— Таж це зовсім все змінює!
Минуло саме десять день перед цим, як наступило Константинове повноліття. Тепер він вільно, без батькового дозволу, може розпоряджатися собою й скласти чернечі шлюби.
— Знаєш, що? — говорив алхімік. — Ось моя нова думка: не тікай ти з Фрейбурга, а йди до францісканців, тут же, під самим містом. Нікому й в голову не впаде шукати тебе так близько. А хоч би... тож не спалить пан з Анклітцена праведного кляштора. Патер же Герхард-гвардіян — не лише людина безмежно добра, але ж і сам вчений, і мудрий чоловік. Він дасть тобі повну змогу працювати, може, й сам поможе відкрити якісь ширші обрії.
Константин захопився. Таж хіба це вперше йому про кляштор думати? І раптом перед його очима став у повний зріст таємний "Чернець-вартівець". Стояв, манив очима й чекав нетерпляче. Майнув — і зник. Але поміг вирішити негайно й безповоротно це питання.
Старий фізикус по-своєму зрозумів хвилину несподіваного Константинового закам'яніння. І старече серце розм'якло. Він почав умовляти юнака, щоб ліпше трохи ще поміркував, розважив раніш, як зложить обітниці.
— Та про що ж розважати? — здивувався Константин. — Що ж мене зв'язує з цим світом?
— А... Колумба? — не дивлячись на учня, запитав фізикус вже без обиняків.
Константин спалахнув:
— Праччина дочка не може стати перешкодою на шляху Анклітцена, — зірвалось з його уст несподівано образливе слово, аж старий похилив голову.
Його обличчя посмутніло, а в безвійних очах відбивався сум,
Алхімік видався Константинові зовсім іншим, як він звик на нього дивитися. "От тобі й "печений чорт"",— пробігла досадна думка, але вголос Константин сказав:
— Колумба — дівчина екзальтована й з надто буйною уявою і сама про себе вона справедливо говорить, що вона не для життя. Вона взагалі живе більш фантазією, як реальною дійсністю. Що може бути спільного між нами?
— Мій молодий друже! — похитав головою старий вчений Кохання як віра: воно має своїх добрих парохіян, мучеників і єретиків. Правда твоя: вам двом не порозумітися, бо ти – "єретик" в коханні, вона ж — "блаженна діва".
— Domine magister,— усміхнувся здивований Константин, — та ви ж мінезінгер! Вам треба лютню, не лише реторти й міх...
— Не спіши глузувати. Бо ж у вченого серце повинно бути, як лютня,— задумливо й меланхолійно промовив фізикус.— Все серце своє повинен він вложити в улюблену працю й її, як пісню офірну, повинен з вірою й любов'ю нести на вівтар людства. Без любові, юний мій друже, нічого не варта ані наука, ані все життя!..
IV. ГОРЛИЧКА
Співаймо псальму про весняні чари.
У. Кравченко
Що син багатого й славнозвісного лицаря Анклітцена втік з батьківського замку і щез без сліду, це не могло бути подією буденною, котру можна легко забути. Але ж увесь хрещений мир, не лише фрейбурзької околиці, схвилювали й розбурхали речі важливіші й цілком несподівані, мов громовиця на різдвяних святах. В побожному місті Фрейбурзі, біля якого стояв славний своєю праведністю кляштор, на спокусу люду християнському, на погибель чималого числа хрещених душ об'явилися разом дві відьми. Власне: ціле кодло відьомське, бо ж були це мати й донька, прачка Тільде та її "сновида" —Колумба, котра не інакше, як з намови диявола, "вчилася на абатису", щоб замазати людям очі й відразу позамітати за собою всі сліди. Таж не такий вже й хитрий чорт, щоб окрутити людей побожних: відьом викрили, петлі диявольські порозплутували, й усім тепер було ясно, що не тільки були це відьми безсумнівні, але і події в "замку на "Шпичаку", безперечно, мали до відьомської справи якесь ближче відношення. Не без нечистого це сталося, щоб сии-одинак такого можновладця, одинокий представник роду, котрому, власне, було все дозволене й уможливлене,— ні з сього ні з того намагався вбити рідного батька, а потім немов під лід пішов, покинувши всі статки й маєтки. І сталося все це тільки на те, щоб опинитись з сновидою в одній школі того "печеного чорта", вправленого у вихованні відьом, який мабуть, своєчасно отримав попередження від свого "патрона" й також мов під землю пішов. Відьми ж, хоч і не крилися з тим, що молодого Анклітцена знали, на нього сорочки прали й часто з ним здибались,— нізащо не хотіли признатись у якихсь інтимніших з ним взаєминах. Особливо ж донька при згадці про ймення Константина хвилювалась, плакала, але немов кам'яніла й не пускала й слова з уст, неначе шлюб мовчання дияволу зложила. Таж те все нічого не помогло. Тепер вже скрізь, по всіх околицях стало напевне відомо, що відьма Колумба так само як за давніх часів бісиця Венера лицаря Тангейзера, так тепер лицаря Константина тримала ув'язненим: в скелях Меркуріусберга. І, як тільки зійде вечірня зоря, сходиться з ним кожної п'ятниці.
Так переказувалось з уст в уста, від вуха до вуха. В дійсності фрау Тільде немов збожеволіла. Вона плакала безупинно, присягалася на всіх святих, годинами клячала перед образами й вказувала на всіх духовних, що вона добра християнка. Але ж тяжко було вірити її оправданням, коли щораз проти неї висувались все важчі обвинувачення. З них найменше було те, що її зловила в лісі невидима сила ожиновою лозою. Можливо, хоч і неймовірно тяжко було виправдатись і відносно доказаного сусідкою факту, що Тільде могла, коли тільки хотіла вивести аспида. Виключно для тієї мети тримала прачка зачаровану курку, яка, хоч на вигляд і нічим не відрізнялась від курей звичайних, однак несла яйця, повні крові. А кожному відомо, що, коли таке закривавлене рідкою кров'ю яйце двадцять один день поносити під лівою пахвою, то з нього достомитно виплодиться аспид. Буває він виключно барви чорної, на голівці ж має один або навіть і два ріжки.
Інші люди також бачили таких молодих аспидів у фрау Тільде на вгороді, поміж зелениною, коли її не бувало вдома. Певно, тоді вони вилазили з її потаємних схованок, бігали собі вільно та паслися...
Погано було для Тільде й те, що кілька свідків доказували на неї, ніби вона може, коли схоче, викликати дощ, навіть з ясного неба. Бувало, говорить вона комусь із сусідів: "Вибачайте, мушу мерщій додому. Буде дощ, аби добігти!" І справді, щойно до хвіртки своєї добіжить, за клямку рукою візьметься, аж тої хвилини — злива, як з цебра. Швець Ганс Бем присягав і на святу євангелію, що з ним було таке. Побачила його фрау Тільде, як він з косою, а донька його — Барбель з граблями йшли "на траву", що вони мали арендовану, як і щороку, на млинаревій луці, біля потока,—та й, відсунувши віконце, гукає їм через вулицю:
— Куме Гансе! Куме Гансе! Покличте хутчій ще двох доньок своїх, тобто Кетхен і Труду,— щоб швидше впорались на луці. Та й візочок відразу візьміть, бо, каже, не встигнете й додому, як почнеться злива та ще, може, на кілька день. Може, говорить, і сіно вам погнити.
Швець Бем таки згрішив тоді; послухав відьми, забрав усіх трьох доньок та возик, і сталося так слово в слово, як вона напророкувала: ледве вони з травою у ворота, як линув дощ. І світу Божого не було видко повних дві доби, аж потічок вийшов з берегів й залив усю млинареву луку. Обвинувачували тяжко фрау Тільде і в тім, що була вона в дуже добрих взаєминах з алхіміком, що по всіх околицях люди при згадці про нього хрестились, а народна опінія мала для нього загальну назву "печеного чорта" або ще "пекельного діда", Остання назва мала в собі кепський інший сенс, а саме: найстаріші люди в Фрейбургу та близьких селах запевняли, що й перед п'ятдесятьма роками, чи навіть, і ще раніш, коротко кажучи, "відколи живуть вони на світі", пам'ятали чародія дідом, старим дідом, котрий, очевидно, ніколи й не мав молодості, що є явищем-неприродним і людям неналежним. Самий же той факт, що звичайна прачка й свинарка посилала до "пекельного діда" доньку в науку, замість вчити її бодай на швачку чи мережальницю, в зв'язку з усім іншим, був дуже підозрілим. Перетягало шалю на терезах обвинувачення й те, що знов-таки празвичайнісінька свинарка так добре розумілася на лікувальних (та чарівних!) зіллях, що постачала їх і алхімікові, й людям ними пособляла.
Видима річ, коли б свята інквізиція могла мати до свого розпорядження самого фізикуса, справа була б далеко ясніша. Однак — на нещастя — його не схопили, бо він зник завчасу, мов з димом розвіяти, коли його прокляте лігво зайнялося ні з сього ні з того. І сталося це саме в ту ніч, коли вже дали наказ ув'язнити "пекельного діда". Ясно, що коли б він мав сказати на Божому суді щось добре, то йому не було чого лякатися. А попередив його не хто інший, як відьма Тільде, його співробітниця. Дехто бачив, а інші — то навіть і пізнали враз, як вона перекинулася вночі в крука й билася в алхімікове вікно. Щоправда, знайшлись і такі, котрі запевняли, що нібито був це не крук, а сокіл, а в’язничні дозорці посвідчили, що відьма з своєї хурдиги в той час не виходила, а ревно молилась, хитаючись з боку на бік. Таж, відомо, що ніхто не перешкодить відьмі перекинутись і в сокола, не конче ж у ґаву чи сову, а доглядачам часто відьми напускали туману в вічі так, що вони бачили зовсім не те, що було в дійсності.
Однак дуже збивало суддів, що рішуче всі, навіть найважливіші свідки проти відьми, а — головно — місцеве духовенство категорично свідчили, що впродовж всього життя Тільде справно виконувала всі приписи святої церкви. Рішуче щонеділі вона бувала в костьолі, сповідалася часто, навіть брала участь в побожно-добродійному сестрицтві, а по п’ятницях гримала "сухий" піст.
Також ніхто навіть з найправедніших фрейбурзьких людей ніколи не помітив, щоб ставала вона спиною до вівтаря, як це звичайно роблять відьми, не можучи це приховати від зору людей праведних, дарма що грішники того можуть і не зауважити.
Та що все це могло важити проти страшного посвідчення Тільдиної сусідки, Катерини Гюнтер, також удовиці, як і фрау Тільде. А було це так. Надвечір Катерина вертала з лісу, куди ходила по суховій. Звісно: оберемок суховію — за плечима, а за пасом — гострий ніж-колодій, що ним віття часом підрізувати доводилось. І от саме на роздоріжжі, де біля "Сухого дуба" два шляхи Андріївським хрестом збігаються, зненацька підхопив куряву вихор. Та такий, що аж очі Катерині пилюкою чисто засипало, а вихор саме на середохресті крутиться, немов добрячий мотуз з куряви до неба встає.