Слабо застогнав Шимон, якого, мабуть, в'язали до коня.
Іхеведь напружила всі сили і з розбігу кинулась сторчголів у прірву, на дні якої пінився та клекотав у сяйві чарівної зорі рвучкий потік...
*******************************************************************************************************************************************************
"ДЛЯ СПРАВИ"
Яків указав рухом голови на матір:
— Ще саме тоді, як Учитель мав одійти в пустиню, наша мати прохала, щоб ми, тобто я і брат, сиділи біля Нього праворуч і ліворуч, як настане вже Його царство. Ще й ти тоді...
Зеведеїха поправила ґніт каганця і піднесла від рибальських сітей своє зморщене обличчя. Глиця ж в її руках безпомилково перебирала "очка" неводу.
— Я, дійсно, прохала... Хіба ж я не мати синам своїм? — зідхнула Соломія. І чи ж вони за так покинули собі рибальство? Та ж заробіток мали певний, як щире злото! Сам бачиш: хлопці спритні, дужі як леви!.. Ми, старі батьки, нічого не знали й не відали: тільки продати влови... Було й на прожиток, було й про чорний день, і безмаєтному було з чого дати... Було, кажу. А от нині: старий батько сам з хвилями змагається. І в таку хуртовину... А царство те... очікуване — ох! — коли то воно надійде?!...
Говорила — ніби не глицю, а власні думки протягала мереживом сіті. Несумірно довга тінь рибальчиної жінки то скорочувалась, то витягалась на низькій стелі. Немов захвилювався дух незадоволення, викликаний наріканнями.
— От тому ж і я кажу: далі вже так тягти не можна! — перервав мову господині гість — Юда з Каріоту. — Не хоче Равві виступити відверто? Тож треба Його приневолити, поки ще в людях живе надхнення після розмноження хлібів та риб, коли всі кругом раз у раз бачать чудесні зцілення. Чого ж зволікати? Та ж в Єрусалимі — всього лиш півлеґії римлян, а три тисячі самарян — всі, як один, — на перший поклик вхопляться за зброю...
— Самарян... Чи ж воно годиться, щоб руками поганів... — почав Іван. Але Юда труснув розкуйовдженими, як з мосяжу навиненими кучерями:
— А чом — ні? Що ж: самаряни — не "ближні" наші? — кинув з посмішкою. — Мало їх вихваляє Учитель? Так і нехай ляжуть за справу насамперед.
Рвучким рухом пригладив кучері й сягнув рукою до запоясної торбинки, що висіла обіч з каламарем, як носили мандрівні скриби. В Каріоті всі знали, що Юда ніколи не був скрибом й усіма ремеслами погорджував однаково. Але мав чималий дар слова, мовою міг запалити серця слухачів, що їх скрізь шукав, потребуючи завжди спільників на спротив римлянам або на протести проти священиків і фарисеїв. З останніми ж і відверто виступав на диспутах, немов дійсно вчений скриб, тому й намагався мати вигляд книжника.
Брязкаючи монетами в торбі, при сліпому каганчикові вишукував потрібні до записування таблички — диптихони.
— Найпевніші ватажки — ось тут: всі в мене зазначені. Кожного знаю особисто.
Гість і його товариші підступили до світильника й схилили докупи свої голови над диптихоном.
Соломія відсунула направлені сіті, підсмикнула вгору приполи довгої синьої туніки, притягла пас і почала розпалювати вогонь. Вже був час готувати вечерю, що цього разу мала бути святкова. На один бо день лише завітали сьогодні до Зеведеєвої оселі обидва Соломіїні сини, маючи трохи часу, поки Раббі перебував на молитві в самоті.
Юда поставив світилку на перевернений догори денцем горщик на верхній полиці мисника.
— Скільки разів нагадував Учитель: "Став світло високо, щоб освітлювало всю хату й тих, що входять до неї", — й обернувся до Якова: — Ну скажи сам: кому й навіщо потрібно витрачати дорогоцінний час поміж каміннями по пустелях, коли треба не гаючись, щоб не було запізно, проявити себе рішучим вчинком?! Не розумію тих вагань... Або-або! Тому й кажу завжди: треба твердо ступати по цій твердій землі!.. Не розумію!..
Юда почав ходити вздовж хати...
— Але ж в тих самітних молитвах на безлюдді, як сам знаєш, Учитель набирає сил, — лагідно відповів Іван.
— І відпочиває. Духом відпочиває, — додав Яків.
Шкварчання розігрітої оливи, що вже закипала на вогні, приглушило Яковові слова. Хатою розходився смачний запах свіжо всмаженої риби та розтертого з гіркими травами часнику. Тихий стук знадвору приневолив усіх обернутися до дверей.
— Учитель! — радісно зірвався Іван і зробив крок до виходу.
— Та де! — знизав плечима Юда. — Раніш як за десять днів і не чекай.
У двері з подувом вітру впхало з темряви невелику постать парубка.
— А! Це Селів... Фадая! Входь, входь, синку! — ласкаво привітала сусідського сина Соломія. — Що нам скажеш?
— ... хліб або два.. позичити.. проривались хлопцеві слова крізь шкварчання оливи. — Гість прийшов... А мати... ще позавчора відійшла в Єрихон.. до тітки.
— Рада б дати, юначе! — зірвалась, мов птах до лету й заметушилась по хаті Соломіїна тінь, розтрушуючи доброзичливі слова. — Дати дам, та ж тільки печеного не маю! — піднесла полотняну прикривку з дерев'яної діжі:
— Поглянь-но синку: тільки що заквасила. Старий, бач, рибу ловить, то й не пекла про себе. А синочки ж мої.. чи ж то я чекала такої радости? — прийшли щойно перед обідом, сьогодні. Тож я мерщій напекла підпопельників. Хочеш підпопельного? Свіжесенькі коржі, дивись! — виймала з-під переверненої миски печені в попелі підгорілі коржі та вигинала їх у пальцях.
Хлопець мовчки притакнув головою.
— То й добре. А щоб не драли горлянки, помастимо їх, — продовжувала Соломія, кладучи на кожного коржа шматок смаженої риби. — Бери, синку, та й споживайте на здоров'ячко. Гість бо в дім — то ж Боже благословіння в хату.. А вже як ті гості — рідні сини, то їм, соколикам...
— Річ ясна, й ціле царство Месії радо мати віддала б, — трохи іронічно відізвався Юда до Зеведеїхи й голосно гукнув на хлопця, що вже відхилив двері, але ще не виходив, ніби ще щось пригадував: — А ти, хлопче, не напускай нам в хату злих духів з ночі. Бач: мало не загасили каганця, скажені! Зачини двері.
Фадая раптом побілів як молоко, хряпнув дверима й, вирячивши чорні очі, що загорілись, мов свічки, з жахом дивився на Юду. Збілілі губи розтулилися, а з кутків хлопцевого рота запухирчилась піна.
— Аби ж до гураґану встиг повернутись на берег старий! — зідхнула Зеведеїха. — Так що ще скажеш, сину.. й урвала.
Згадка про злих духів перестрашила Фадаю. З пронизливим, несамовитим криком жбурнув від себе Соломіїні подарунки, впав обличчям на підлогу і почав корчитись у нападі "чорної немочі". Тіло його вигнулося луком, руки й ноги товклись об долівку.
Юда відскочив до печі, немов від скаженого пса. Бачив різних недужих, бо силу-силенну приводили і приносили їх до Вчителя. Але дужий і міцний силач Юда не міг звикнути до вияву людських страждань і потворностей. Не почував до каліцтва чи хвороби співчуття, лише огиду або жах. Яків і Іван кинулися до Фадаї, щоб підвести його. Соломія вхопила з жердки темний плащ і накрила всього хлопця, мовчки вкупі з синами перенесла немічного на складені під стіною солом'яні мати-постіль Зеведеєвої родини. Хлопчина враз утих і лежав, мов мертвий. Та нові удари забубоніли в двері. То старий Села, сусід, вчув і крізь виття вітру знаний Фадаїв викрик. Похапцем привітавши, він приклякнув до сина, уважно оглядав обличчя і обмацував ціле тіло.
— Ще ж дяка Богові Авраама, Ісаака та Якова: на цей раз неначе ніде не поранився.. й не потовкся! — Зідхнув з полегшенням, але враз почав нарікати: — О, Шаддай! Скільки вже, скільки разів кидав Фадаю той дух лихий — дух німий і глухий — і у воду і в огонь, щоб йому заподіяти смерть! Скільки, скільки... Чому кажу: глухий і німий? Та ж бо не слухає жодних заклинань і наговорів!.. Навіть бо й у храмі єрусалимському священикові, що його заклинав, не схотів назвати наймення свого!
— А чом же ти, сусідо, не приведеш свого хлопця до нашого Раббі? — тихо спитав Іван.
Села махнув рукою.
— Хм... чом?! Та ж — хитрощі диявольскі! Коли Равві близько, Фадая здоровенький, жвавий, бадьорий, як усі хлопці. Навіть і місячна повня йому не шкодить. Скільки разів ходив він по римзах як привид, і на вартовій вежі був, і в Єрусалимі на міську браму видирався. А як захворіє — нема близько Вчителя. Де ти його візьмеш? — І зненацька Села вхопив край Іванового рукава і поцілував його: — Зціли його! — Зіп'яв руки й благально простяг їх до Ісусових учнів. — Зціліть його ви! Набідувались ми з тим небораком... А ви все ж таки ходите з Ним! Чи ви досі не знаєте Його мудрости? Чи ж не бачите щодня, як Він те чинить?..
Учні переглянулися. Юда відійшов аж під каганець і знову почав уважно роздивлятись диптихон. Яків трохи відступив за Івана:
— Спробуй ти, брате! Таки ж бо Вчитель тебе любить найбільше.
Іван завагався, але опанував собою й схилився до немічного. Відсунув набік плащ і нерішуче поклав руки на хлопцеву голову:
— Вийди з нього, духу німий і глухий! Чуєш?
Соломія обережно відсунула з вогниська посуд із стравою. Щільно накрила усі горщики, щоб лихий дух, виходячи з Фадаї, не увійшов у їжу.
У хаті запанувала тиша, лише було чути, як в такт віддихувало п'ять людських грудей. Але ж до того віддиху не прилучався віддих немічного.
— Забороняю тобі мучити хлопця. — промовив Іван. Почекав хвилинку й додав:
— Наказую тобі, духу лукавий і лихий, силою слова Вчителевого...
З-під Фадаїних повік викотилась велика сльоза й тихо попливла вздовж обличчя, до якого верталась барва. Хлопець зідхнув, однак не поворухнувся.
— Дяка Всемогутньому. Очунює! Приходить до пам'яті дитина! — прошепотів Села. — Як ласка, поможіть мені з ним додому.
Яків узяв хлопця за голову і під плечі. Села, підтримуючи ліктем підпопельники, що Заведеїха вже підсунула під руку сусідові, — тримав немічному ноги. Іван відчинив двері.
Юда сховав у торбу таблички й знову заходив по хаті. Спинився біля Івана, що сперся чолом на руки.
— Не вийшло, Іване?! Отож й воно! І не вилікуємо, і хліба не розмножимо, й сиклів з моря не виловимо. Марна надія! Нам треба перейти до чинів звичайних. Ми — не боги і не янголи. Звичайні римські раби — і нічого більше. Тож і наша зброя, знову кажу, — не чудеса, а повстання, хитрощі, зрада і підступ. Це ж бо відвічна зброя рабів. А ми, кажу ж, раби.