Мара зникає перед світочем. Світло не втримаєш у папірусному посуді! Вір і сподівайся! Вір і сподівайся, Маруіро!..
Постать матері зникла. Маруіра слабо скрикнула й знепритомніла...
— Отямившись, вона швидко прибрала на столику, переодяглася в своє легке вбрання. Підійшла до вікна.
Дивилася на гори, думала. І думи її були спокійні, впевнені.
Геть нікчемні турботи розуму! Серце знає правду. Мати ствердила це. Хай твориться воля серця...
У сутінках Маруіра знову пробралася між кущами троянд і лілей до притулку Вайвасвати. Він зустрів її, як і щовечора, тривожний і радісний, всадовив на м'яке сидіння, яке зробив з дерева й морських водоростів, мовчазно й вдячно чекав.
Цього разу Маруіра дістала з-під накидки не папірус, а п'ятиструнну зулу, під звуки якої мандрівні піснярі співали на дорогах і майданах Атлантіса. Вайвасвата здивовано поглянув на дівчину.
— Зула,— пояснила вона.— Я хочу заграти...
— Мені? — вражено запитав юнак.
— Тобі. Мене навчила мати. Ще коли вона була жива. Сьогодні ми не будемо вивчати знаки письма. Сьогодні слухай пісню. Вона теж таїть у собі мудрість віків. Велику мудрість. Її розуміє той, у кого серце відкрите...
— Тоді співай, господине,— прошепотів Вайвасвата. Він сів навпроти неї на низенький пеньок кедра, сперся підборіддям на долоні, ждав. Маруіра торкнулася пальцями струн. Ледь чутне зітхання полинуло в просторі. Звуки наростали, рокотали, перепліталися в тривожному поєднанні, хвилювали. І дівчина в такт їм заспівала низьким голосом:
З таємничого Краю,
Залетіло Зерно Золоте в Океан Предковічний.
Залетіло тремтливе Зерно Життя.
І пустило коріння у простір широкий,
І розкинуло віти у неосяжність.
Виростало, міцніло неповторне Древо Життя
А на ньому визрівала дивовижна квітка,
Єдина у цілому Всесвіті.
Квітка Серця й Любові.
Та раптово підкрався підступний Дракон,
І захотів він проковтнути палаюче серце,
Щоб володіти ним лише йому!
Щоб у Хаосі все потопити, як колись, до появи Зерна.
Серце вибухло полум'ям і розсипалось в неосяжнім
просторі небес,
Незліченними іскрами розлетілось в Океані Життя.
Так порушилась Єдність...
Плинуть іскри в серцях, і шукають дороги до рідного
дому.
Та дорога — Любов.
Де виникає вона — древній заповіт воскресає:
Скласти з іскор палаюче Серце,
Повернути його — променисто-чудове —
У єдине лоно Життя.
Маруіра замовкла... Поклала зулу на коліна. Дивилася на Вайвасвату.
— Мене стривожила пісня,— сказав юнак.— Я ще не збагнув усього. Я буду думати, господине...
— Думай, Вайвасвато,— суворо мовила Маруіра.— В цій пісні велика таємниця...
Дівчина підвелася з сидіння, загорнулася в накидку.
— Я піду. На сьогодні досить. Ми продовжимо навчання в наступні ночі...
Вона ступила до дверей, різко повернулася, глухо прошепотіла:
— Пам'ятай, Вайвасвато... Цієї пісні не знає навіть батько мій — Володар. Ти перший почув її з моїх вуст...
ПОТІК МУДРОСТІ
Вайвасвата не міг раніше навіть помислити, яку радість принесе йому знання письма. Ніби блискавиця вдарила в душу, осяяла темні обрії, розсунула видимий світ до безміру.
Працюючи в саду, копаючи землю, поливаючи яблуні й пальми, прочищаючи доріжки, він неодступно думав про вечір, благословенний вечір, коли знову засяють зірки на небі, коли почується шелест легких кроків, пролунає тихий голос, поллються в душу вогняні струмки мудрості.
Юнак працює за десятьох. Надвечір складає свої речі, вмивається, поспішає до хатини.
Дістає з-під сидіння скручений папірус, обережно розгортає, підступає до віконця, при багровому світлі заходу розбирає таємничі знаки. Ворушачи губами, читає їх, визначає зміст написаного. Дивні поняття пливуть до свідомості, ніби муруючи з незримих каменів новий храм його душі.
"Лише знання розсіює нерозуміння,— шепоче Вайвасвата,— як світло розсіює пітьму".
— Дивно й гарно,— хитає головою юнак.— Знання розсіює нерозуміння. Справді так. Небагато пізнав він, а як далеко бачить тепер. І розуміє незрівняно більше, ніж там, на далекому рибальському острові... Тільки чому ж... чому Чорний Володар не навчає всіх своїх людей?
Чому люди Рути та Даїтьї темні й неписьменні? Навіщо це йому?
"Мужність, самозречення, відданість, відсутність заздрощів, душевна чистота, влада над почуттями, свідомий розум, духовний розвиток, віра, незлобивість — такі десять відзнак всякого істинного вчення".
Вайвасвата зітхнув. Задумався.
Хто проповідує мужність нині? В чому вона? Хіба що в тому, щоб напасти на безоружних рибалок, як тоді, коли забрали його від батьків? Самозречення... Незлобивість... Таємничі поняття, прекрасні, чисті... Тільки де ж шукати їх? Хто написав чудові папіруси? Як могли вони потрапити до бібліотеки Володаря? Невже він читає їх? А якщо читає, то чому сам не такий?
Ось тут далі сказано: "Прислухайся навіть до слів маленьких дітей, вибирай з них істину, що промовляє до твого серця. Відкидай все, що не сприймається твоїм серцем, як істина. І коли навіть Верховний Бог говоритиме з тобою, не приймай його слів, коли їх не сприймає серце твоє, як істину". Тривожні, страшні слова! Якби хтось сказав таке серед людей, слуги Чорного Володаря миттю схопили б його й ув'язнили. Навіть знищили б! Бо з малих літ жителям Атлантіса вбивається в голову думка про те, що жерці не помиляються, що Чорний Володар думає за всіх, що він один може знати волю божества, що треба з трепетом слухати наказів воєвод, чаклунів та жерців Пір'ястого Змія! Дивно, дивно! Хто ж тоді писав це? Коли? І чому Маруіра читає такі страшні папіруси? Чому приносить йому? Невже вона думає інакше? Хіба вона не донька свого батька? Серце моє, дай мені відповідь, приведи мене до берега правди!..
За дверима чуються легкі кроки. Вайвасвата здригається. Хто це? Невже вона? Не може бути! Ще видно надворі!
Він похапцем засовує папірус за пазуху. Скриплять двері, на порозі виникає жіноча постать. Це молода дівчина — тонка, гнучка. Косуваті очі її всміхаються збентежено й зухвало, на жовтих щоках рум'янець.
— Хто ти? — дивується він.
— Я Горосата,— бринить дзвінкий голос дівчини.— Служниця господині Маруіри...
Вайвасвата завмирає. Щось трапилося? Може, вона послала до нього, щоб попередити? Як бути? А може, пастка? Обережно! Обережно...
— Чого бажає Горосата? — запитує Вайвасвата. Дівчина мовчить, потупивши очі. Потім, не дивлячись
в обличчя хлопцеві, наближається до нього, глибоко зітхає. І знову мовчить.
Юнак тривожно дивиться на неї. Дивна якась. Може, хвора? Так ні, не схоже.
— Що тобі, Горосато? — занепокоєно каже він, трохи одступаючи від неї.
Горосата палко поглянула на нього, захихотіла. Торкнулася гарячою долонею його грудей. Відсмикнула руку, ніби обпеклася.
— Вайвасвато,— прошепотіла вона.— Ти самотній... серед чужих людей... Я теж самотня... Я хочу любові... Я хочу, щоб мене обнімав такий юнак, як ти! Сильний, сміливий, прекрасний! Вайвасвато! Я вже давно помітила тебе! І покохала! Пригорни мене, притисни до себе! Вірною рабинею буду!
Вона притулилася до нього тремтливими грудьми, дихнула жагуче. Вайвасвата похитнувся, замружив очі. Свідомість затьмарилася від несподіваного почуття, по тілу прокотилася таємнича хвиля.
— Подивися на мене,— спокусливо шепотіла Горосата.— Яка я міцна! Яка я пружна! І ще зовсім мало обцілована. Я хочу належати тобі. Радість, яка радість! Ти мій бог!
Вайвасвата розплющив очі. Поглянув на дівчину. Вона, втративши глузд від жаги, пестила могутні плечі юнака тремтливими, шукаючими пальцями.
Вайвасвата одігнав страшним зусиллям волі мару почуття, стрепенувся, скинув гарячі руки Горосати з своїх плечей. Дівчина поточилася, з жахом і нерозумінням поглянула на зблідлого велетня.
— Що ти? Що ти...
— Іди... їди, Горосато,— глухо сказав Вайвасвата.— Як можеш ти? Ти не любиш мене... І я не люблю тебе... Я вперше бачу тебе... Як можеш ти? Геть!
— Нікчема! —.заскреготала зубами ображена Горосата. Вона метнулася до дверей, різко зупинилася, схлипнула від люті й невдоволеної жаги, прошипіла: — Нікчемний раб! Нехлюй! Ганчірка! Ненавиджу! Я тобі не забуду образи!
Двері гримнули. Пролопотіли кроки. Тиша. За вікном котилася пітьма. Вайвасвата понуро стояв біля стіни, безмовний, непорушний, спустошений.
За вікном з'явилася тінь. Маруіра! О радість! Все забути, все викинути з серця, крім неї.
Вона зайшла безшумно, як завжди. Сіла на своє місце. Знову горить світильник, запнуте вікно. Нема світу, нема рабства, нема доньки Володаря. Є лише ясні очі, тихий голос, який промовляє словами таємничої істини.
— Сьогодні ми будемо говорити про земний круг, про минуле Атлантіса, про загибель великої землі Ру, про далекі планетні круги...
— Ти кажеш — круг, господине? Хіба земля кругла?
— Кругла, Вайвасвато. Як твоя голова...
— Чому ж чаклуни й жерці говорять зовсім інше? Ніби земля плоска. Що вона плаває в океані...
— Правда, вона плаває в океані. Але той океан — небо. І в тому океані пливе не тільки земля. Там пливуть інші планетні круги, сонце, зірки...
— Чому ж земний круг пливе? Чому він не падає, господине? Хто його підтримує?
— А хіба хто підтримує камінь, який ти кидаєш пращею? Він летить без підтримки, доки його штовхає сила, надана тобою...
— Хто ж штовхає планетні круги?
— Сили стихій, Вайвасвато. Вони вічні. Вони, в постійному русі.
— То чому ж мовчать про це жерці й чаклуни? Чому вони приховують знання від людей?
— Бо хочуть володіти ним. Люди з ясним розумом не слухатимуть жерців. Ти збагнув?
— Я збагнув, господине... Це страшно. Отже, Чорний Володар...
— Досить, Вайвасвато. Тихо. Не треба. Ми ще мало з тобою вивчили мудрості. Ти мусиш знати все, що я зможу дати тобі. Мені серце моє велить це зробити. Я прошу тебе, Вайвасвато, будь обережний, не говори поки що про це...
— Не буду, господине... Я слухаю тебе.
— Ти почуєш сьогодні про долю великої землі Ру, про далекі землі на сході, про чарівну Елладу, про таємничу Швета-Двипа, де живуть безсмертні...
— Мати розповідала мені казку про Швета-Двипа, господине.
— В кожній казці, Вайвасвато, велика правда. Слухай же, слухай...
ДРЕВНІ ПАПІРУСИ
"Учню, коли навіть Сонце світить з неба, запали ще один світильник, щоб не пропустити Істину, якщо вона з'явиться на твоєму шляху.
Учню, коли очі й слух твій говоритимуть тобі очевидне, не вір їм, бо очевидність — то мати обману й мари.
Читаючи ці знаки, вникаючи в розуміння написаного, пробивай шкаралупу символу, щоб добути живе ядро думки.