йшли далі.
Увесь час Роман мовчав. Але як уже підійшли до волосного рундучка і він ступив на нього ногою — тоді повернувся до Дениса:
— У, ірод! — І плюнув йому межи очі. Денис рвонувся був до нього, але зараз же спинився.
— Постривай, побачимо, що в холодній заспіваєш! — утерся, і всі вкупі вступили до волості.
Там були писар, старшина, врядник. Вони аж нестямилися з того дива, що побачили. А Денис, незважаючи на те, почав оповідати, що ось вони піймали злодія з салом, і вимагав, щоб написано протокола і посаджено злодія в холодну. Говорив так, мовби це не про брата, а про когось зовсім йому не відомого й чужого.
— Що ти, Денисе? Бога ти не боїшся, людей не страмишся! Брата?!.— дорікав йому старшина.
— А хоч і брат, та коли таке ледащо...
Тоді озвався Роман: вони на його напали, калічили, нівечили його!.. Денис завсігди пеклом на нього дихав... І тепер хоче занапастити. Зовуть його злодієм! А почому вони знають, як у Романа те сало опинилося? Може, йому батько сам його дав.
Волосні з урядником не знали, що їм робити, їм було жалко Романа і гидко Дениса слухати, а проте все, ж це було злодійство. Допоміг писар:
— По закону так: коли б син у батька що і взяв, а як батько простить, то й суду нема ніякого.
— Це правда, так! — додав урядник.
— А коли так, дак що тут казати? — озвався старшина.— Це не наше діло, а батькове. Сторож, розв'яжи його!
Сторож укупі з Струком розв'язали бідолаху. Струк тепер уже зовсім прохолов і сам на себе гнівний був, що в таке встряв. І Терешкові було ніяково.
— Ми всі тут діло бачили й чули; коли що треба буде, то всі будемо свідками, а протоколу нема на що списувати! — рішив старшина.— Ідіть собі з богом!
— Спасибі вам, господин старшина! — подякував Роман і зараз вийшов з волості.
Понурившись, вийшли за їм Струк і Терешко, а позад усіх Денис.
Денис гнівався на волосних. Голова в його боліла, закривавлене обличчя розпухло і щохвилини нагадувало про Романа.
Як він увійшов у свою хату, то там були всі дома.
Зінько аж з місця зірвався, побачивши Дениса:
— Денисе! Що це тобі?
Не відмовляючи йому, Денис промовив просто до батька:
— Ото ж ваш синочок наробив.
— Хто? Роман? — спитав батько.— Знову билися? З чого ж це?
— Аз того, що ми — кум Терешко, Струк та я — піймали його з салом у байраці.
У старого Сиваша затремтіли руки.
— Та й били його?
— Або він нас бив, поки йому руки назад скрутили.
— Нащо ж ви йому руки крутили?
— Щоб у волость одвести. Шкода тільки, що старшина не схотів у холодну посадити.
— І ти вів його зв'язаного... через село в волость?
— А то ж би ніс чи віз на собі?
І відразу всі очі повернулися до старого батька. Він устав білий, увесь тремтячи, як лист під вітром, і звів угору проти Дениса руку.
У —хаті зробилось так тихо, мов усі перестали й дихати.
— Бодай же ти довіку був...
Але слово прокльону спинилося на устах у безщасного батька, і він, як стояв, упав на стіл головою і заплакав старими, тяжкими, як камінь, як огонь, пекучими сльозами.
— Так мене зганьбив!.. Увесь рід наш чесний так зганьбив!.. Брата не пожалів!.. Хоч би мене, старого, пожалів!.. Мою стару голову таким соромом, такою гакьбою покрив!..
І ні слова більше. Тільки чути було, як мати хлипала, стоячи в кутку біля дверей. По Зіньковому обличчю котилися сльози...
Частина друга
СЕРЕД НОВОГО ТОВАРИСТВА
Вийшовши Роман з волості, повернув знов у город.
Ще ніколи він не був такий лютий на брата й на селян, як тепер.
Йому, бувши вже не простим мужиком, зазнати такої ганьби, такого сорома перед цілим селом!
І все через його, через цього клятого Дениса! Якби він його зараз отут, серед шляху, стрів — задавив би його, розтоптав би, як гадину!
Та гарні й батько з Зіньком, потураючи такому хамлетові, як Денис. Вони могли б одділити його, Романа, дати йому що треба,— він би пішов од них, і нічого б тоді не було.
А тепер!..
Та всі вони, всі йому за шкуру сала залили!..і Всі ці мужлаї кляті!
Він повернувся до села, що вже поринало в долині, визираючи з-за горба солом'яними покрівельками, з білими димарями, розкиданими серед ясно-зелених куп густих верб і темного листу садків. Зняв кулак угору, і крізь затиснені зуби вилетів якийсь півзвірячий згук лютості й зненависті! Повернувся і пішов швидко-швидко.
Довго йшов, поки хоч трохи втихомирилося серце і міг думати і про щось інше.
Що саме він зараз робитиме в городі?
У кишені в його бряжчало трохи грошей,— зосталось од попередніх крадіжок,— але їх не могло стати надовго.
Ет! Там видно буде! Стукатиме скрізь,— десь та відчиниться.
Але як він увійшов у город і проходив вузькою вулицею, поглядаючи на невеличкі одноповерхові будиночки, пооббивані дошками і помазані сірою фарбою, то не знав, у які саме двері має почати стукати. Всі були однаково непривітні, однаково замкнені від кожного чужого.
І так ішов усе далі, аж поки дійшов до невеликого базару, засміченого, захаращеного шопами й рундучками, обставленого великими й малими бакаліями та крамницями. Ці бакалії й крамниці надихнули йому думку: а що, якби туди в прикажчики?
Недовго думав і зайшов зараз же у велику бакалію. Там було кілька покупців, і крамарчуки метушились, поспішаючися все подати, не баривши покупця. Один підбіг і дуже ввічливо озвався до Романа:
— А вам что угодно?
— Та мені хазяїна.
Обличчя в крамарчука зараз одмінилося, скоро виявилось, що це не покупець. Він недбало кивнув рукою на високого худого чоловіка, що стояв за касою:
— Он!
Роман підійшов до хазяїна, поздоровкався.
— А що скажете?
Роман почав був казати, але ще й не доказав усього, а вже хазяїн замахав руками:
— Не нужно! Не нужно! У нас усі прикажчики єсть.
Роман вийшов з цієї крамниці і подавсь у другу. В другій хазяїн спитав:
— А рекомендації єсть? Цього в Романа не було.
— А по какой часті ви служили? Роман одказав, що швейцаром.
— Та ні, по торговой часті... чи в бакалейной, чи в мануфактурі?
— Та я по торговой савсьом не служил.
— Е, дак ви нам не підходите,— відказав хазяїн і одвернувся у другий бік.
Роман вийшов знову без нічого. Але він уже наважився походити сьогодні по крамницях і почав заходити в кожну підхожу по черзі. Здебільшого ніде не треба було прикажчика, а як часом і не відсилано його відразу, то зараз же виявлялося, що він торговлі не знає, і після цього вже годі й говорити. Обійшовши так десятків трохи не зо два крамниць, Роман побачив, що тут йому нема чого сподіватися. Треба було це облишити.
Почувся на втому й голод. Купив на базарі хліба, тут же сів на рундучку їсти. Базар був порожній, бо було вже пізно і день не базарний. Коли-не-коли тільки перейде засміченим майданом який чоловік, але ніхто не займав Романа. Міг їсти як хотів помалу і думати скільки хотів.
Думав усе про одно. Завтра піде по палатах тощо: чи не треба там сторожа. Не дуже до вподоби Романові було те сторожування, та вже ліпше це, ніж нічого. Пішов би й сьогодні, та пізно: з усіх палат члени вже порозходилися. Щоб так-сяк добути день до вечора, походив по городських бульварах, почитав на стовпах афіші та інші оповістки та розпитався, де тут є "ночліжний дом". Скоро почало вечоріти, пішов у той "дом" ночувати за три копійки.
Не сподобалось йому там. Велика світлиця була така нечиста й темна, що ліпше було б її темницею звати. На стінках колись були шпалери, але це було дуже давно, бо тепер од них позоставалися тільки де-не-де великі й малі клапті. Обдерті стіни були такі занехаяні, обпльовані, помазані роздавленими блощицями, що Романові гидко було на їх дивитися. Чорні, затоптані грязею помости попрогнивали. У вікнах найнижчих шибок зовсім не було: їх так часто бито, що хазяїн позатулював там дощечками. По всій хаті стояли широкі ослони з дерев’яними приголовачами — і серед хати, й попід стінами.