Помалу попростував до палацу. Углядів здалека на ще освітленій терасі постать раба, що лагодив світильник.
Невільник не почував на собі пильного погляду дозорця. Ще менше міг сподіватися, що його спостерігає сам пан. І зморена дрімотою, безсило зігнута постать була повна такої байдужості та втоми, немовби вся істота раба була втіленням єдиного бажання — відпочинку!
Сонним маривом невільник перейшов освітлену частину веранди і зник, пірнувши в тінь, що ніби всмоктала й розчинила його в собі…
"Аж до останнього раба, хто є лише римлянином у Понтібвому палаці, всі потребують відпочинку…" — попливла, як підхоплений вітром димок, Пилатова думка, доганяючи попередні.
"А найбільше потребує цього дару богів сам Понтій, коли, незламний і невгнутий, він дійшов аж до того, що вплутується свідомо в сіті інтриг та хитрувань, як конюх з іподрому в день змагань!" — погірдливо й гірко спустилися кутики Пилатових уст, однак гніву в душі, навіть на себе самого, не було. Справедливість-бо гніву не знає і знати його не сміє! Вона вимагає, щоб і самому собі сказати правду, хоча б і терпку.
Але, все ж таки, свіжа навала утоми огорнула Пилата, як чад лампад. Аж почув тиск у висках та огидно-солодкий смак на устах. Глянув на світильники тераси: горіли ясно й рівно. Жоден із них не чадив.
За останній час дні тікали нетерпляче швидко. Життя в цьому гарячковому леті вперед перетворилось у хаос уламків, уривків, квапливо накиданих всевладною рукою сліпих Мойр[75].
"Тікає життя! — ствердив Пилат. Але дивився на це без жалю і без болю, як на неминуче явище. — Безодня вічності змиває невблаганною хвилею прибою людей із поверхні Землі".
На мить майнула уявою згадка про недавню смерть галилейського філософа Йоканаана, що тоді так збентежила Кая. І, немов з-поза меж життя, глянули спокійно сумні очі Йосифа з Ариматеї…
"Спокійні, як ніч, що не з землі іде, але на землю несе спокій…" — пропливло Пилатовою думкою, але кволо, тьмяно.
Утома, як душна пара калдаріуму[76], охоплювала кожний нерв, кожний рух… Прокуратор круто повернув від тераси й рішучим кроком подався до своєї одрини.
Пилатове припущення, що стурбований зловісними знаками Ірод Антипа цього року на свята до Єрусалима не поїде, не здійснилося.
Звістка, що зруйновано все, так добре обмірковане тетрархом і приготоване до "кривавої Пасхи", привело Ірода до розпачу, що межував із шалом. Аж захворів із люті.
Місяць-бо не тільки нещасливо заповідався, але й дійсно нещасливо для тетрарха почався, зірвавши всі його плани. Тому, незважаючи на недугу, другого дня по розпаленні фальшивих вогнів Ірод квапливо подався до Єрусалима рятувати, що ще вдасться, і не допустити до повного провалу своїх дальших планів.
Не спинили зловісні знаки й потоку прочан до Єрусалима. Може, ще ніколи не бачила Палестина такого руху в пасхальному місяці. То не були весняні потоки з верхів засніжених гір, то до осередку палестинської землі лилися з усіх кінців незліченні людські струмені прочан. Знімалися цілі менші селища та хутори з вантажем на верблюдах, з отарами овець та кіз…
У Пилатовій Преторії прихожі оповідали, що з Юдеї, Ідумеї, Галилеї, Самарії — все йшло до Єрусалима. А найбільше було найбіднішої голоти. Виходили із своїх домівок родинними гуртами, з ручними двоколісними возиками з підпіркою на передку. Деколи перетворювали візок на ліжко для хворого. Часами й на ряднах несли недужих десятки гонів.
Сліпі, кульгаві, із страшними лишаями та язвами на різних місцях непокритого тіла, з червоними, як свіжа кров, очима, недужі, що могли ще якось рухатися, волоклися за тягловими тваринами в надії на милість Пророка Назаретського та на добре серце багатших, що, може, в критичний момент дозволять бодай на хвилинку скористати з підводи чи віслюка…
Одаль, за невиліковно хворими появлялись і гуртки прокажених. Бо ж знали всі, що навіть проказа не встоїть перед словом Пророка… Сам-бо казав:
— Аби віра!
І з глибокою вірою йшли за юрбою.
Коли ж увечері спинявся рух караванів та окремих гуртів прочан, а збита протягом дня сотками звірячих і людських ніг дрібна, як просіяна мука, пилюга осідала на землю, люди тісніше збивалися біля багаття.
— І ви тут?
— Атож! У такі дні лишатись удома?
— Коли навіть місяць пропав…
— Ще б пак йому не пропасти! Як наш брат лінується й раз на рік на прощу!
— Та ж ми такі: чекаємо, щоб Всемогутній сам до нас прийшов із своєю милістю!
— То правда… Але ж, здається, саме на цю Пасху, таки на це Свято Пшениць[77], зійдуться до Єрусалима всі вірники…
— Дивіться-но!..
— А так! Тож такої Пасхи не бувало! Он, чули ви?..
І роями іскор летіли з уст до уст хвилюючі перекази й новини…
Не стара ще жінка, гарна, але ж така зів’яла й висохла під вилинялими, колись синіми загортками, з великим зусиллям обертала кам’яні жорна. Узяла їх із собою у мандрівку. Дома залишила тільки порожні стіни. Ячмінь, хліб убогих, уже давно зібрано, тому запасів зерна вдома не було. А, крім жорен та пари глиняних горщиків, не було чого й винести з хати.
— Таки дійсно, вся земля зрушила з місця! — на хвилину підняла жінка схилену над жорнами голову.
Підняла й задивилася на імпровізований, на одну ніч побудований величезний табір прочан. Жінки спускають із рамен торби з цибулею, часником та сушеним корінням дикої цикорії[78], звичайної приправи до хліба.
І ці, як і попередні, що стали тут раніш, звалили всуміш свій вантаж на одну купу: глиняні сулії з олією, волохаті, в різних місцях облізлі й витерті міхи з водою… Чоловіки перед відпочинком забивали паколи в землю або припинали до возиків кіз. На возиках умотували мотузами мішки та клунки з зерном.
То тут, то там скреготали жорна…
Надходила-бо суха пора року, що приносить хуртовини й жене хмари гострого піску з єгипетських пустель — ту страшну "єгипетську пітьму", що перетворює ясний день у непроглядну ніч без вечора.
У цю добу не можна мати запасу готової муки: вона гіркне і швидко псується. Необхідно молоти її щодня.
А мука, гіркі зела, часник, цибуля, сушена цикорія та трохи олії — для більшості була вся їжа, навіть і не в святі дні посту[79].
Щоправда, багатші додавали до свого столу ще молока — козячого, овечого чи від верблюдиць. Але ж не коров’ячого! Гебраї-бо вважали корову, що була символом "розпусних" поганських богинь, єгипетської Гатор та вавилонської Асторет[80], за тварину нечисту й коров’ячим молоком гидували.
Багато прочан мали з собою намети, ткані з чорної козячої вовни[81]. Але більшість не обтяжувала себе такою зайвиною, дарма що часами ночі бували холодні[82].
Але скрізь над потоками й джерелами, куди вели шляхи, особливо в околиці Єрусалима, в скелях-пісковиках природа і попередні мандрівники та пастухи видовбали багато печер із безконечними переходами та розгалуженнями. Траплялись і такі велетенські печери, що могли вмістити й до трьох тисяч людей, відповідну кількість верблюдів або інших тварин[83].
Тому багато з них, що не мали намету, вишукували на ніч печеру. Бо ж, коли зривався самум-сухомряка, то на висоті пів-зросту людського валив із ніг не тільки людину, але й верблюда…
Нині ж, мов той нестримний самум, над валками людей перебігали хвилі, повні надій-сподівання… І тривоги…
— Буде!.. Людоньки, щось буде! Щось має бути! — гомоніли гуртки людей.
— Адонаї! — вирвався побожний голос і враз погас.
Необережному пригадалося невчасно, що в Єрусалимі було під страхом побиття камінням заборонено взивати в цій формі Всевишнього[84].
— Кажуть: Раббі з Назарета обіцяв зцілити нараз усіх-усіх немічних, що прибудуть на свято!..
— Тож із нашого ось села веземо всіх до одного! Хто ж бо нас порятує?!
— Але ж… — оглядався оповідач, притушуючи голос до шепотіння..
— Ніби…
— Що "ніби"? — схилилися голови, мов нагнуті вітром в один круг, довкола освідомленого. — Що?
— Кажуть: не прийде Раббі на це свято!
— Як "не прийде?" Чому?
— Чи ж це може бути?
— Погрожують священики та фарисеї! Хтять його вбити!
— Ха-ха!
— Тю, на тебе, чоловіче! Нерозумний! Хіба ж таки може хтось убити того, хто сам повертає життя мертвим? Не чув про сина вдовиці?
— Про доньку Яїра?
— "Ангелам своїм заповість Господь, і не дадуть діткнутись ногою каменя!"
— співним голосом озвався вірш із гуртка людей.
— Це про нього сказав Ісая-пророк!
— Не Ісая! Це в псалмах Давидових!
— Все одно! Написано так — і край!
— Чули, що хтять убити Раббі. Та ж він бісів — не те, що фарисеїв! — простісінько в море жене! Як свиней! Тисячами за один раз! Я сам бачив! Інакше не говорив би! А то базікає: "вбити!"
— Бісів — то інша річ! — не здавався освідомлений.
— Але людей Учитель не нищить! Навіть поганців. "Не хочу, — говорить, — смерті грішника", але щоб "покаявся"…
— Тож хай каються! Саме на святах до цього нагода!
Густими хмарами куряви, світлими надіями, болючими сумнівами й палкими суперечками укривалися всі дороги, шляхи й стежки, заповнені мандрівним людом.
І росли сподівання, дивні надії того люду, що вирушив назустріч невідомому, але так жадібно очікуваному чуду… Таємні, як тихі ночі з бездонним небом, повним зірок, що миготіли співчутливо до болістей людських, і тих інших, нерухомих… неначе із стертим поглядом непорушних в очікуванні очей…
Занадто довго-бо дивляться вони на вбогу землю. Забагато вже бачили людської біди!
— Скажіть же ви, зорі, чи дійсно тепер станеться чудо дивне, чудо жадане? — підвела погляд з чорної землі до зоряного неба жінка в синій загортці.
Відсунула набік свої жорна.
Домолола. Однак сон ще не налягав. Неусвідомлена тривога прогонила його, а порив до чогось, чого назвати не вміла, кликав її до людей, до гурту…
Підвелась і ступила кілька кроків. Спинилася біля групи, де старий дід, зарослий бородою, як овече руно, що зливалося з буйним сивим волоссям голови, розповідав, широко вимахуючи кощавими руками.
Ці рухи рук, повторені тінню пригаслого багаття, немов магічними знаками, викликали тіні минулого, про яке говорив.
— Так… так… Двадцять один буде вже тому рік… Кажу: двадцять один рік… рівнісінько… Бо саме в ці-таки, пасхальні дні… — підняв угору обидві руки, чотири рази вимахнув однією та приєднав витягнений палець другої руки.
— Двадцять і один!.. А бачу це так ясно, як мої очі вже і вдень не бачать!..