(Підводить до персикового саджанця). Зверніть увагу — персик. Скільки років б'юся, скільки саджанців,— жодного морозостійкого гібрида. І розщеплюється то на мигдаль, то на персик... Ваш професор зараз скаже, що не розщеплюватись вони не можуть.
Карташов. Звичайно.
Мічурін. Чому?
Карташов. Закон.
Мічурін. Ви так обставили себе законами того Менделя, що скоро вже ногою не зможете поворухнути... Час не прийшов! Є час приходу і відходу всього, в тому числі й законів. (До студентів). Висновок який!..
Синицин. Продовжувати. Розберемось.
Мічурін (до Карташова). От. Призначаю його професором. (Жест в бік Синицина). Передаю йому на щастя своє завдання. Коли-небудь народ подякує йому за північний персик. А ви потім... будете базу підводити наукову.
Карташов. Іване Володимировичу, я хотів би нарешті... І взагалі прошу вас не пригнічувати мене в присутності...
Мічурін. Так-так-так... (До Рябова). Степане, займися студентами. Я, здається, повинен поговорити з Євгеном Григоровичем наодинці. Він це любить. (До Карташова). Будьте ласкаві. (Відходить у бік квітучої яблуні, до якої підставлена садова драбинка).
Терентій. Не розходьтесь! Куди ви? Ніякої тобі моральності. Де ви знаходитесь? В академії чудес Івана Володимировича! Тут дихати не можна, а ви — хи-хи-хи, ха-ха...
Мічурін. Терентію, йди сюди... Хвилиночку. (Іде назустріч Терентію). Терентію, я повинен тобі сказати: ти зовсім не вмієш розмовляти з людьми.
Терентій. Я?
Мічурін. Чекай. По-перше, ти завжди втручаєшся не в свої справи.
Терентій. Ну.
Мічурін. Всіх перебиваєш, не даєш закінчити думку.
Терентій. Іване Володи...
Мічурін. Помовчи, так не можна. Потім, ти хвастун. Хвастун і грубіян.
Терентій. Ага, так-так.
Мічурін. Так не можна поводитися з людьми. Адже до нас приходять з великими життєвими питаннями. Треба з людьми м'яко, делікатно.
Терентій. Так-так-так, ага...
Мічурін. Що — ага?.. Чого ти кричав на студентів?...
Терентій. Хто? Я — на студентів? Ви кричали! Ви ображали молодь. На витяжку перед вами не стали! Вам все не подобається! Вчених лаєте...
Мічурін. Яких вчених?
Терентій (дуже тихо, киваючи в бік Карташова). Ось...
Мічурін. Слухай, Терентію. Я в житті жодного вченого не образив. Зрозумів?
Терентій. А чого ви мене професором дражните, академіком?
Мічурін. Зажди, зажди.
Терентій. Ні, ви тепер уже заждіть.
Мічурін. Терентію, не перебивай. У мене й .так скляна голова. Про що я говорю? Ага... (Іде до Карташова). Будьте ласкаві... (Підійшов). Отже, ви мною не-вдоволені?!
Карташов. Так, я вимагаю від вас зовнішньої пристойності, якої ви так добивались від моїх студентів.
Мічурін. Так. Припустимо, ви вже маєте одне очко. Хоч я тут міг би вимагати від вас внутрішньої пристойності. (Показує на стрем'янку під квітучою яблунею). Ось сходи в мій кабінет. Прошу.
Обидва піднімаються по сходах. Мічурін починає займатись опилюванням.
Карташов. Іване Володимировичу!
Мічурін. "Емпіричні викладки"! І це ви сказали студентам з таким відтінком, начебто привезли їх не до мене, а до Терентія.
Карташов. Даруйте, та коли у нас в академії говорять, що ви найталановитіший, великий садівник і емпірик...
Мічурін. Мені однаково, що ви там мелете про мене...
Карташов. Заждіть. Я хочу сказати, що нічого тут не бачу образливого. Ви дійсно найталановитіший емпі-рик-дедуктивіст!
Мічурін. А ви канцелярист!
Карташов. І... і... не ображайте мене... нас можуть почути.
Мічурін. Не турбуйтесь, тут тільки бджоли, але вони зайняті. У мене тут були вчені. Вони не чіпляли на мене ярликів. Вони шапки знімали в моєму саду, а ви отруюєте студентів балаканиною.
Карташов. Пробачте, я читаю курс генетики.
Мічурін. Знаю. Читав ваші жалюгідні витвори, на які прирекла вас мізерність практичних знань. Ви забуваєте, що студенти — сини робітників і селян. Що вони покликані перебудувати землеробство революційними темпами, а не плентатись століття з вашим поетичним сюсюканням — "природа незмінна"!
Карташов. Ніхто не говорить, що вона незмінна. Я кажу, що зміни її непередбачені.
Мічурін. Для дипломованих роззяв. Ви думаєте, ця квітка яблуні існує вічно? Як би не так! Змініть зовнішні умови, і через тисячі років ця яблуня перетвориться на що-небудь інше. Хочете, я зміню цю квітку за п'ять років.
Карташов. Це неможливо!
Мічурін. Це я чув від священнослужителів.
Карташов. Я Дарвіну служу, а не церкві!
Мічурін. А я служу народові. Для вас Дарвін — бог, а для мене — наказ до дії. Тому я його продовжувач, а ви утриманець. Заслужений утриманець дарвінізму!
Карташов. Боже, який ви злий! Я ніколи не думав, що єднання з природою зробило вас таким жорстоким.
Мічурін. Не єднання, а боротьба з чужоучками і любителями... Чого ви до мене їздите? Я знаю чого: того, що все передове всіх республік тягнеться в мій сад. Але заждіть: скоро вас усі, навіть студенти, покинуть.
Карташов. Ви дуже багато на себе взяли.
Мічурін. Так. Я, продовжувач Дарвіна і Тіміря-зєва в Радянській державі, взяв на себе багато. Я не любитель канонів природи. Я творець. Все! Диспут закінчено.
Карташов. Ну, дякую вам. Я думав, ми будемо говорити як вчений з вченим. А все те, що ви мені сказали, і вся ваша запальність і нетерпимість, Іване Володимировичу, яка ігнорує всяку наукову думку...
Мічурін. Не всяку.
Карташов. Е-е... всяку!., на жаль, зайвий раз доводять мені... І ваше небажання провадити суперечку, як її належить провадити на гірських висотах...
Мічурін. Гірських висот досягають, на жаль, не тільки орли, а й ящірки...
К а р т а ш о в. Як ви сказали? Повторіть, що ви сказали?!
Мічурін (помітив студентів). Замовкніть, базіка!
Карташов. Ви страшна людина...
Мічурін. Студенти йдуть. Зараз я буду виказувати вам знаки пошани. (До студентів). Будь ласка, будь ласка! (Злізає з драбини). Ну як?
Наташа. Ми, Іване Володимировичу, прийшли сказати, що ми мріяли про зустріч з вами багато років. Адже ми всі майже — діти ваших учнів. Тільки спочатку від хвилювання розгубились.
Мічурін. Так? Знаєте, я це зразу помітив. І теж розгубився.
Наташа. Ми поклялись одне одному піти з вашого саду професорами.
Мічурін. Прекрасно! Неодмінно! Ми ось з Євгеном Григоровичем багато про вас говорили. Яка людина ваш професор! Яка ерудиція! Яка далекосяжність! Правда, він мене тут таки добре пробрав. Але я не ображаюсь. Що вірно, то вірно. (До Карташова). Так, Євгене Григоровичу...
Карташов. Ні, Іване Володимировичу, ви мене неправильно зрозуміли.
Мічурін. Ви думаєте? (До студентів). Підіть, там он побачите три яблуні, які я не проміняю ні на що в світі.
Наташа. Такі незвичайні яблука?
Мічурін. Ні, поки що звичайні, але вони вже визрівають за шістдесят другим градусом північної широти.
Студенти виходять.
Євгене Григоровичу...
Карташов. Іване Володимировичу!
Мічурін. Заждіть. Я щось хотів сказати..-, але ви мене перебили... Ага, так. Терентію, попроси до мене студентів.
Терентій іде і повертається з студентами.
Мічурін (до студентів). Послухайте. Закрийте очі. (Сам закриває очі і широкими змахами палки креслить в повітрі уявну карту Росії). Уявіть собі карту Росії. Проведіть тисячу кілометрів з півночі на південь і кілька тисяч — з заходу на схід до океану. Подумайте, скільки мільйонів дітей не бачили там цвіту плодових. Прикиньте кілометри, тонни, століття, радість мільйонів. Ідіть. (До Карташова). Так! Між іншим, те, що я вам сказав на драбинці,— останній мій гнів. Останні, так би мовити, крихти: старію. Старію і добрішаю з кожним днем!
Карташов. Але ви мене зрозуміли? Адже я не студентом прийшов до вас, а зі своєю величезною закінченою картиною світу.
Мічурін. Ну, я б не сказав. А втім, може, й так. І в цьому все ваше, пробачте, безсилля. В мене вона ніколи не буде закінченою,— картина світу.
Карташов. Будь ласка, Іване Володимировичу, по суті кажучи, це навіть не так і важливо. Для мене більше важить і приємніше саме оце ваше відчуття марності...
Мічурін. Що?
Карташов. ...всього переходящого і мудра спрямованість до злагоди й миру.
Мічурін. Якого миру? Де ви його бачите?...
Карташов. Іване Володимировичу, дозвольте, ви ж самі сказали: "Останні крихти гніву".
Мічурін. Слухайте, не ловіть мене на слові... Не забувайте, що, крім гніву, ще існує священна непримиренність. А її в мене, слава богу, вистачить на всю вашу канцелярію.
Рябов (здаля). Іване Володимировичу... до нас приїхав...
Мічурін. Нікого не приймаю! Рябов. Михайло Іванович Калінін! Мічурін. Що?.. Хто?.. Рябов. Калінін.
Мічурін. Боже мій! Ну, що ж це... Слухайте!.. (До Рябова). Це ти все підстроїв? Рябов. Іде!
Мічурін. Що ви зі мною робите?! О-ой!..
На садовій доріжці з'являється Михайло Іванович Калінін. Мічурін швидко йде йому назустріч.
Калінін (простягаючи руку, на ходу). Надзвичайно... От точно таким я вас собі і уявляв. Здрастуйте, Іване Володимировичу.
Мічурін. Здрастуйте, Михаиле Івановичу. Ви теж зовсім такий, яким я вас собі уявляв.
Калінін. Яка благодать! Ось пройшов по одній доріжці, і десять років ніби з плечей спало. Як радісно!
Мічурін. І радісно, і часом дуже сумно.
Калінін. Ну, що ви!
Мічурін. Так. Народитись поспішив. Тільки зараз розкрились очі — а день повечорів.
Калінін. Іване Володимировичу, це наклеп на себе. Що ви? Зараз тільки все починається.
Мічурін. Тому й сумно. Природа, Михаиле Івановичу, так само, як і суспільство, перебуває поки що в дуже чорновому накресленні.
Калінін. Правда. Зате як радісно знати, що перебудова людського суспільства і природи почалась саме в нашій країні. Володимир Ілліч часто згадував про вас.
Мічурін. Дякую.
К а л і н і н. Як жаль, що він не міг відвідати ваш сад. Яке б це було для нього джерело натхнення... Це хто?
Мічурін. Це професор Карташов, неодмінний член різних е... е... президій і видатний генетик. А це студенти сільськогосподарського інституту.
Калінін. Так? Здрастуйте.
Студенти. Здрастуйте, Михаиле Івановичу.
Мічурін. Наші майбутні вчені.
Калінін. Так? Дуже славно.
Наташа. Спасибі. Ми хотіли б так думати.
К а л і н і н. Аякже! Звичайно. Ви і є майбутні вчені. Вдивіться один в одного. Хіба ви не бачите, скільки благородних можливостей написано на ваших обличчях. Кожен з вас... ось у вас, наприклад, є щось ленінське, і у вас... і у вас...
Наташа. Михаиле Івановичу, скажіть, як товариш Ленін ставився до природи?
Студентка.