і я сам по нинішній нашій розмові зачинаю в це вірити...
Тучко ще дуще стягнув брови і поморщив чоло. У його стали дріжати губи і розширилися ніздря, а це показувало, що він дуже лютий.
— Панє Дмитше! Шаную ваш старечий вік, але кажу вам, що так небезпечно до мене говорити, бо можна вийти з моєї хати без зубів...
Старий встав і випрямився.
— Я прийшов сюди без зубів і без зубів вийду, бо у мене їх давно нема, але я остерігаю вас, що ви своєю совістю відповісте перед Богом за кривду цего хлопця. Того великого судію там високо ніхто не обманить і перед ним не викрутиться... Бувайте здорові, а більше моя нога у вашій хаті не стане...— Старий вийшов не оглядаючись.
Тучко не сказав більше ні слова.
Тучко був дуже лютий. Який біс підглянув його роботу і по селу розніс? Ці шельми не мають що кращого робити, як в не своє діло мішатися. І той старий хрін сміє сюди втикати свої "три гроші"! Колиб не це, що зневаживши старого, загально між шляхтою пова-^ жаного і любленого Дмитра, він піднявби більшу часть зарічанської шляхти проти себе, він бувби його певно не випустив, не помнявши йому ребер.
— Лайдаки, шельми! — кричав Тучко, бо не міг інакше зігнати злости, яка ним трясла,— не перестають собі мною зубів теребити і слідять за мною, що я роблю. Воно так буде, аж доки я когось не при-ловлю і розідру йому пащеку від уха до вуха...
Він почував себе тепер як злодій, якому дивляться на пальці і не дають вкрасти наміченої річі...
— Зачнуть ще шельми перед Тачинським кракати, та відмовлять його, а тоді моє пропаде. Треба спішитися і списати чим швидше інтерцизу передслюбну, щоб запевнитися, а відтак приспішити весілля.
Тучкова почула крик чоловіка і прибігла зі стодоли.
— На кого ти тут кричав, що сталося?
Він відповів не зараз, бо цілий дріжав і важко сопів:
Приходив сюди цей старий дурень Штокало і став мені говорити проповідь, по що я Андруся з Та-чинською сватаю? Він мені науки дає.
А йому що до сього?
Я йому це саме сказав, що кождому зась від мене і від того що я роблю.— За проче Дмитрове говорения не хотів жінці сказати.
Бачиш, якими ворогами я оточений зі всіх боків?
Я це бачу не від нині і дивуюся, як ти можеш таке стерпіти?
Ну щож пораджу на це? Писків не позамикаю людям на колодку.
Це ні, але я так зробилаби, як тобі вже нераз казала. У нас дітей нема, з цего, що є можнаби вигідно вижити до смерти. Продай усьо і підемо жити до міста з процентів від цих грошей, котрі візмеш за твою оби-тацію.
Вона нераз на це чоловіка намовляла, бо їй навку-чилось життя на селі серед простих людей. Вона виходячи за Тучка думала собі, що вона чоловіка пере-мовить і вернеться враз з ним у своє міщанське житло.
Тучко цим разом не відповів нічого. Вже нераз таке чув, та не хотів жінці того тол кувати, що у місті він ніколи тільки не буде мати, що на селі. Впрочім він тут у гонорах, він тут перший, а в місті, то ніхто на його і не подивиться.
Штокало хоч вийшов від Тучка з нічим, не хотів Ще покидати повзятої думки, щоби не допустити до сього безглуздого вінчання. Лесів Ясьо добре йому говорив, що піде даремно Тучка уговорювати і нічого не скірає *. Але він поговорить ще з Андрусем. Чейже його на аркані під вінець не поведуть. Ще й в церкві буде міг сказати: не хочу і біді край.
Штокало став чатувати на Андруся доки його таки не стрінув і не попросив в хату.
— Щож ти Андрусю такий гордий став, що ніколи мене старого не відвідаєш? А це булоби з великою ко-
Не скористає.
ристю для тебе, бо я тобі певно не воріг. Ти ще може не забув, як я приятелював з твоїм покійним батьком, хоч він молодший був від мене, нераз я тебе на руках носив. А твій покійний батько, царство йому небесне, на моїх руках вмер і я йому очі закрив. А ти лише того не будеш тямити, що покійний тато нічого не зробив не порадившися мене.
Я багато дечого тямлю, та у мене ніколи часу нема, все я при роботі...
Ні в неділю, ні свято? — питав старий дивлячись Андрусеві в очі.
Андрій засоромився і понизив зір.
Я тобі скажу чому? Бо ти залицяєшся до Та-чинської і тому часу не маєш.
То правда,— сказав Андрій і спаленів на лиці.
За правду, що до неї признаєшся, хвалю, мій сину. Ти маєш женитися. А чи знаєш ти небоже, що воно значить женитися? Ти ще дуже молодий і сього навіть зрозуміти не можеш, що женячись ти вяжешся на ціле життя і по слюбі вже розженитися не можна. У сьому ярмі треба йти вже аж до смерти. Ти приймаєш на себе важкі обовязки, а коли чоловік цих обовязків не сповнить як треба, то це велика образа Бога, великий гріх на душі. Я тебе спитаю так: чи ти давно знаєш Зоську Тачинську?
Небільш як пять неділь. До того часу я зовсім не дививсь на неї.
Це дуже мало. Треба свою будучу жінку знати довше і добре їй придивитися. А ти її бачив хиба по неділям, коли вона гарно причепурилась. Тобі подивитибся на неї у будень, яка вона при праці при господарстві, бож вона буде не все чепуритись, як ляля. Требаби її пізнати, як вона думає. Яка до людей... А ще одно: чи ти її любиш?
Я не знаю. Мені здається, що так.
Тобі так здається, а ти сього напевно не знаєш. Та я тобі скажу, що ти її не любиш, бо ти і не можеш зрозуміти, що це любов. Ти ще молодик, і на тебе ще той час не прийшов. Отож ти женивбися без любови. Без любови женяться старі лисі парубки, або вдівці, яких інтерес цего вимагає. Ці вже давно перелюбилися, і більше таке на них не зайде. Але тобі молодикови цього не виминути, бо кождий мусить таке перейти. Ти ще не мусиш женитися, і ніякий інтерес тебе до женення не принаглює. Отож слухай! Що буде, коли на тебе прийде час кохання, а ти полюбиш иншу? Тоді не зможеш, не смієш сказати: йди собі Зосю геть від мене, бо я люблю иншу. Бо тоді ти вже будеш по слюбі, по присязі перед Богом. Ти чув, як священик говорить при слюбі: яже Бог сочита, человік да не розлучаєть? І що тоді буде?
— Я не знаю...
— Отожбо й є, що ти сього не знаєш. А чогож ти так поспішився з цим сватанням?
— Бо так хотів вуйко...
— Але ти для вуйка не женишся, лише для себе. Треба старших слухати, але в такій справі, то ти слухай свого серця, бо воно старше від вуйка... Але тобі твоє серце ще нічого не скаже, бо воно ще того також не розуміє. Чи ти поміркував це, що Зося від тебе старша о десять років, а ти ще молодик? їй вже давно був час вийти заміж, а тобі ще далеко не час женитися. Ти поміркуй, що за десять, літ в гору тобі буде доходити до трийцятки, найкращий вік у мущини, а їй тоді буде сороківка туй-туй. Така жінка вже тебе не задоволить, а з роками далі буде ще гірше. Не без цього, щоб ти не поглянув бодай за молодшою, а вона побачивши це буде мучитись заздрістю. І буде в твоїй хаті пекло і гріх. Заведеться пекло у цій хаті, де твій батько прожив з твоєю мамою у згоді, любві під Божим благословенням. Я тобі, синку, коли ти вже так далеко забіг, таке порадивби, щоби ти відложив твоє весілля на пізніше. Ти підожди, роздивись між иншими дівчатами. Краще воно, щоб тобі яка дівчина подобалась перед весіллям, чим опісля. Бо як вже раз піп скаже: амінь! то вже всьо пропало. А тобі не вільно так тяжко грішити і сором заводити з другими, бо твій батько повернувбися в гробі і прокляв тебе.
Ці слова виговорив старий грізно і це зробило на Андрія вражіння.
Та мені булоби на думку і не прийшло женитися, колиб мені вуйко сього не піддав...
Я в це не входжу, чому вуйко таке зробив, але це нездале і воно станеся причиною великого нещастя і для тебе і для Зосі.
Та тепер вже зривати не можна, коли ми по слові...
А я кажу, що можна. Заручини можна зірвати, а слюб ні. Та ти поки що не зривай, а лише весілля відложи бодай на рік. Може бути, що за той час ти Зо-сю справді полюбиш... Може справді Бог призначив вас для себе?.. Я тобі так по приятельськи раджу ізза памяти на твойого батька.
Андрій поцілував старого в руку і пішов. Що йому тепер робити? Старий говорив розумно, але його рада йому не подобалась. Відкладати весілля на рік? Чимже це виправдати? Це так само, як колиб і зірвати, а сього, йому як словному шляхтичеви не вільно. А через той цілий рік то треба свободи зречися і зно-ва слухати приказів та примх вуйка, які йому вже страшно надоїли... Тай це все страхіття, яке старий йому змалював, не таке страшне. Хтоби там журився цим, що буде за десять літ! Може і жити так довго не буде. От колиб тепер було добре. А добре йому буде, як стане своїм господарем у своїй хаті, на власнім сміттю. Впрочім, чи знайде він ліпшу жінку між простими шляхтянками? А у Тачинських не так спроста, як у других. Богато таких шляхтянок, що не вміє добре їсти зварити, а про каву, то й не говорити. За таких простих, то аж соромно поміж людьми. І зараз нагадав собі Андрій, як одна шляхтянка, коли їй ін-жінєр, дав коробку з кавою, щоб йому зварила, вона небога висипала всьо в горнятко, присмажила та підмастила маслом і так принесла на тарілці. З сього було сміху на цілу околицю, а інжінєр розказував про це панам. Таке чув він раз від вуйни. На що йому такої? А саме що Зося не з таких, і сорому перед людьми йому не буде.
Так міркував собі Андрій, як вийшов з хати від Штокала. Та зараз пригадав собі, що вчера бачив у капусті Петрового Яся два заяці, та не мав при собі шроту, щоб їх справити. От тепер поступить до дому і візьме фузію. Вони певно і до нині сидять на тому самому місці. Він завернув до дому. На його начеб ждав Тучко, бо він добре бачив, як його стрінув Штокало і потягнув до себе у хату. Тучко знав, що знайдуться люди, котрі будуть його бунтувати і відмовляти і тому зорив за ним пильно і сам і через вірного собі Равра.
Тучко прикликав зараз Андрія в хату. Був нахмарений і злий.
Чого тебе той старий хрін до себе кликав?
Відраджував мені з Зосею женитися, або бодай з весіллям зачекати радив.
А ти йому що на це сказав?
Я сказав, що заручин зривати не можу, бо дав шляхотське слово, а відкладати весілля, то не моя голова в тому.
Лице Тучка відразу розяснилось.
— Ти добре сказав і розумно, а я тобі ще скажу, що шкода слухати тих людських теревенів. Ти скажи кождому, що тебе буде зачіпати, що най пильнує свого носа, а не чужого проса. Щоби раз відняти людським язикам роботу, то таки в осени зробимо весілля.
Але посторонні люди не мали охоти мішатись у не своє діло.