А поміж ними — блискучі жуки, чорні п’явки, а на поверхні води — меткі павуки, що безкоштовно показують диво ходження по водах…
На тім боці — гряда високих круч, порослих материнкою, звіробоєм, полином, дикою полуницею. Далі — поля, за ними — село Кадомка. Трохи праворуч — за ставом — куток, що зветься Коробівщиною. Там бага-то сімей з прізвищем Коробенко. Перша моя вчителька — Леся Сергіївна Коробенко-Григорівська — мешкає там. Чорноока, експансивна, справедлива, щира — вона чомусь одразу відзначила мене в першому класі, полю-била, запросила до хати, дарувала книги з власної бібліотеки. Чоловік — теж учитель — Лаврін Йонович: могу-тній, широкоплечий козарлюга, доброзичливий, людяний, покладистий. Він викладав російську мову в старших класах і геометрію. Мало це подружжя сина Юрка, молодшого від мене на рік чи два. Ми разом гуляли, читали, майстрували згодом самопали, стріляли з них по жабах та воронах. У Коробенків був патефон, вони часто слу-хали записи пісень — більше народних: "їхали козаки із Дону додому", "Ой на горі та й женці жнуть", "Засвис-тали козаченьки". Чимало було мелодій танго, які мені чомусь дуже подобалися: "Бризки шампанського", "Дощ іде", ще щось, не пам’ятаю…
Але те все — трохи пізніше. Перші знайомства — поруч. Через дорогу живе сім’я Стеценків: стара мати, два сини — один вже вчителює, Іван Степанович. Другий — Микола, трохи старший від мене, музично обдаро-ваний. Він гарно грає на балалайці, на мандоліні. Має детекторний приймач. Картонний циліндр, на ньому на-мотано блискучий дріт з рухливим важільцем (реостат), зверху — кристалик детектора. Надворі — від дерева до дерева — довжелезна антена, заземлення. Тикаючи струною в кристалик, можна намацати передачі радіо-станції імені Комінтерну: різні промови, міжнародні вісті, музику, передачі для дітей. Інколи мені дозволяють надіти навушники, і тоді я пірнаю в світ рукотворної казки.
Але найбільше я люблю бувати у батьковій кузні. Вже перебігши Стеценків сад, ступивши на стежку, що прокладена понад цариною, чуєш тяжке гупання молота, дзвінкий спів молотка. Ті звуки чомусь видаються ме-ні такими ж природними, як грім під час грози, як шум вітру, як кукурікання півня на світанку, як хлюпання хвилі в ставку. І ще чимось він подібний, той переспів молота й молотка, до церковного дзвону; на початку тридцятих років в церкві ще була служба, інколи понад селом котився благовіст або тривожний сполох в час пожежі, і ті згуки гармонійно вливалися в щоденне життя села. Пізніше хрести поскидали, дзвони зняли, кудись вивезли, попа відправили на Соловки. В безголовому храмі зробили сцену, там виступала самодіяльність, кру-тили німі кінофільми…
Так от… Ступаючи під драну покрівлю колгоспної кузні, я одразу ж відзначаю біло-синій вогник над го-рном і жилаві батькові руки. На ковадлі — шмат розжареного металу, молот, хвацько охаючи, лупить по ньому, мне, плавить, гне в дугу, не дає загуснути в постійній формі, а молоток танцює в ковалевій долоні, перескакуючи з ковадла на сяюче залізо, показуючи, куди бити, як і з якою силою. Хутко, майже блискавично, те хаотичне вариво набуває зграбної форми, вихорошується, темніє і, пірнувши у відро з водою, випускає хмарку пари, а ще згодом, скупавшись, вискакує на світ сокирою або рогачем, череслом або кочергою…
Та найбільше мені до вподоби та мить, коли з-під молотка скачуть увсебіч рясні іскри, вони мені одразу ж нагадують нічиє зоряне дивоколо, і жодних труднощів не викликає зусилля уяви — побачити батька як кос-мічного велета, який на ковадлі життя виковує нові небеса і нові планети. Недарма, певно, наші прадіди вважа-ли ковалів чаклунами, магами!
Батько спостерігає, що я прийшов у гості до нього, проте праці не зупиняє, лише підморгує мені підба-дьорливо. Інколи дає мені пофукати міхом, розжарити у горні чергову заготовку. Я щасливий з такого довір’я, мені радісно роздмухувати батьківське вогнище. О, якби я й життям своїм зміг здійснити те давнє доручення! Хто скаже — чи сталося так, чи ні?..
Тут, поруч з кузнею, в колгоспній конторі, я вперше побачив фантастичний фільм "Подорож па Місяць". Пам’ятаю, що консультував його Ціолковський. То була незабутня подія! Суть не в змісті, фільм, як я пізніше переконався, був примітивний і навіть немічний, але він став чарівним ключем для відкривання якихось втаєм-ничених замків у моєму єстві. Можливо, це був "кесарів розтин" лабіринтної плівки повсякденності і в полоне-ну свідомість ринувся потік образів та вражень з далекого, забутого, космічного минулого!
Той отвір вже ніколи не заростав, крізь нього магнетично дихав легіт Вічності, кликав, манив, обіцяв. Відтоді мене вабили будь-які книги, пов’язані з далекими світами, з чаклунством, з астрономією, з фантастич-ними ідеями. Байдуже, чи талановитими були ті книги або фільми, чи слабенькими, моїй душі було достатньо легенького пунктиру, все інше вона доповнювала власним втаємниченим скарбом, глибинною чашею генетич-ного досвіду.
Кілька дореволюційних книг лишилося від діда Василя: "Популярна астрономія" Фламаріона, "Кінець світу" його ж таки, ще Щось, видрукуване в журналі "Вестник знання". Далі мене зацікавили фантастичні кни-ги Володимира Владка: "Ідуть роботарі", "Чудесний генератор", "Аргонавти Всесвіту", "Сивий капітан", "До-рога скіфів". Перед самою війною схвилювали романи Олександра Казанцева: "Палаючий острів", "Арктичний міст".
Можливо, все те чтиво, всі ті враження були каталізатором духовного процесу, який привів мене до най-дивнішої події всього життя, до зустрічі з чаклунським таємничим другом, котрий відтоді вже не покидав мене в найтяжчі хвилини земної містерії…
***
Хлопці, гайда на поле!
Там, в глинищах, прадавню печеру відкриємо. Мо’, у ній булаву гетьманську чи шаблю козацьку віднайдемо. Може, стрілу предковічну чи списа… А ще, можливо, пришельців космічних сліди, що побували у нас на Землі…
Хлопці, гайда у гори!
Може, на скелях крутих, неприступних знайдемо ди-вний Жар-цвіт? Той, що приносить людям безсмертя, дарує любов. Невмируща любов для людей — хіба є щось чарівніше?
Хлопці, гайда до далеких зірок!
Для Землі — материнської нашої Хати — прокладе-мо нові шляхи — небувалі, казкові.
Дівчата, гайда з нами!
Для вас — ніжних і ясних — відкриваються нові сві-ти. А без вас — цнотливих, пісенних — і Безмір нам не потрібний!..
Я зустрів його в лозах, коли сидів на березі ставка і милувався малесенькою пташкою, що звивала гніз-дечко не трьох очеретинах. Вітер розхитував ту химерну опору, проте притулок тримався на ній впевнено й надійно. Дитяча тяма моя дивувалася: чому пташечка не шукає спокійнішого притулку — десь на міцному де-реві або на землі?
— А подумай гарненько сам — чому? — почулося збоку тихе запитання.
Я з подивом озирнувся. Нікого. Тиша. Шелестять очерети.
Стало лячно. Я зіщулився й знову задивився на гніздечко. А справді, чому пташечка вибрала таку хитли-ву опору?
У дитячій тямі пробігають різні відповіді, ніби миготять кадри химерного кіно. І десь у грудях хлюпає радість знайденої відповіді.
— Знаю, знаю! — гукнув я.
— Чому ж? — перепитав голос.
— Щоб жодна звірина… ні кіт, ані видра не дістали, — кажу я, вже не дивуючись голосу незримого співбесідника.
— А ще чому?
— Щоб дітки-пташенята не боялися вітрів! Бо змалку їх гойдатиме, лякатиме… а вони звикнуть!
— Молодець! Який ти молодець! А ще чому?
— Знаю, знаю! — вже захоплено сміюся я. — Я бачив, як вітер ламав товсті дерева, а очерет тільки гнеться… та й знову розгинається…
— Добре, синку… Добре…
Я знову лякливо оглядаюся. Синку… Хто мене так називає? Із-за лози наближається сусідський дядько з косою, під жовтими неохайними вусами в нього пихкає цигарка, скручена з газети, він підозріло дивиться до-вкола й запитує:
— З ким це ти гомониш?
— Ні з ким…
— Як то ні з ким? Я чув…
— Сам з собою…
— Гм. Сам з собою… Дивися, Сашко, аби в тебе ум за розум не зайшов. Коли будеш змалку балакати сам з собою, то…
Що "то" — дядько не доказав, а лиш покрутив пальцем біля скроні та й почвалав далі понад берегом.
Я ще трохи посидів біля ставка, міркуючи, що б то означало — зайшов ум за розум, а потім чкурнув до-дому. Химерний діалог з невидимим співбесідником вивітрився з свідомості: гульбища на вулиці, шкільний клекіт, читання книжок, слухання детекторного радіо у Стеценків — все це на деякий час викреслило чарівну подію. Та згодом в неї було несподіване продовження.
До Кагарлика приїхав мандрівний цирк. В якусь із літніх неділь Директор школи зібрав учнів і, домови-вшись з головою колгоспу "Перемога" про машину, доправив нас до райцентру. Балаган цирку було нап’ято на базарному майдані, в центрі містечка… На щитах та стінах будинків розклеїли афіші з малюнками еквілібрис-тів, силачів та гімнастів. Особливо мене вразило зображення ілюзіоніста в тюрбані, у східному халаті: він та ще якийсь його помічник з людоїдським виразом на лиці розпилювали ящик, в якому лежала миловидна дівчина. Пилка вже заглибилася в тіло бідолашної циркачки, а вона весело усміхалася. Не пам’ятаю прізвища ілюзіоніс-та — чи то Сінг-Сінг, чи то Бадур-хан, — щось таке химерне, екзотичне, для тодішньої дитячої психіки фантас-тичне і захоплююче.
Я тоді вже перейшов, здається, в третій клас, таких класів було два чи три (вони називалися "а", "б", "в"), а оскільки до балагана впустили всю школу (сім класів), то пересувний цирк аж розпирало від крику та збудже-ного галасу. Видовище відбувалося вдень, крізь отвори вгорі лилися хвилі сонячних променів, над ареною пли-вла золотава імла. Було весело, тривожно, хвилююче. Вийшов розпорядник у дивному костюмі: ззаду два хвос-тики ("як у жука-гнойовика", — сміялися учні), а спереду — ніби хтось викусив ("мабуть, собаки вирвали шмат піджака", — аж заливалися шкільні дотепники). Він оголосив номер. Гімнасти (три хлопці і дві дівчини) стри-бали, переверталися в повітрі, ліпили з своїх тіл розмаїті фігури. Потім з’явився блазень з червоним носом і дико розмальованим обличчям: він щось молов язиком, корчився на арені. Учні захоплено скрикували, коли з блазня спадали штани, проте ефект був не повний, бо під штаньми ще біліли підштаники. Проте зал реготав, а блазень виламувався ще старанніше.