Ще не так? Гм! Здається, далі було б уже й не зовсім цензурно.
Настасія. Ольго! Мама нікуди не мала йти з дому?
Ольга. Ні, нікуди. Чекає на нас. А що?
Настасія (Родіонові). Можна поговорити в тебе по телефону?
Родіон. Будь ласка! (Веде її в кабінет).
Шелудько (злісно до Ольги). Слухай, ти! А ти
що ж це, забула умову нашу? Га? .
Ольга. Яку ще умову?
Шелудько. Яку? Не знаєш? Ти навіщо своєму любов-никові, Вукулові цьому, розказала? Га? Ми про що вмовлялись? Він при всіх робить мені натяки, що моя жінка мусить мати любовників, бо чоловік не може бути мужем. Це що?
Ольга. Нічого я йому не розказувала, забирайся ти собі! А ти не налазь! Ти чого раз у раз налізаєш? Чого перед всіма виставляєш, що він мій любовник? Ліберала удаєш? Мене розпутницею виставляєш? Будь ласка! Сам винен, та й ще...
Шелудько. Почекай, я з тобою побалакаю!
Входить Родіон.
Родіон. Ти ж чого так запізнився?
Шелудько. Задержали. А я так і ждав, що нічого у них не вийде. І ніколи не вийде. Все лихо в тому, що ви, Лобко-вичі, ревниві, як чорти. За виїмкою хіба Родіона. Та й той принципіально.
Ольга. Що верзеш?! Настя ревнива і через те...
Шелудько. Іменно! В цьому й уся біда. Вона вимагає, щоб Євген тільки її любив. А він звичайно...
Родіон сміється.
Шелудько. Ти чого?
Родіон. Нічого. Смішні ви слова, панове, вживаєте. "Любив"! Ну хіба ж можна казати про любов у вас? Хіба ви знаєте, що це таке? А тільки й чуєш: "Любов", "люблю", "любить". Кощунствуете ви, панове!
Ольга. Ну, поїхала філософія! Мені нема часу. Прощай. (До чоловіка). Ти йдеш?
Шелудько. Іду, іду. Мені з тобою, голубонько, ще побалакати треба.
Ольга (йдучи, зневажливо). Прошу!
Шелудько. Прощай, серце. Гніздечко готуєш до сімейного щастя? Га? До справжньої любові?
Родіон. Так, серденько, іменно до любові, до справжньої любові.
Шелудько. Диви! Гляди лишень, щоб не помилитись. Це буває. Прощай, ніколи! (Вибігає).
Родіон сам. Посвистуючи, переставляє меблі, приміряє картини, як повісити. Швидко входить Прокопенкова. Вигляд їй трохи збентежений.
Родіон. А, нарешті! Нарешті! Так це на шість годин? Уже вісім? Га?
Прокопенкова. Не могла. Я на одну хвилиночку, сказати, що не буду.
Родіон (тим же тоном). Що таке? Через що?
Прокопенкова. Розмова з Гордим. Чекає мене тут біля дому, завтра прийду. (Нашвидку оглядає). Ви самі порядкуєте?
Родіон. Зовсім завтра? Зовсім?!
Прокопенкова. Як зовсім? Нічого подібного. Через що зовсім?
Родіон. А чому ні?
Прокопенкова. Який ви чудний сьогодні. Чого ви такий радісний?
Родіон. Радісний? Ха! Це не те слово. Захват — от це слово! Страшенний захват, екстаз, раювання!
Прокопенкова. Через що?
Родіон. Через що? їй-богу, не знаю, через що. Але такий захват, що навіть самому моторошно.
Прокопенкова. Очі у вас справді якісь... моторошні.
Родіон. Правда? А знаєте чому? Знаєте? Ні? Тому, що... ви існуєте на світі! От чому! Ідіть, ідіть, розмовляйте з ким хочете! Розмовляйте, гуляйте, цілуйтесь. А будете ви моєю! Правда?
Прокопенкова. А диви! Через що?
Р о д і о н. Та через те, що... А чому ні? Ну, чому? Боїтесь, що не підійдемо, що нічого не вийде? Так?
Прокопенкова. І це трохи.
Р о д і о н. І це? А головне все те саме? Щоб "без остатку" потягло? Потягне! Потягне! Кілю! Ідіть, розмовляйте! Прокопенкова. Не боїтесь?
Родіон. Нічого не боюсь! Навіщо ж цей захват у мені? Навіщо? Через що?
Прокопенкова. А як я візьму та сьогодні ж поїду з ним у Фінляндію? Га?
Родіон (мовчить). Ні! Не може того бути! З ним не поїдете. Він — не той.
Прокопенкова. Чому не той? А коли той? А коли я зайшла з вами попрощатись?
Родіон. Попрощатись?.. Серйозно?
Прокопенкова. Ага!
Родіон. Ніколи не по... (Зупиняється, розтеряно дивиться на Прокопенкову).
Прокопенкова. Що таке? Родіон (тихо). Думка випала.
16*
451
Прокопенкова. Як "випала"?
Родіон. Так. Знаєте, як буває іноді в надрукованому рядку порожнє місце — це в наборі під час друку випали літери. Отак і в мене раптом буває. Все добре, і вмить — пустота, абсолютна, біла пустота. Потім знов усе як слід. Ну, це дурниці! Так про віщо ми говорили? Ах, так! Виїжджаєте, значить?
Прокопенкова. Ах, не знаю! Слухайте, я хочу вам сказати... А втім, не варто. Ну, бувайте. Він чекає. Може, ще бозна-чого наробити там. Завтра! (Біжить до виходу).
Родіон. Жду! (Знов швидко, в піднесенні ходить по хаті, насвистує, переставляє меблі).
Входить Настасія.
Настасія. Ті вже пішли? Родіон. Давно!
Настасія. Родіоне! Ти дав би мені грошей, коли б я попрохала тебе?
Родіон. По-перше: їх немає у мене. Друге: дивлячись на віщо.
Настасія. Діло не твоє, на віщо. Дав би чи ні? Родіон. Швидше всього ні.
Настасія (злісно й погрозливо). Ні, даси! Коли ти чесний чоловік, то даси! Чуєш? Прощай! (Вибігає).
Родіон сміється, підставляє драбинку до стіни, бере картину й виміряє. Швидко входить Гордий. Вигляд дуже піднятий.
Гордий. Доброго здоров'я. Я вам перешкоджаю?
Родіон. Доброго здоров'я. Анітрошки. Що сталось? Що-небудь з Калерією Семенівною?!
Гордий. Ні-ні, нічого. Я до вас. Я... особисто... (Раптом гаряче, з нотками ридання). Родіоне Тимофійовичу! Спасіть мене, спасіть!
Родіон. Я? Вас?! З охотою, коли, розуміється...
Гордий. Одступіться од Калерії Семенівни. Почекайте, дайте мені все сказати! Вона вас не любить, ви їй так само подобаєтесь, як і я. Ви не сердьтесь на мене... А втім, не до того тепер! Але ви — багаті, а вона боїться бідності! І вона вибере вас. Чекайте! Я не докоряю, не вимагаю, я благаю, розумієте: паскудно, мерзотно, підло благаю! Я згоден, так, як чоловік вашої сестри, впасти перед вами на коліна й хапати вас за ноги. Згоден, щоб ви мене одіпхнули ногою, але сказали: бери й забирайся. Згоджуюсь! Калерія Семенівна там на вулиці чекає вашого рішення. Вона послала мене сюди.
Хотіла сама вам сказать, але послала мене. Родіоне Тимо-фійовичу! У мене нещастя: жінка поїхала од мене й забрала дітей. Я самотній. Але це все одно. Почекайте, ні, почекайте! Ради бога, хоч не зразу кажіть "ні". Я здатний від сорому кинутись на вас. Від одного сорому. Не кажіть!
Родіон. Олексій Захарович! Заспокойтесь трохи, заспокойтесь. Я нічого не буду казать. Але все ж таки скажу. Що не від мене ж це залежить. Калерія Семенівна — не річ якась.
Г о р д и й. Це нічого! Це нічого! Тільки одступіться! Вам легше. Ви дужчі за мене, молодші, багатші, ви знайдете те, що вам треба. Я ж не можу без неї жити. Ах, не фраза це, не фраза! А психоз, божевілля, хвороба,— що хочете, але не можу, але не можу. Ви повинні, чи той... не повинні — вибачте за дурне слово — ви можете, ви способні пожертвувати для другого своїм... своїм спокоєм. Ви були в тюрмі, в засланні, ви повинні зрозуміти мене... простіть, я, здається, кажу не те, але ви розумієте?
Родіон (суворо). Чекайте, Олексій Захарович. Скажіть мені... Ви сказали, що Калерія Семенівна чекає, там, десь на вулиці. Вона знає, чого ви пішли сюди?
Гордий. Та знає ж, знає! Вона згодилась на це. Вона здає на ваш суд.
Родіон. Вона по своїй волі згодилась? Охоче згодилась?
Гордий. Родіоне Тимофійовичу, я вас благаю...
Родіон. Ні, ви мені прямо відповідайте на моє питання. По своїй волі?
Гордий. Коли згодилась, значить, воля її брала участь.
Родіон (майже кричить, грізно). Ні, ви прямо відповідайте, я вам кажу!
Гордий. Не знаю. Я благав її. Вона спочатку не згоджувалась. Потім сказала: "Ідіть до Лобковича. Коли він одступиться від мене, я буду вашою". Так вона казала. Вона боїться образити вас. Вона спочатку прохала почекати. Але я не можу. Вона ж не згодилась бути вашою жінкою. Ні? Це правда?
Родіон. Так, це правда.
Гордий. Але ж і не в ній, не в ній річ, Родіоне Тимофійовичу! Річ у вас. У вас одному. Од вас залежить, Родіоне Тимофійовичу! (Хоче стати навколішки).
Родіон (кривиться). Лишіть, лишіть!.. Та ви розумієте, чого ви хочете від мене?! Розумієте? Розумієте, як дико, безглуздо, немислимо те, чого ви хочете од мене?! Щоб я взяв і своїми руками віддав вам те, чого усе життя шукав! Так?
Г о р д и й. Ви ще знайдете! Ви можете шукати, ви сміливі, незалежні, ви — чесні. Ви знайдете.
Родіон (не слухаючи його). Та з якої речі? Через що? Через те, що ви страждаєте? Що від вас поїхала жінка? Навіщо ж ви зробили своє життя таким, що вона... Ах, та й це мені наплювать! Не хочу я вам оддавати, от і все! Я — як?! Самому одступиться?! Та через що?!
Гордий (тихо). Через те, Родіон Тимофійович, що я тут же, в цій кімнаті, вб'ю себе. (Виймає револьвера). Я це рішив. А ви б себе не вбили на моєму місці. Між нами різниця.
Родіон (теж тихо). Чекайте. Я нічого не розумію. У мене щось чудне діється в голові. Ви нічого не чуєте: ніщо не дзвенить? Тоненько-тоненько? Ні?
Гордий (трохи здивовано). Ні, я нічого не чую... Так от яка між нами різниця.
Родіон (ходить по хаті). Ви мені можете дати декілька днів подумати?
Гордий. Я буду мучитись всі ці дні...
Родіон (скажено). А я не буду?!
Гордий. Добре. Я згоджуюсь. Але пам'ятайте, Родіон Тимофійович, моє життя в ваших руках.
Родіон. Калерію Семенівну можна покликати сюди?
Гордий. Можна. Зараз. (Підходить до вікна, визирає й махає рукою).
Мовчання. Родіон швидко ходінь.
Гордий. Я знаю, ви глибоко зневажаєте мене. Я сам зневажаю себе до... бажання взять і вбить себе, нічого не дожидаючись. Але й цього не можу: проклята надія, що ви змилуєтесь, і цього не дає зробить.
Р о д і о н. Я не думаю, що ваше життя з Калерією Семе-нівною буде щасливим.
Гордий. Через що?
Родіон. Не знаю в цей мент, через що. Так почуваю. Не ревність, ні. З цим чуттям я навчився і вмію боротись. Почувається чимсь іншим.
Гордий. Я не завсігди такий... гидкий.
Р о д і о н. Я розумію. Але на жалості не можна будувати...
Гордий. Хто на чому може, Родіон Тимофійович? Ви, може, вже каєтесь, що обіщали подумати?
Родіон. Звідки ви взяли це? Навпаки, мені здається, що я згоджусь. Мені від душі жаль вас.
Гордий. Гірко й боляче слухати вас, але... спасибі, Родіон Тимофійович.
Родіон. Ні, жаль мій не образливий. Я сам колись був у подібному становищі.
ВХОДІІТЬ Прокопенкова. Зупиняється біля порога й мовчки, з блідою, жалюгідною посмішкою дивиться на обох.
Родіон. Що ж ви стали там, Калерія Степанівна? Ідіть ближче.
Прокопенкова йде і сідає.
Родіон. Мені Олексій Захарович сказав тут...