Йому хотілось побачити і розпрощатися з Івасем. Івася викликали надвір, а за ним вийшов і Андрій. Касян каже:
— Я зараз виїжджаю, та коли верну, то хіба аж по поході, якщо не загину. Слухай мене, люба дитино. Тебе я полюбив, як рідного. Як дізнаєшся, що я пропав, так помолись за мою грішну душу, спом'яни мене так щиро, як щиро я люблю тебе... Здоровий будь, рости великий, добрим козаком будь, хай тебе Бог стереже та у своїй опіці держить. А ось тобі хрестик від дядька Касяна на спомин. Прощай, синку любий,— Касян обняв хлопця, цілував та гладив твердою рукою його чорні кучері.— Любіться хлопці, як побратими, з вас люди вийдуть на славу.— Касян поцілував Андрія теж. Андрій помітив, що в оці Касяна блиснула сльоза. Касян відійшов швидко не оглядаючись. Оба хлопці стояли мовчки.
— Який він добрий! — говорив Андрій.
— Я його, мов батька, люблю, не знати чи доведеться ще коли його побачити...
— У тім воля Божа, ніяк не вгадаєш.
Тієї ночі у Січі мало хто спав. Цілу ніч гомоніло, •наче б при пожарі. А на другий день, як тільки стало на світ заноситися, хлопці сиділи вже рядком на Січових валах і придивлялися, як козаки перевозили за ріку коней, вози з припасами на великих чайках.
— Чи і и вже бачив коли таке? — питав Івась Андрія.
— Ой, чи раз! Звідсіля й більше війська виходило.
— А чого козаки так обставили базар? Чого вони пильнують?
— Я добре не знаю. Вони, либонь, так крамарів пильнують, щоб який татарин не викрався та не звістив своїх, що похід на них буде. Я вже учора, ще далеко перед радою сю сторожу помітив.
На другому березі ріки уставились вози рядками, військо порядкувалось. Між ними чвалували на конях осаули та розсильні козаки, табор розтягнувсь далеко у степ.
На сході сонця зарожевіло небо. Тоді вийшов кошовий зі свого домику, перехрестивсь на церкву і попрямував до ріки, де вже ждав на нього байдак, котрим перевезли його на той бік. Там привели йому сивого турецького коня. Кошовий подався зараз до війська. Заграли сурми і січовий прапор похилився перед головою козацько-запорожського війська.
Тоді з січових валів заревіли гармати. Ось так Січ-мати прощала синів своїх, благословила в далеку дорогу на непевну долю. Січовики, що стояли на валах, вимахували шапками та вигукували. На валах стояв священик і благословив військо золотим хрестом. Від нього відбивало ясне проміння сходячого сонця. На тім боці Дніпра кошовий сурмач затрубів у срібну сурму, за ним відозвались сурмачі полкові, сотенні — і військо рушило в степ.
Усі стали сходити з валів на майдан. Усі були сумні, наче б живих людей похоронили. Не один попроїдав брата або приятеля, якого, може, не дове* деться більше на сім світі бачити.
Найбільше сумував Івась. Не то що попрощався з дядьком Касяном, та він із братом Максимом зовсім не прощався і вже від трьох днів його не бачив. Брат не сх )див йому з думки, чому він до нього не навідався? Говорячи про те Андрієві він аж заплакав.
— Ти не сумуй. Його кудись перед походом пі-слали, і він певно не пішов у похід. Воно не може бути, щоб так тебе кинув,— потішав Андрій.
Вже сонце підійшло високо вгору і заносилося на гарячий день. У школу стали сходитися школярі. Між ними сьогодні тільки було й бесіди, що про похід та військо. Ся подія так зайняла молоді голови, що й наука йшла сьогодні тупо. Хлопці не вважали. Учителі були сьогодні теж не виспані, вони повели хлопців купатися.
Уся школа вийшла на майдан. По вчорашнім тут було пусто. Можна було пізнати, хто б і не знав, що на Січі убуло людей.
Школярі перейшли січові ворота і висипались, мов пшоно з мішка, на базар, попрямували на берег Дніпра. Вони знали добре те місце, куди їх водили купатися. Тут була широка площа, вкрита білим піском. Декуди росла висока рідка трава, верболози, самітня билина якогось зілля, а далі плила вже вода по піщанім дні з дрібними камінцями. Хлопці пороздягались і шу-бовсьнули у воду. Повстав тепер голосний хлоп'ячий вереск та сміх. Хлопці плюскалися у воді, перевертали один другого, погружали у воду. Дехто пускався плисти, пірнув у воду з головою, а далі йшли об заклад, хто довше під водою буде. Усі були раді. Дні-про-батько пестив, голубив своїми холодними хвилями молоді тіла козачих дітей... Вчителі покликували, щоб далеко від берега не відбиватися.
Аж ось почувся розлучний хлоп'ячий крик так, що усі замовкли відразу й туди оглянулися. Усі дуже налякались. Вода несла якогось хлопця. Він добував останніх сил, рятуючись. Виринав поверх води, то знов потопав, інколи показалась на верху рука або нога. Усі стояли безрадні, а далі дехто став плакати жалкуючи немічного товариша.
У той мент Андрій поплив півперек ріки товаришеві на підмогу. Він плив широкими плесами, аж добивсь до того місця, де потопав хлопець. Яч тільки показалася рука, Андрій її схопив. Зараз за тим виринула голова. Андрій схопив за волосся і став що сили плисти до берега. Утопленик хотів схоп іти Андрія руками за шию, та він відтрутив його р/ки. Відтак перекинувся горілиць і так пливучи, дег жав здалека утопельника від себе.
Від того крику, який зчинився між школярами, кілька козаків вискочило за ворота.
Та то було так далеко, що ніхто не міг би в пору добігти на підмогу.
А тим часом Андрій боровся з бистрою водою з усієї сили. Вода несла його щораз далі під кручу, де був великий рвучий вир. Усі побачили неминучу смерть обох хлопців. Тоді побіг бакалавр наперед, виломив велику вербову гілляку і подав у саму пору Андрієві. Андрій, добуваючи останок сили, кинувся у той бік і схопив гілляку губами. Крихка галузка від того відломилася, та він у той мент ухопив її рукою, а вчитель тягнув її до берега. Йому на підмогу кинулося десяток хлопячих рук і стали тягти.
— Поволі, хлопці, не рвіть дуже, а то урвете галузь і все пропаде.
Але Андрій намацав вже ногами дно ріки і став. Він такий був знеможений, що йому аж дух спирало. На воді біля нього лежав з розверненими руками утопленик... То був Івась Чорноусенко. Його б рятувати слід, а тут його приятель не може ногою ступити. Тоді кількох хлопців скочило у воду, держачись гілляки і притягли обох до берега. Андрій держався корчевої гілляки, що не міг пальців розняти.
Івася винесли на беріг і поклали на піску. Він був без пам'яті. Лице у нього посиніло. Ніхто не знав, що робити і як його рятувати. Аж надбіг старий козак від воріт, розтрутив юрбу безрадних школярів і узявся рятувати хлопця.
Перш усього він поклав його горілиць, прикляк на піску, узяв за обі руки коло ліктів і став ними підносити вгору, відтак спускати вниз. Робив так довго, поки хлопець не віддихнув. Відтак узяв його наперед себе лицем вниз і кілька разів сильно потряс. Івасеві жбухнула з губи вода раз і другий. Опісля поклав його знову на землю і став натирати долонями зимне тіло. Івась вже дихав, а далі отворив очі.
— Слава Богу, живе! — кликнули усі хором, а Андрій припав до тіла і став приговорювати пестливими словами:
— Івасю, Івасику, голубе, мій братчику. Обізвись до мене хоч словечком, хіба мене не пізнаєш?
— Голова мене дуже болить, шумить мені у вухах і світ вертиться.
Козак узяв хлопця, мов малу дитину, і поніс таки голого у Січ. За ним біг Андрій надягаючи по дорозі свитину.
На воротах стрінули його козаки:
— Бравий хлопець з тебе, Андрію, в батька вдався. Покійний теж знався добре з водою. Ненаситець перепливав, я сам бачив.
Івася понесли у курінь та поклали на лежанку. Він оглядався довкруги себе. Ще гаразд не отямився. Андрій від нього не відступав. Товариші принесли йому одежину.
— У нього буде ще трясця сьогодні,— говорив старий козак Панас Бодак, який вмів людей лічити.— Тоді накрийте його кожухом. Я ще зілля принесу і напою. А коли ще з нього вода жбухне, то й добре.
І справді, незадовго Івась повернувся боком. З нього вийшла вода, і він став трястись усім тілом. Хлопці прикрили його кожухом, і він заснув. Над вечером навідавсь до нього Панас і помацав рукою за чоло. Воно було мокре від гарячого поту.
— Зіпрів, то й добре, завтра вже подужає.
І справді, другого дня, коли Панас навідався до хлопця, він вже сидів під куренем і грівся до сонця.
— Здоров хлопче! Як тобі сьогодня?
— Голова у мене вертиться.
Івась був блідий, а губи аж посиніли.
— Ти, небоже, бережись Дніпра, поки не навчишся гаразд плавати, не йди у воду, як не знаєш броду. Наш старий дід не знає жартів.
— Я ж сам не йшов, мене вода понесла, схопила так, що не міг устояти.
— Ти гадав, що Дніпрові твої чорні кучері подобаються і він тебе пощадить? Якраз він хотів собі такого баранчика взяти.
При тих словах Панас погладив Івася по головці і вдивлявся в його очі.
В тій хвилі Івась відразу повеселішав, схопився йти, та звернувсь зараз і трохи не впав, але Панас його вдержав та посадив на приспі.
— Ти чого так підскочив? — Панас подививсь у той бік. До них їхав на буланім Максим, брат Івася.
Він скочив з коня і підійшов до Івася:
— Що з тобою, братику?
— Пішов на глибоке, та ледве вирятували,— каже Панас.— Трохи забогато води напився.
Максим присів біля Івася і обняв його.
— Ах ти, кучерявий баранчику, не можна тебе самого нікуди пускати, няньки тобі ще треба, сти-дайся!
— Не гримай на нього,— каже Панас.— На другий раз він буде обережнійший. Він Дніпра не знав.
Івась наче б не чув, що говорилося, він прицмокував язиком до коня... Кінь (то був його буланий) на-сторчив вуха, натяг шию і став поволі приближатись до Івася. Приступивши, став його обнюхувати і злегка іржати. Івась обняв його руками за голову і поцілував в ніздрі.
— Не знать, козаче, чи він тобою більше зрадів, чи конем,— пожартував Панас.
— Та бо я його так давно не бачив, мені здавалося, що він пропав кудись,— оправдувався Івась і став коня голубити. Буланий поклав свою голову Івасеві на рамена.
— Не пропав він, бо я його зараз узяв під свою руку. Добрий кінь! Куди я ним не об'їздив...
— Так ти, Максиме, не пішов з козаками у похід?
— Не довелося. Пан обозний послав мене по козацьких паланках козаків скликати. Насилу я нині вернувся. Цілу ніч їхав.
— Так це, Івасю, твій кінь? — питає Панас.
— Авжеж мій. Його татарин піймав, а опісля то й мене. На ньому мене татарин віз, поки дядько Касян не відбив, на ньому я сюди приїхав.