Відвідав тваринницьку ферму, глянув, насупив брови, гримнув:
— Чому пепорядок па фермі?
— Тобто? — песміливо спитав завфермою.
— Чому одна корова лежить на правому боці, а друга па лівому і хвостами в різні боки махають? Покласти всіх на лівий бік і хвостами щоб... І щоб усі ремиґали!
— Та як же це зробиш?
— Сказано — і без балачок!
Тоді прибув до кабінету Зновобрать, ще більше насупився, обвів увесь актив ноглядом, спитав:
— В чім тут затримка?
Колективна пауза була зовсім короткою, але товариш Вивершений не впзнапав навіть щонайкоротших пауз, нетерпляче перепита?.:
— Ну?
— Затримка в питанні переселення,— сказав Зновобрать.
— Як то затримка?
— Розділилися голоси колгоспників. Не можемо вирішити.
— Колп розділилися, тоді треба рішать в робочому порядку,— пояснив товариш Вивершений.
— А як це? — вихопився Грицько Грицькович, бо був ще молодий і не знав, що вихоплюватися перед товаришем Вивершеним з такими наївними запитаннями сміх і гріх.
— Зразу впдпо: молодий кадр,— сказав товариш Впверше-ний.— Хто ж про таке питає? Скласти в робочому порядку списки— кому куди переселятися— і баста!
Авторові порадив поїхати в Карпів Яр слідом за архітектором пе хто інший, як доктор ерудичних паук Варфоломій Кнурець. Взаємини між автором і Кнурцем на той час уже були суто приятельські, обидва називали один одпого "старий", сміливо критикували один одпого, давали поради, застерігали, коли треба, стримували від необачних учинків.
— Знаєш, старий,— сказав Кнурець,— я б па твоїм місці поїхав. Архітектор — мій добрий знайомий. Хоч молодий, але хлопець тямковитий. Ну, й на місці там. Поїздка замінює книгу. Пам'ятаєш? Коли в газетах пишуть, щоб ваш брат вивчав життя, ти носа не відвертай.
Після таких слів як ти пе поїдеш?
Але автор надто довго збирався і запізнився просто злочинно. Якби він міг випередити товариша Вивершеного, може, події розвивалися б інакше, бо автор їхав до Карпового Яру з досить високими повноваженнями спецкора цептральпої газети і вже б він не допустив отого "списочного" методу, який застосував товариш Вивершений і за яким вийшло так, що поряд з Самусями поселитися мали пе їхні одвічні антагоністи, Щусі, а люди, сказати б, далекі від їхніх династичних конфронтацій — Левснці. Від сусідства ж, як відомо, або дружба навіки, або найзапекліше ворогування.
Але автор запізнився, не зумів випередити товариша Вивершеного, хоч той прибув до Карпового Яру з деяким запізненням (колись казали "в свинячий голос", а такий малокультурний вислів просто гріх застосовувати як до товариша Вивершеного, так і до самого автора). Товариш Впвершепий, певна річ, знав місцевість значно краще за автора, він не блукав, не розпитував, куди і як їхати, просто сказав своєму водієві: "Ти ж знаєш, Вапю, як туди проїхати",— і все. Без зупинок, без перешкод і без пригод доїхали вопи до історичного яру посеред села, тепер треба було об'їхати його довкола, щоб потрапити до сільської Ради, над якою витріпо-чувався червоний прапор — озпака того, що Зновобрать на своєму державному місці, та й не сам, а з усілі своїм виконкомом, бо символ влади вивішувався над сільрадою тільки в дні роботи виконкому.
"Якраз попали на засідання",— задоволено сказав водій, вважаючи, що для товариша Вивершеного не може бути більшої радості в житті. Але ж той теж був людиною, хоч пе часто визнавав це публічно. Засідання, коли казати правду, сиділи йому вже давпо в печінках, і тому він з набагато більшого охотою мотався по району, їздив по полях, заскакував па ферми, наганяючи страху на завідувачів і зоотехніків, і всіляко уникав саме засідань. У Карповому Яру він сподівався застати те, що зветься всенародним ентузіазмом, може, мітинг з нагоди будівництва нового села, може, народні гуляння, може, святкові демонстрації. А тут — засідання.
Розчаруваппя товариша Вивершеного було таке велике, що він зоналу заскочив на ферму й наробив там шелесту, а тоді, караючись у душі за вчинену несправедливість і щоб трохи охолонути, звелів водієві їхати довкола яру до сільської Ради, а сам пішов навпростець через яр одиою з тисяч протоптаних за кілька століть існування цього села стежок.
Він заглибився в яр сміливо, рішучо, і, як казав один спостережливий чоловік, гостро. Для цього потрібна була неабияка відвага. Бо яр був величезний, поплутаний, загадковий, необстежений і невпвченкй. Тут саме доречно буде повідомити, що в самому селі це місце ніколи пе називалося яром, а мало пазву промовистішу і трохи навіть похмуру: провалля. Бо "яр" — це яріпия природи, це її примха, вибрик. Це, власне, гра природи, а відомо ж, що гра моя^е бути тільки весела, принаймні так усі вважають. А провалля — це місце, де з невідомих причин і в невідомі часи провалилася земля, Прокляте місце, вороже людині, загадкове, незбагненне і досить-таки неприємне. Провалля, що красувалося посеред Карпового Яру, хоч і дало колпсь пазву селу, вже давно втратило через людську забудькуватість це своє первісне значення і тепер мало б вважатися одною з білих плям на карті нашого континенту. На схилах провалля було забите такими густими й чінкимп заростями гадючої калини, що доводилося мовби проривати крізь них, проповзати но вузьких тунелях, і почувався ти в отому принизливому й несвідомому повзанні не чоловіком, а котом чи борсуком якимсь. Коли ж продирався крізь перший рубіж і виходив па сякий-такий оперативний простір, то потрапляв між цілі Гімалаї попелу, який господині зсипали сюди впродовж століть, і в тому попелі кублилися вже іі не кури, як то водиться повсюди в українських селах, а якісь здичавілі потвори з породи пернатих, велетенські, ліниві, геть одурілі. Далі йшли славетні карпоярівські смітники, порослі широколистими лопухами, які сором'язливо прикривали людський бруд, недбальство, безгосподарність і просто нехлюйство, бо на тих смітниках, окрім товченого посуду, битих чарок і шибок, всілякого ганчір'я, іржавого дроту, уламків, шмаття й непотребу, можна було знайти і поламані дерев'яні й залізні колеса, погнуті рами від сівалок, здеформовані боропп й культиватори з повиламуваними лапами й зубцями, а то, може, й цілі трактори, машини, комбайни, які вже відслужили свое, в тяжкій своїй земляній службі й потихеньку скинуті на саме дно яру. Бо здавати їх на залізппй брухт — то ж морока, а тут зіпхнув униз, і воно само туди покотилося — хвала законам тяжіння! За смітпиками були гарні тверді стежечки, витоптані тими, хто ходив до провалля по глину. До стежечок припадав своїми схожими па дитячі долоньки листками подорожник. Стежечки вели до справжнього печерного міста, впбудувапого в одному із схилів провалля па різних рівнях, залежно від шарів залягання глип, так що кожна печерка ще здалеку світилася то вохрянистим кольором, то сизуватою київською глиною, то яспіла глпнамп полтавськими, то черкаськими, а то й суто кариоярів-ською: темною, із залізпим полпском, саме для хатніх долівок і підводити хати зокола.
На самому дні провалля пробпвалося джерельце, його шлях значився густими верболозамп, нвідтп дихало вологою, пронизливого свіжістю і... ніхто б не повірив, товариш Вивершений теж пе повірив, але веьорбнув у себе повітря, плямкнув двічі чи там скільки годиться губами і вже не мав ніякого сумніву: пахне перваком. Він проппзав кущі верболозу з ще більшою гострістю, піж то зробив з заростями дерезп на верхніх схилах, метнувся туди й сюди, иічого не побачив і не знайшов, керуючись досвідом районного керівника, але тут йому на поміч прийшло успадковане, прокинувся в пьому предківськії іі інстинкт, він пюхпув ще й ще, і вже тоді відкрилося перед товаришем Вивершеним усе те, що було досі прикрите, знайшлося сховане п приховане, побачилося досі не бачене, та ще іі у таких кількостях, що стало лячно.
Уся долинка, заросла густими верболозамп, наповнена була встановленими иа однаковій відстані один від одного, вміло вкопаними в глиняний берег, захованими й замаскованими самогонними апаратами якоїсь не відомої ще науці й радянському судочинству конструкції, апаратами, повністю автоматизованими, керованими на відстані, чп що, бо ж нікого не було, а дрівця, підкладені під казанки, горілп, і в казанках булькотіло, і по змійовиках текло, а тоді капало в підставлені посудппп. Товариш Вивершений присів біля одного з апаратів, підставив пальця під прозору краплю, лизнув, прискалив око, лизнув щег тоді спробував з сусіднього апарата, тоді з крайнього і вимушений був впзпатп, що продукція досить високої якості, коли не сказати — найвищої.
Той, хто иодумав погано про товариша Вивершеного, виходячи з цього зовсім не типового випадку дегустації ним перваку, гірко помилився. Бо товариш Вивершений сам не пив, іншим толе не радив і взагалі вважав, що пити горілку й курити — найшкідливіші розваги. На дозвіллі вій навіть пробував підрахувати, скільки б люди могли зробити, якби не витрачали часу на куріння й пиття алкогольних напоїв (та ще з тостами!), або скільки випивається колгоспом горілки за місяць, за рік, за десять, коли брати по півлітри на душу населення, скажімо, на тиждень. Але дозвілля в товариша Вивершеного майже ніколи не було, своїх обрахунків він так до кінця й не доводив і страшенно дивувався, що десь у державі існує, видать з усього, спеціальний орган, який веде такі підрахунки, бо як же інакше можпа пояспити топ факт, що горілки завозиться в район саме стільки, скільки її випивається.
З провалля товариш Вивершений видобувся в пастрої вельми рішучім і агресивнім. І коли почув, що Щусі й Самусі пе хочуть перебиратися на нове місце й затіяли якусь жабомишодраківку не зпатн чого й за що, то миттю збагнув усі таємні причини отої проволочки. Хотів одразу й затаврувати належно всі пережитки, сховані иа самому дпі провалля, але вирішив, що переможний постуй часу сам зітре з лиця землі все відстале й незаконне, і, щоб припинити непотрібні балачки, звелів вирішувати питання в робочому порядку, тобто складанням списку.
10
ТИЛІ часом автор цієї розповіді був між життям і смертю. Сказано це не для красного слівця, а для якнайточнішого окреслення становища, в яке автор потрапив через необачність і елементарну втрату пильності. Єдине слово з ужитих тут не зовсім точне — це "був", бо треба було б сказати "висів".