Незчувся, як— опинився коло ПО-2. Місяць скупо цідив жовте проміння, і в загуслій темряві літак виглядав розкарякуватою незграбою.
Була така тиша — аж дзвеніло у вухах і глухо бамкало серце. Володька оглянувся, сперся ногою на крило, підняв ліву руку. Приємний холодок відполірованого дерева, росяна пітнява... Ага, ось край кабіни. Підскочив, трахнувся головою (Чорт! Мабуть, планка!) і перевалився у кабіну. Тепер — приглуши свій "мотор", хлопче (бач, як розходився, аж груди розпирає!), і зосередься.
Ось вони — окасті прилади: компас, висотомір, авіаго-
Н. Блнзнець
49
ризонт. Жовтим фосфорним блиском одсвічують стрілки. Нижче, тут вона — ручка управління. "Значить, так..." — і Володька, який прекрасно водив трактор, автомашину, який в шкільному авіагуртку вивчав літаки — Володька сам собі подавав команди і тут же (в розбурханій уяві, звичайно!) блискавично виконував їх. "Завести мотор!" — "Єсть, завести мотор!" — "Газ!" — "Єсть, газ!"—"Швидкість! Розгін!.. Ручку на себе... Одірвалась земля, летимо, брате, летимо, чорт би його забрав!"
Володька швидко охолов, сам посміявся над своїм захопленням: "Приземляйся, пілоте! Вилазь".
Вже коли став на крило, в його мозку зблиснула думка: в "горбачі", крім пілотської, є друга кабіна!
Немов у гарячковому сні, Шумило пірнув у темряву, проліз під крилом і помацав долонею холодний фюзеляж у тому місці, де повинна бути... де повинна бути... Є! Ручка! Скрипнули дверцята. Але що це!? Ящики, ганчір'я, каністри... Та Володька силою пропхнув своє тіло в кабіну. Як би там не було, місце знайшлося! Не таке розкішне — коліна притисли носа — але можна терпіти!
Отже, він полетить! Може, це егоїстично, Гришо, що я сам вирушаю на фронт. Я взяв би й тебе, кудлатого. Та бач, яка тіснота... Щось ріже в спину! І ноги терпнуть. І холодом тягне — бррр! — судомить скоцюрблене тіло.
Вгамувавшись, Володька поринув у спогади. Нараз перед ним з'явилось обличчя матері. Він хотів зупинить те видіння — дарма! Воно розпливлось, і на хлопця дивились тільки рідні присмучені очі. "Мамо! — прошепотів Володька. — Я давно поривався спитати: що сталося з батьком?.. Зрозумій мене, мамо! Я люблю цього батька, живого. Я нічим, ні словом, ні знаком не викажу, що знаю про те... Ви вдвох щасливі, і я щасливий... Але скажи правду... для серця..." Затріпотіла росинка на материних віях. Скорботно стулились вуста. "Сину мій, орле! Ти вже дорослий, і я відкрию правду. Не жаль до сліз удовиних, ні, не великодушність привели у наш дім Карпа. Ще й до того, як я повінчалася з його старшим братом, серце моє більше лежало до коваля. Це не просто тобі розказати, сину.." — "Ну, а батько ж, а батько де?" =— "Батько? Вбили його вороженьки..." — "Хто вони, мамо?"
Гойднуло літак, і він, Шумило, піднісся над степом. "Ось вони, сину,, убивці!" — Володька загледів, як із лісосмуги виповзла тінь. І не одна — цілий клубок гадючих тіней-3 палаючими смолоскипами лізли потвори до колгоспної пшениці. Наче вжалений, стріпнувся Володька. Люто натиснув кулеметну гашетку — затрясся холодний метал, бризнув вогнем...
Оглушений гуркотом, Володька прокинувся. Прокинувся, а гуркіт чомусь наростав. Весь літак ходив ходором, дрібно видзенькували каністри. "Тьху ти! ■— вилаявся Володька. — Це ж реве мотор. Значить, тут і льотчик". Сон як рукою зняло. Спробував ворухнути ногою, та ніг наче й не було: холодна терпка невагомість у всьому тілі...
Задубів... Чорт з ним, аби пронесло! Мотор, набираючи обертів, завив, задзижчав на високій ноті — от-от зірветься. Трухнуло ящиками, і літак, похитуючись, рушив з місця. "Пронесло! — хмільною радістю сповнилось серце. — Прощавайте, рідні! Прощавай, Гришо! Ждіть вісток із фронту!"
Літак розвернувся, притих мотор. "Ну, давай оберти перед стартом! — вже по-хазяйськи наказав Шумило, почуваючи себе в повній безпеці. — Не хотів добром — нишком втечемо!"
І тут сталося щось неймовірно дурне, безжальне, несподіване... Гидким, мишачим голосом скрипнули дверцята, війнуло холодком. І на сірому світанковому тлі з'явилась... голова льотчика.
— Прокатався, брате? Вилазь...
Може, його посмішка була звичайною, навіть добродушною — вона ж була для хлопця убивчою. "Як ви догадалися? Як?" — мабуть, таке запитання прочитав лейтенант на сполотнілому обличчі Володьки.
— З власного досвіду, — знов усміхнувся льотчик. — Був і я такий хитрий. В Одесу тікав. Хотів на корабель пролізти...
Володька не бачив, як піднявся літак. Він лежав, уткнувшись обличчям у холодну землю, розчавлений такою гіркою, такою образливою невдачею. Хіба могли втішити слова пілота: "Не журись, хлопче, твоя черга прийде"?
Ех, якби людина була здатна хоч трохи заглядати в своє
4*
51
майбутнє! Тоді б Шумило дізнався, що той, кого зараз він лаяв, стрінеться йому на чужій саксонській землі і буде йому ліпшим другом, і разом вони, голодні, затравлені есесівцями, житимуть однією надією — вирватись, будь-що вирватись з лабетів смерті, з концтабору...
Цього не знав Шумило, коли остався один у степу і грозив кулаком вслід маленькій гуркотливій цяточці, що все даленіла й даленіла, аж поки не зникла за обрієм.
"Однак втечу! Візьму Гришу, Михайла Зінька, і хай встануть на шляху сто морів, сто річок, — доберемось до фронту!"
Розлука з найдорожчим
Вночі Льоньку хтось розбудив. Продерши очі, він зрозумів: скоїлось щось несподіване. Блимала гасничка, посеред хати валялися клумаки, коло них метушилися батько й мати. Сорочка на батькові геть змокріла, а він не зважав на це, поспіхом набивав мішок білизною й харчами.
На ослоні сиділа заплакана Ліда; вона поглядала розгублено то на клумаки, то на Валька, який стояв, спершись на одвірок. В-сестриних очах застигли сльози.
— Ну, дітки, прощайтесь, — сказала мати й уткнулась обличчям у батькові груди; її худенькі плечі тремтіли — вона плакала тихо, беззвучно. Льонька ж з Лідою заревли, як на похоронах. Тільки Валько мовчав, зціпивши зуби.
— Не треба, не треба... — чужим голосом умовляв їх батько. — Це буде недовго, ну, місяць — і ми повернемось... Держіться купи. Чуєте, діти? Помагайте мамі, вона, бідненька, і так падає з ніг...
Скрипнули хатні двері, почулось знадвору: "Но, поїхали!", — проторохтіла під вікнами підвода, і все поглинула ніч.
В хаті запала тяжка, гнітюча тиша. Наче хтось придавив осиротілих дітей кам'яною подушкою.
Скільки вони просиділи в німому заціпенінні — годину чи дві? За вікном почало сіріти. Сивий ранок вставав над селом.;
Першою піднялася Ліда, стала вигрібати з ящиків пожовклі документи, старі газети й журнали. Валько заходився перебирати сімейну бібліотеку. Як щось непотрібне, кидав на долівку книги. Вчора це було б дикунством, а сьогодні... Сьогодні — так, мабуть, треба.
— Бах, бах! — падали на підлогу книги і шкільні підручники.
Раптом Льонька побачив червону обкладинку, а на ній — вершника в будьонівці з піднятою шаблюкою. Павка Корчагін!
— Це моя книга! — схопив книжку, рвонувся він до полиці, став гарячково згрібати "Читанку", "Історію", "Географію". — Це мої книги! — притискував до грудей свій дорогоцінний скарб. — Не віддам, чуєте, нікому не віддам!
Йому говорили щось про німців, про небезпеку, а він кричав, ковтаючи гарячі сльози.
— Хай вішають, хай ріжуть! Не віддам — і все. В сараї, під полом сховаю!
Того ранку Льонька вперше збагнув: війна — це розлука з найдорожчим.
Того ранку вперше почув нове страшне слово — евакуація.
З усього видно було: фронт наближається.
Раз у раз зблискували проти сонця ворожі винищувачі. Мов шуліки, кружляли вони над степом, вишукуючи здобич. Як тільки гуркіт розпанахував небо, зупинялись машини й підводи, падали ниць люди.
Увечері, коли темрява чорним саваном огорнула степ, на доріжці з'явився... Гриша. Ліда, спалахнувши, кинулась йому назустріч. "Де ти блукав, Гришо?!" — питали її очі.
Гриша, як і Ліда, не встиг навіть подати документи до приймальної комісії — почалася війна. Інститути, технікуми, училища враз спорожніли: студенти з ранку до вечора товпились у військкоматах... З розбурханого війною міста Ліда сама повернулася до Табунчанського, бо Гриша раптом зник. У селі говорили, що бачили Грицька, Володьку й Михайла Зінька під Кіровоградом серед наших солдат. "Це правда?" — хмурила брови Ліда.
Гриша, зморений і схудлий, дивлячись убік, ніби соромлячись своєї обшарпаної запилюженої одежі, неохоче буркнув:
— Не взяли нас. Комісар, якийсь заїкуватий, уперся: зелені, мовляв. Наче ми винні, що пізно народилися.
А Ліда, вона дякувала в думках комісарові. Якщо й залишатись у селі, то разом. Бач, безсоромні, хотіли кинути одну... Ліда притислась до Грицькового плеча. Вони довго сиділи на— причілку, сумовито дивилися в степ, в німу, насторожену тишу і пошепки гомоніли й гомоніли, нібито не бачились вічність.
А вночі, запаливши гасничку, Ліда схилилась над голубим зошитом. Це був щоденник, тільки йому довіряла вона дівочі таємниці.
В щоденнику, на першій сторінці, Гришиною рукою намальовано маленький кораблик під червоними вітрилами. Зовсім такий, як у повісті Олександра Гріна, у чудовій повісті про мрійливу Ассоль та хороброго капітана Грея. "Це наш кораблик. На ньому помандруємо у невідоме", — казав колись Гриша. І Ліда вірила своєму капітанові і бачила себе під зорями тропічного неба. Яким ти чистим і світлим було, дитинство! Як хороше мріялось під твоїми вітрилами! Все було просто і ясно: школа, медичне училище, цілий світ перед оїима! Та раптом — чорне провалля, порожнеча; ніби вихором змело училище, батька, старших друзів — все, все, чим жила, дихала, марила!..
Забути про це! Хоч на хвильку повернутися до щасливої безтурботності, до того, що пахне шкільними партами, вільним степом, солодкими снами. Ось тут, у щоденнику, Гришиною рукою переписана зворушлива казка, яку розповідає чарівник Егль дівчинці Ассоль. Ліда знає ці рядки напам'ять і, примруживши очі, нашіптує собі:
"Якось уранці в морській далині під сонцем блисне червоне вітрило. Сяюче громаддя червоних вітрил білого корабля попрямує, розтинаючи хвилі, просто до тебе. Тихо плистиме цей чудесний корабель, без криків і пострілів; на березі багато збереться людей, дивуючись і охаючи; і ти стоятимеш там. Корабель підійде велично до самого берега під звуки чудової музики...