Позавчора вночі знову приходив той, з їхніх, я чув, що вони збираються схопити Ойра-Хана!
— Як схопити?
— А так заарештувати!
— Так він тобі і піде їм в руки. Засліпить очі або ще щось зробить!
— Так він же нічого не знає! Спатиме, а вони накинуться, зв’яжуть. Слухай, Павлику! Треба попередити Ойра-Хана!
— А як?
— Біжімо до цирку, а там побачимо!
— Гад же там…
— Ми обережно. Подивимось, як і що…
Хлопці вилізли з дерези і рушили до міста. Вибирали бокові, покручені вулиці, щоб не впадати нікому в очі. Над містом купчилися грозові хмари, впали з неба великі холодні краплі, вибиваючи в рудій пилюці круглі дзьобини.
— Хутчіше, а то прополоще! — крикнув Тарасик.
Хлопці дременули наввипередки, аж курява прослалася за ними. Захекавшись, вони добігли до базару, пірнули під захист крислатого дуба. Невдовзі прорвалося небо, мов би розітнуте сліпучою громовою блискавицею, і вперіщив густий літній дощ. Люди поховалися до притулків, попід ятками і ґанками. Біля цирку не було нікого. Павлик трусився від прохолоди, цокав зубами.
— Так ми й будемо стояти, наче старці? Можна до вечора простояти, і нікого не побачити…
— Що в тебе — свербить? — огризнувся Тарасик. — Для такого діла можна й тиждень простояти! Ойра-Хан летів із свого світу у безвість, щоб комусь помогти, а ти боїшся померзнути якусь часину…
— Та я нічого! То я від нетерплячки! О, дивись, дивися! Білий пес!
— Де?
— А он, з маленьких дверей вискочив!
— Бачу! Кудлатий. Смішний який! Павлику, а онде за ним вийшла дівчинка. То Марійка!
— Та це ж та, що виступала з Ойра-Ханом…
— Ото ж бо. їй Ойра-Хан оповідав про себе. Слухай, нам треба її покликати!
— То клич!
— Мені не можна, а то, може, вітчим почує. Гукни ти! А я заховаюся!
Павлик виступив з-за дуба і притишено гукнув:
— Марійко! Марійко!
Дівчина здрігнулася, глянула довкола себе. Побачивши білявого хлопчика під деревом, здивувалася. Пес хрипко гавкнув, Марійка цикнула на нього.
— Хто ти? Звідки мене знаєш?
— Марійко! Марійко!
— Іди сюди!
— Чого?
— Маємо важливе діло до тебе!
Марійка позирнула на небо, зіщулилася і метнулася крізь завісу дощу до дуба, розбризкуючи калюжі на шляху. Білий пес вистрибом біг за нею. Дівчинка припала до товстого шкарубкого стовбура, глянула великими зеленими очима знизу вгору на Павлика.
— Чого тобі? — захекавшись, запитала вона.
— Я не один. Зі мною товариш. Ходи сюди, щоб ніхто не побачив.
Він потягнув Марійку в кущі, і вона побачила там Тарасика. На її обличчі з’явився вираз подиву.
— Та це ж ви… ті, що падали згори? Еге? Першого вечора, як ми почали виступати?!
— Ми, — сказав Тарасик.
— А на що я вам?
— Не ти нам потрібна, а Ойра-Хан!
— Он як! Чого це вам заманулося?
— Ми йому про все скажемо. Велика небезпека для Ойра-Хана! Знайди його і скажи, щоб вийшов.
— Добре. Я зараз…
Вона побігла назад, білий пухнастий клубочок котився поряд з нею, весело вистрибуючи. Хлопці поховалися в заростях, тривожно поглядаючи на сіре шатро цирку.
— Вийде чи ні? — пошепки запитав Павлик.
— Вийде, — впевнено озвався Тарасик.
— А як не повірить?
— Ну да! Він такий, що одразу знає — де правда а де брехня!
Минали тягучі хвилини. Дощ перейшов у зливу. В небі лютували несамовиті громи. Краплі почали проникати крізь листяний покрив, падали за шию.
— Де ж Ойра-Хан? — непокоївся Павлик. — Може, його нема в цирку?
— Я тут, — почувся тихий голос.
Хлопці здригнулися, підхопилися на ноги. Біля дуба стояла струнка постать факіра, ніби зіткана з блакитного вогню: виблиски грози іскрилися на його вбранні. Стальний погляд уважно дивився на хлопців. Вони розгублено мовчали, заворожені незвичайністю Ойра-Хана.
— Я чекаю, — знову озвався він. — Я вас пізнав. Ви — хоробрі хлоп’ята.
— Ми прийшли, щоб попередити, — осмілився, нарешті, Тарасик. — Я дізнався, що за вами слідкують. Жандарми. Вони чули, як ви розповідали Марійці про себе. Про далекі світи, про політ між зорями. Вони не вірять, думають, що ви революціонер і злочинець. Готують арешт. Ось ми й вирішили… попередити…
Тарасик випалив свою тираду одним духом і, тремтячи від хвилювання, ждав, що скаже Ойра-Хан. Ілюзіоніст замислено дивився на хлопчика, ніби бачив за ним щось незриме, невідоме. Отямившись від задуми, важко зітхнув і сказав:
— Так, так… Я все збагнув… Вони готують арешт. Ну що ж, зробимо маленьку містифікацію…
— Що? Що ви зробите?
— Все буде гаразд, — кивнув, усміхаючись, ОйраХан. — Я дуже вам дякую, хлопчики! А тепер одне запитання… Вони, та кажеш, не вірять! А ви… ви теж не вірите?
— Я вірю, — палко сказав Тарасик. — Інакше не прийшов би…
— І тобі подобається те, що я розповідав?
— Дуже!
— Ти хотів би полетіти до зірок?
— Ще й як! скрикнув Тарасик. — Побачити інший світ, казкових людей! Та за це можна життя оддати!
— Гарно, гарно сказав, — тихо мовив Ойра-Хан, схвально дивлячись на нього, — а твій друг?
— Де Тарасик там і я! — гордо відповів Павлик. — Хоч і страшно, а ми не боїмося!
— Он як! А як же батьки, школа, рідна Земля?
— Нема батька в мене, — зітхнув Тарасик. — Сам я…
— А ти, Павлику?
— Є мати… Жаль було б її кидати… Так це ж ви так… для сміху питаєте?
— Ні, не для сміху, — суворо одвітив Ойра-Хан.
— Хто чогось дуже хоче, те неодмінно здійснюється!
Тільки треба дуже, дуже захотіти! А тепер послухайте мене, хлоп’ята. Що б ви не почули про мене — не турбуйтесь. Знайдіть Марійку, будьте з нею. Чуєте?
— Марійку? — здивувався Тарасик. — А вона знатиме?
— Не перепитуй, сказав Ойра-Хан. — Звикай сприймати слова одразу. Я дуже радий сьогодні, хлоп’ята! Нарешті, сталося те, ради чого я летів між зорями. Ще раз повторю — що б ви не почули про мене, не дивуйтеся, не жахайтеся! Знайдіть біля цирку Марійку, вона вас ждатиме. Будьте біля неї.
— Ми зробимо все, Ойра-Хан! — зачудовано відповів Тарасик.
— А тепер — додому! І нікому ні слова…
СМЕРТЬ ОЙРА-ХАНА
Наступного дня, надвечір, у кабінеті шефа жандармів їжаковського відбувалася таємна нарада. Десять агентів у цивільному уважно слухали просторікування поручика. Він самовдоволено курив сигару і, пускаючи кільця диму, замріяно говорив:
— Треба все зробити швидко, чітко, безшумно. Не забувайте — птах незвичайний, нелегко схопити його голіруч. Стріляти лише в крайньому випадку, при рішучому опорі. Він потрібен живий. До сих пір не можу розкусити цього горішка: що воно за оказія? Не інакше, як важливий міжнародний анархіст! А, може, визначний масон! Ця штучка складніша від знаменитого Каліостро. Якщо нам пощастить витиснути з нього все, що в ньому приховано, запевняю вас — всі ви матимете достойні нагороди!
Агенти шанобливо усміхалися, ловлячи кожне слово начальника. Один несміливо зауважив:
— А, може, справді, він не тутешній?
— Тобто? — здивувався шеф.
— Та, як і сказано у записах нашого агента…
— Ви вірите у ідіотські казочки цього авантюриста? Ви вважаєте, що там (шеф ткнув сигарою в простір над собою) є якісь "мислячі істоти", схожі на людей, сотворених Богом на Землі? Отже допускаєте необхідність безлічі біблій для кожного світу зокрема і творення безліч Адамів? Ви розумієте, до якого абсурду можна додуматися?
— Та це я так, — винувато забурмотів агент. — Щось читав з літератури подібне… здається, Фламаріона, калужського вчителя Ціолковського…
— От-от! — кивнув зневажливо Їжаковський. — Французький вільнодумець плюс наш божевільний напівосвічений маніяк! Досить про це! Ще раз повторюю: не подавати вигляду, сприймати циркову програму невимушено, як всі. Чекати мого сигналу. Як тільки закінчиться вистава-ілюзіон, хутко арештувати його. Не бійтеся всяких штучок — перетворення в звірів, огню тощо! Стріляти одразу! Проти кулі магія не допоможе! Ясно? Виконуйте!
Увечері агенти жандармського управління і сам Їжаковський зайняли перші ряди довкола арени. Зала балагану була, як завжди, наповнена до краю. Виступи еквілібристів, коней, дресированих собачок пройшли під недружні оплески. Всі чекали таємничого Ойра-Хана, про якого в довколишніх селах і в місті вже складалися легенди. І ось Агійо — сам господар цирку — оголосив про початок ілюзіону. Люди заніміли. В колі світла виросла блакитно-стальна постать Ойри-Хана. Їжаковський занепокоєно оглянув своїх агентів: вони дивилися на факіра, простодушно роззявивши роти. Шеф жандармів заспокоївся і теж зацікавлено очікував — що ж цього разу покаже дивовижний авантюрист!
Ойра-Хан ясно і щиро усміхнувся. Здавалося, що перед людьми виступає не дорослий чоловік, а ніжна, ласкава дитина. Ось вона вийшла в коло своїх любих друзів-товаришів і хоче потішити їх своїм умінням. Він підняв руку вгору. В долоні всі побачили прозору шклянку з водою. Факір хлюпнув з неї на покриту тирсою арену, і від бризок води виникла висока хвиля, покотилася між бар’єрами, обдала вологістю глядачів, що сиділи в перших рядах,
— Вода! — скрикнув якийсь чолов’яга. — Справжня вода!
Він перегнувся через бар’єр, зачерпнув рукою, покуштував. З огидою виплюнув.
— Солона! Це — морська вода!
Ще кілька чоловік встали з місця, щоб переконатися, зазирали в глибінь малесенького озера. А Ойра-Хан стояв на поверхні того штучного басейну і щасливо усміхався.
— А чи глибоко сягає ваше море? — крикнув хтось.
— Воно не має дна, — серйозно відповів факір.
— Можна спробувати? — іронізував скептик.
— Спробуйте.
Скептик переступив бар’єр, став на поверхню води і пірнув з головою. Пирхаючи, відпльовуючись, він чіплявся за бар’єр арени, перелазив назад. Зала знемагала від реготу і втіхи. Навіть шеф жандармів сміявся до сліз, витираючи кутики очей білою хустинкою. А Ойра-Хан вільно походжав по поверхні води, і вона навіть не брижилася під його ногами.
— Сатана, — почувся свистячий шепіт десь ззаду. Інші зашикали, обурено загомоніли. Факір не звертаючи уваги на ті вигуки, запалив сірника, кинув його на воду, вся поверхня басейну запалала страшним потужним полум’ям. Жар від вогню відчули навіть в задніх рядах, багато голосів зарепетувало, але пломінь згас так же раптово, як і виник, а натомість вся арена покрилася килимом ніжно-рожевих маків. Квіти хиталися наче під подихом ласкавого леготу і бриніли мелодійними акордами. Під склепінням цирку чулася дивовижно прегарна пісня. Глядачі були зачаровані.
Після того на арені з’явилася білява красуня Марійка.