Ой бідний ти, кумочку, бідний! (Наливає і п'є.)
Микола. Ой бідний, кумочко, бідний, як той мак начетверо! (Наливає і п'є.) Як той горох при дорозі. (Плаче.)
Настя. Та хіба я не знаю, що ти не раз з голоду млієш, а вона що зварить, то тому поганинові держить. Куме, таже я твоя близька сусіда. Все знаю, все бачу, хоч би не раз і не хотіла бачити. Не раз аж серце мені крається! Бігме, кумочку, крається. (Плаче і обіймає його.)
Бабич. Ну, ну, жінко, може, нам пора додому?
Селяни. Та пора би йти.
Микола. Люди добрі, сусіди чесні! Посидьте ще троха! Не кваптеся, не розходіться! Я рад, що людський голос у тих стінах чую. Поговоріть, почастуйтеся. Ну, прошу! Ов, чарка стоїть! Що се такого? Фляшка порожня? Я зараз другу принесу. У мене барилка єсть, схована в половнику. Що має грішний чоловік робити? Коли вже таке на мою голову впало, то що діяти! Не береться мене ніяка робота, відійшла охота до життя, до господарства. Тьфу, нащо воно мені! Взяв я продав конята, гроші сховав та й пропиваю потроха. Най ідуть! Не стане тих, знов щось продам.
Бабич. Ой куме, куме, зле ти робиш! Занадто собі до голови взяв таку дурницю та із-за такої негідниці добро своє керваве марнуєш!
Микола. А нащо ж воно мені? Хіба мені життя буде? Не буде, куме! Все пропало! Вже мені господарем не бути, так нехай же іде все! І поле продам, і хату продам, нехай іде.
Бабич. Говори, говори. Продам, кажеш. А потому що буде?
Микола. Коли потому? Як потому? У мене, куме, вже тепер потому. Вже тепер по всьому. Дальше вже нічого не буде. Нічогісінько. Так цур йому всьому! (Виходить а фляшкою.)
Перша жінка. Зовсім знівечили чоловіка! Зовсім з пантелику збили!
Друга жінка. Не много того розуму в бідолахи було, та й той виплив.
Настя. Я би не знати що дала, що вона його якимось зіллям упоїла.
Бабич. А найгірше шкода господарства. Гарував чоловік, весь вік робив, аж йому очі з голови лізли, мучився, терпів — ой господи, кілько натерпівся! Нарешті дохрапався кусника хліба, жити б, та бога хвалити, та діточок надіятися, а тут на тобі! Мов пожар наскакує, мов грім з ясного неба.
Перша жінка. Говоріть, куме, говоріть! Кажете: Дітей надіятись. Того й уся біда в тім, що в них дітей цема. Якби у неї були діти, то вона б на таке не пустилася. Скажу я слово й за неї.
Перший селяни н. Ая тому не вірю. Вже як котра жінка така вдасться, то ти її й ланцем до дому не прикуєш. І дітей покине.
Перша жінка. Не слухай того, куме, бігме, не слухай! Діти — велика річ. Діти — половина матері. Одна половина може би й рада піти, позволити собі, а друга не пускає, кричить: "А ми, мамо! А що з нас буде?" І не пустять тамтої половини.
Микола (входить з фляшкою і ставить її на столі). Ось вона! Ось наша радість! Ось одинока потіха. (Піднімає фляшку, телепає і знов ставить.) Повна, вистане нам! Ану, кумове чесні, сусіди мої приємні — дай нам боже здоровля! (Наливає, п'є і пускає чарку кружляти.)
Бабич. Куме Миколо, ген, куме!
Микола. Га!
Бабич. А я би тобі, куме, щось сказав, та боюся, щоб ти на мене не огнівався.
Микола (сідає коло нього, обнімає його за шию, плачучи). Кажи, кумочку, кажи! Ти в мене найближчий сусіда, ти мій порадник. Говори!
Бабич. Ти, куме, — не в гнів тобі кажучи, — занадто м'який, занадто податливий.
Микола (хитає головою і тяжко зітхає). Ой так, так, занадто м'який, занадто податливий.
Бабич. А вони бачать, що ти такий, та й тобі кілля на голові тешуть.
Микола (хапає себе за голову). Ой тешуть, тешуть! Аж у мізку лупає! (Плаче.)
Бабич. Цить, куме, фе! Не плач! Не будь дитиною!
Микола. Не бути дитиною? А то як?
Бабич. Ти б узявся до своєї жінки троха остріше. Похрупостів би на неї, погрозив би, а то й ударив раз, другий. Знаєш, жінка так, як коняка, любить батіг, а без нього зовсім ледащіє.
Микола. Ой ледащіє, ледащіє.
Бабич. Ну, і до сього Гурмана ти постався. Що то він завоював тебе, чи що? Покажи йому, що ти в хаті господар. Закажи йому бувати у себе.
Микола. Ой просив я його, та де тобі, ще й сміється.
Бабич. Просив! Бійся бога, куме, хто ж такої річі просить? Та то певно, що він просьби не послухає. А ти остро до нього!
Микола. Ой кумочку, боюсь я його! Страшний він такий, як кат.
Бабич. Фе, куме! Ти ж чень не дитина. Чого тобі боятися? Адже він тобі нічого не може зробити!
Микола (випростовується). Та то правда! Чого мені його боятися?
Бабич. Ти йому погрози, що підеш до суду на скаргу, що він тобі жити з жінкою не дає.
Микола. Та то правда! Адже і над ним є старший! На скаргу!
Бабич. Що в цілім селі соблазн робить, сором на цілу громаду.
Микола. Га, таже за се тяжка кара!
Бабич. А ти думав як? Зараз його відси перенесуть! А ти вже собі потому з жінкою даси якось раду. Коби лиш його відси мара взяла.
Микола. О, певно, що з нею я собі пораджу. Адже ж ви, сусідоньки, знаєте, яка вона була добра, щира та вірна, заким його зла доля на мій дім навернула! До рани можна було її приложити, не то що! (Плаче.)
Настя. Ти, куме, його до хати не пусти, ось що! Двері йому перед носом замкни. Ціпом по голові заїдь. Так би я на твоїм місці зробила!
Микола. Так, так, так! Ціпом по голові! Мундур на камаття! Нехай мене скаржить! Я вже буду знав, як боронитися!
Бабич. Нас, куме, на свідків клич. Ми посвідчимо, як вони з тобою обходилися!
Селяни. Так, так! Усі посвідчимо! Його зовсім зі служби проженуть, а тобі нічого не буде!
Микола (схапується). Добре! Все зроблю, візьму на відвагу. Або що, хіба я не чоловік, не господар? Ану, випиймо, сусіди! Біг заплатить вам за раду. Побачимо, хто тут буде старший. (П'є і частує їх за чергою.)
ЯВА ДРУГА
Ті самі. Входять жандарм і Анна.
Жандарм (трохи підпитий). Го, го, го! А тут що? Празник якийсь, комашня чи поминки?
Микола. Та поминки, поминки справляю.
Жандарм. А по кім?
Микола. По собі самім. По своїй честі, по своїм супокою, по своїм житті.
Жандарм (Іде до столу — люди розступаються перед ним, він сідає. Анна також сідає на припічку). Ага, ти, бачу, вже троха теє… язиком путаєш!
Микола. Як то путаю? Я не путаю, я правду говорю! То ти, Михайле, моє життя попутав, так що й кінця не найду.
Жандарм. От, Миколо, не молов би-сь дурниць, та й ще при чужих людях, а радше частуй гостя.
Микола. Ой участував ти мене! Не такого ти частунку від мене варт!
Жандарм (схапується і підступає до нього). Що ти говориш, що? Якого частунку?
Микола (плює йому в лице). Ось якого, коли хочеш знати.
Жандарм (б'є його кулаком у голову). Ось тобі за це!
Микола падає на землю. Люди кидаються до Миколи, Анна до Михайла.
Анна. Михайле, вспокійся, що ти робиш?
Жандарм. Я спокійний і нічого більше не роблю, але плювати на себе не дам! Не бійся, се йому не пошкодить. Троха свічки в очах стали, але се байка. Протверезиться швидко. А я й так хотів із ним розумне слово поговорити.
Микола (з трудом підноситься, його садять на лаві), Так ти ось як мені платиш за мою доброту?
Жандарм. Не за доброту, Миколо! За доброту гілько бог заплатить. А я за дурноту. За те, що ти плюєш на цісарський мундур.
Микола. Я не на цісарський мундур плюю, але на того огидника, що ганьбить образ божий. Ти його знаєш? Михайла Гурмана!
Селяни. Так, так!
Жандарм. (гне в собі злість). Знаєте ви що, панове свідки, я тут хочу з Миколою розумне слово говорити. Вас тут не потрібно. Може б, ви пішли собі до дідька?
Микола. Ні, сусіди! Сидіть, не відходьте! Я вас прошу. Я вас тут запросив, він не має права вас виганяти.
Жандарм. (зіскакує і хапає за карабін). А я вам кажу, п'яниці погані, геть відси! Хто зараз не вступиться, той ось тут кольбою в груди дістане. Марш!
Селяни і селянки сквапно виходять. Декотрі хрестяться і плюють.
ЯВА ТРЕТЯ
Микола, Жандарм і Анна.
Микола (прискакує до нього). Яким ти правом смієш моїх гостей з моєї хати виганяти, га? До тебе прийшли? Твою горівку пили?
Жандарм. (відтручує його набік). Мовчи, дурню! Слухай, що я тобі буду казати. Сідай ось тут!
Микола неохітно сідає.
Слухай, Миколо, що ти собі гадаєш?
Микола. Як то що?
Жандарм. Чого ти сам собі шкоду робиш? Роботу докинув, господарство занедбав, коні продав та все тілько з п'яницями водишся та своє добро розкидаєш? Чи то ладно так, га?
Микола. Ладніше, ніж чужу жінку на гріх наводити.
Жандарм. Миколо, Миколо, не повинен би ти й згадувати про те.
Микола. Он як! Не повинен і згадувати про те, від чого серце рветься і голова тріскає? Спасибі за ласку. А скажи ти мені, Михайле, про що я маю згадувати? Для кого маю дбати? На кого робити?
Жандарм. Хоч би на себе самого.
Микола. Не бійся, на себе самого я дбаю! Продаю, роздаю, розкидаю, пропиваю те, що мені непотрібне, а беру лиш те, що мені потрібне. А потрібне мені тепер лиш одно — ось що! (Телепає фляшкою.)
Жандарм. Фе, Миколо, стидайся!
Микола. Я маю стидатися! Ха, ха, ха! А ти стидаєшся? А отся негідниця стидається, що по селу раз у раз з тобою волочиться? Ви маєте стид?
Жандарм. Зась тобі до нас.
Микола (зривається). Кому зась? Мені? А ти хто тут? Яке ти право маєш мені заськати?
Жандарм. (силою саджає його назад). Ну, ну, не решетися! Я тобі скажу, яке я маю право. Слухай, Миколо! Ти знаєш, хто я був колись, ще там, у нашім селі?
Микола. А хто? Урвитель, забіяка.
Жандарм. Брешеш, друже мій. Я був чесний парубок, може, троха загарячий, запалкий. Але кривди я не любив, неправди не міг знести — і то було моє нещастя.
Микола. Було дещо й більше.
Жандарм. Правду кажеш. І я тобі зараз скажу, що ще причинилося до мого нещастя. Я полюбив отсю бідолаху, Анну, сироту, поштуркувану та кривджену нелюдами-братами. Ся любов була моїм одиноким, найдорожчим скарбом, вона могла би була з мене зробити доброго, порядного чоловіка. А ти, Миколо, ти до спілки з тими нелюдами вкрав мені те одиноке щастя.
Микола (зривається). Я? Вкрав тобі… (Хапає себе за голову.) Господи, що се зо мною? Чи весь світ догори ногами перевертається? Я, втоптаний у болото, обдертий з честі, супокою і поваги, зруйнований, зарізаний без ножа — я, по-твойому, виходжу ще й злодієм?
Жандарм. Не хапайся за голову, Миколо! Адже твоє сумління само тобі каже, що моя правда.
Микола. Ні, брешеш. Я її не силував! Вона ще вдячна мені була…
Жандарм. Адже бачиш її вдячність.
Микола. Вороже, се ти її звів, одурив, причарував!
Жандарм. Ти мав три роки часу причарувати її до себе.