Та я ще хотів запитати, чи не міг би пан Станислав сюди прийти? Він собі цього дуже бажає...
— Сьогодні — ні, хай уже завтра. Це могло б їй пошкодити. їй треба спокою.
Та це не могло статися ні завтра, ні позавтра, бо Оленка не приходила до себе. Валєнтова не зважилася ставити п'явок, бо у дівчини й так мало було крові.
Станислав не від'їздив. Зараз по Різдві почалися розтопи, позаливало дороги — пускатися в дорогу не було можливо.
Одного разу, коли Валєнтова кудись була вийшла, він таки зайшов до Оленки. Побачив — і аж злякався: за тих кілька днів вона дуже змарніла. Підійшов до ліжка й заговорив до неї, як лиш міг ніжненько:
— Оленко моя єдина, то я, Стах.
Дівчина стрепенулася, відкрила очі й усміхнулася.
— Оленко моя єдина, то я, Стах.
— Де я? — спитала.— Мене мучив страшний сон... Тепер я трохи собі пригадую... В палаці бенкет. Багато гостей. Мали бути мої заручини...
— Не згадуй про це, мій янголе,— це тобі може зашкодити. Тям, що ти в безпечному місці, в добрих людей, у наших приятелів. Я тебе вирвав із кігтів наших ворогів. Той поганий горбань тобі вже не страшний...
Почувши ці слова, Оленка вся кинулася й скрикнула не своїм голосом:
— Стаху, рятуй мене — там горбун!.. А за ним батько канчуком мені погрожує...
Вона зірвалася з постелі й хотіла кудись тікати. Стах насилу її спинив.
— Заспокійся, моя єдина. Тобі щось погане приснилося. Тут нікого нема й не може бути... Бачиш, це я при тобі...
На крик убігла Валєнтова.
— Ой, що ж ви, паничу, наробили! Чи не казала я, що таке може бути!?
— Але, пані Валєнтова, ви помиляєтесь,— виправдував себе Стах,— вона щойно говорила зі мною цілком притомна. Аж опісля їй щось привиділося, як я про того клятого горбаня згадав...
— Отож бо й є, що ви, молоді, не знаєте, як з такими недужими говорити. Ви такі нетерпеливі, що Господи! Ну, йдіть собі тепер геть,— говорила стара, вкриваючи недужу периною.
Старий Пшилуцький вивів Стаха з кімнати.
* * *
Даремно дурили всі себе, що Крушвіцький не зараз дізнається, де його дочка. Його шпигуни ще того самого вечора довідалися, що Оленка у Пшилуцького й що занедужала.
Жених від'їхав надвечір, даремне домагаючися грошей. Він загрозив Крушвіцькому процесом і скандалом.
— Даремне, вашмосць, лякаєш мене скандалом і turpis causa. Як буде скандал, то для нас обидвох. Поділимося ним, і легше нам буде. Я свого не дарую. Кождий бачить, що умова зірвана не з моєї вини.
Це Крушвіцького ще більше лютило, й він вирішив за всяку ціну, й то чимдуж, дістати Оленку в свої руки. Тоді й перед трибуналові не буде йому страшно, бо він зможе кожної хвилини дочку віддати. Чим
швидше це станеться, тим більша буде певність, що Оленка ще не звінчана. її недуга вийшла йому на руку. Як її дістане зараз, то не тільки не мусить віддавати те, що взяв, але горбань і другу половину заплатить. Треба зробити це негайно давнім випробуваним шляхетським способом, заїздом!
Старий скупиндря почав приготовлятися до заїзду. Робив це потайки. Та вся служба про це знала. Довідався про це й гайдук Павло Голий. Він був дуже обережний. Досі ніхто й не догадувався, що він помагав панночці до втечі.
Хоч як били й мордували Гапку, вона ні одним словом . не зрадила себе. Стару Палажку так страшно помордували, що незабаром від побоїв умерла. Треба було скласти всю вину на когось із сторонніх гостей, що тоді поз'їздилися. Павло придивлявся до всього, що тут робилося, й на вус собі мотав. Поклав собі про все повідомити Кричевського.
І одної яочі, коли все було приготоване до заїзду, Павло сів на коня й пігнав до Будилова.
Довго гримав кулаками до замкнених воріт. На товкіт позбігалися собаки й присікалися до воріт, аж ворота гризли.
Нарешті до воріт підійшов заспаний парубок.
— Чи вам позакладало, що ні гавкоту собак, ні мого стукання не чуєте? Піди зараз і розбуди або старого пана, або того чужого панича, хай мерщій сюди приходять. Щось маю дуже важне.
— А хто ти такий будеш і як я маю панові сказати?
— Дурень усе цікавий. Іди чимдуж і зроби, що тобі сказане, бо як не зробиш, то буде тобі завтра!
Парубок щось проворкотів, але подався до двора й розбудив Стаха.
— Вставайте, паничу, йдіть до воріт — там якийсь чужий гайдук вас чекає.
Стах умить одягся.
— Хто це? — спитав, підходячи до воріт. Парубок відігнав собак.
— Як мене не пізнаєте, паничу, по голосі, то мовчіть та приступіть ближче. Завтра вночі будете тут мати гостей. Буде заїзд на Будилів. Заховайте заздалегідь панночку в безпечне місце...
І Голий завернув коня й пустився скоком на Виб-ранівку.
Стах спершу налякався, звичайно, не за себе, а за Оленку. Метушня певно буде, й стріли затривожать її, бідну, і це може їй дуже пошкодити. Він не боявся, щоб ті ледаща могли перемогти й її забрати, коли він тут. А ще коли б йому поталанило стрінутися у тому заїзді з Крушвіцьким — то була б для нього велика радість!
Пішов негайно до старого Пшилуцького. Старий вислухав його й спокійно сказав:
— Ми її вивеземо на замочок, а там жадна сила її не добуде...
— Ні, ваша милосте, так не буде добре. Я б мусив із нею піти, а тоді я б собі ніколи не подарував, що вас, моїх приятелів, покинув. Я залишуся з вами й Оленку боронитиму тут. Крушвіцький—великий хитрун. Він може лиш частиною напирати на двір, а всею силою піде на замок. А втім, воно було б і нездорово для Оленки в таку погану пору на замок переноситися.
Старий із цим погодився. Йому було б ніяково, коли б при такій забаві мусив позбутися такого гарного лицаря, як молодий гусарик. Він розбудив сина, й обидва почали розписувати листи до своїх братів-шляхти, щоб поспішали на допомогу перед очевидною напастю доробчука, котрий рад * би його, спокійну людину, позбавити життя й фортуни за те, що дав у себе захист бідній переслідуваній дитині. Просив прибути в сам вечір непомітно, щоб часом напасників не сполошити.
Пшилуцький знав, що ті, до кою він писав, не любили Крушвіцького, й кожний пришле йому якусь допомогу.
Від самого ранку він готовив сам свої сили. Післав своїх людей по селі із вісткою, що вибранівський пан хоче заїхати їх пана, забрати собі Будилів, а тоді гірка буде всім година!..
Під вечір усе було готове. По обох боках воріт поставлено два горлачі, налаштовані дрібними кулями. Порозсилали роз'їзди в сторону, з котрої можна було сподіватися напасті. Але перейшло за північ, роз'їзд вернувся й нічого нового не приніс.
Отаман заїзду Крушвіцького був хитрун. Він не пішов простою дорогою з чола, звідкіля могли його сподіватися, а об'їхав село великим колесом і підступив під огорожу. Але зрадили напасників собаки страшним гавкотом. Оборонці почули, як підрізаний частокіл почав тріщати. Туди кинувся з частиною двірських людей молодий Пшилуцький. Напасників привітали мушкетним вогнем, а далі почали їх колоти списами й рубати шаблями. Вони не вступалися. Частина їх, бачачи, що оборонці лише з цього боку бороняться, обійшли довкруги й почали виважувати ворота. Та тут пильнував старий: б лис один-другий льонт — настав страшенний згук, і з двох горлачів посипалися дрібні кулі, кладучи трупом кілька напасників. Заки вони встигли опам'ятатися, вже обидва горлачі були налаштовані й знову сипнули на них кулями. Так повторилося кілька разів. А тепер для напасників склалося знову щось несподіване. Почувся рух та стукітня від села: то йшли підданці на оборону свого пана. Йшли й бігли з чим попало — хто з ціпом, хто з косою, хто таки з дрючком чи з сокирою.
Напасники попали в два вогні: від двору рубали їх двірські люди під проводом молодого Пшилуцького, а ззаду натискали селяни.
Проводир заїзду був при воротях. Кричав, заохочував, проклинав. Наїзники пхалися, мов нетлі до світла. Нарешті ворота не видержали й упали. Маса озброєного люду всипалася на подвір'я. Здавалося, що тепер із подвір'я ніхто їх не випре. Та ось з-поза стайні виїхав на коні в панцирі й шоломі молодий гусарин на чолі озброєні шляхти, що прибула на поміч.
Дав знак шаблею — й його частина розвинулася в бойову лінію. З окликом: "Бий! Забий!" кинулися на юрбу, що цього не сподівалася. Шляхта рубала, колола завзято, поки не витисла напасників за ворота. По короткім опорі вони пішли врозтіч. Шляхта — за ними. А тих, що перше взялися були валити частокіл, доля не була краща. їх вибили та вирізали селяни впень, нікого не милуючи.
Молодий Пшилуцький лишив тут своїм людям волю кінчати бій. Посадив своїх козаків на коні, які вже ждали осідлані, й пігнав у допомогу Кричев-ському добивати втікачів.
Коли розвиднілося, побоєвище виявляло страшне видовище. Повно крові, трупів, стогони ранених та тих, що вмирали. Нікому не було пощади: з нічними розбишаками не звик ніхто церемонитись.
Кричевський гнав за напасниками аж до границі Вибранівки, й уже тільки звідти вернувся до Будилова.
Шляхта тріумфувала. Пан Пшилуцький казав зарізати два воли, кілька кабанів, викотити кілька бочок горілки, вина, меду.
Серед двірського майдану заблисли вогнища. Скрізь пекли й варили м'ясо. Служба ставила довгі столи з дощок і лавиці. Шляхту запросив господар до хати.
Увесь той час Валєнтова не відходила від недужої. Олена все ще лежала в безтямі. Стріли та вигуки тих, що воювали, доходили сюди, але не робили на недужу вражіння. її бідна душа не виходила зі світу гярячкової уяви...
Гаряча шляхта, підтягнувши собі добре, домагалася від Пшилуцького, щоб не вдоволявся тим, що напасників добре перетріпали, а таки зараз, загаряча, наїхати того доробчука-грабівника й прогнати туди, де перець не росте. Молодь вибрала Станислава Кри-чевського своїм отаманом.
Пшилуцький не хотів нової авантюри й відмовляв шляхту від її плану. Та це нічого не помагало. Чим більше відраджував, тим більше шляхта гарячилася. Говорили один поперед другого, що треба використати хвилину, коли ворог розбитий, не опам'ятався.
Тоді старий Пшилуцький взявся за інший спосіб: щораз виносили з льохів нові бочки меду, поки не повпивалися всі так, що цілу добу спали, де хто приліг.
Але сам він, враз зі сином і Кричевським, були на сторожі, щоб їх часом ворог знову не заскочив. Вони знали, з ким грають. Крушвіцький також добре знав шляхетську вдачу: без доброго почастунку не обійдеться. Але щляхта, проспавши сливе цілу добу, забула, про що говорилося, й почала роз'їжджатися додому.
Між раненими напасниками знайшли й проводиря заїзду.