Але це значить відкладай "Ост"-а і берись за "юність", прощайся з братами Морозами з-над Дніпра і займись гімназистами української гімназії у Крем’янці на Волині, з часів небіжки Польщі. В загальному ця річ готова, але так вже водиться, що поки воно ще не в друку, то для автора воно ніколи не готове. Необхідно це ще раз перетрясти, щось змінити, щось підчистити, інколи переписати наново. А це значить сідай за машинку і строчи.
Але те мешкання… Воно вбиває мене секунда за секундою. Шандрушкевич запевняє, що дістанемо щось ліпшого, але це відомі "обєцанкі-цацанкі".
9 лютого. Скоро перша година ночі, а я за машинкою. Пробую перейти на ніч, коли барак вляжеться, але це також не вихід з положення, бо перешкоджаю спати іншим. Машинка цокотить уночі, як скажена, тож то рукою писати вже не виходить. І не можу виспатись… Бо ранок це значить барак в русі… І, здається, він ось-ось провалиться і полетить в безодню до самого чорта в гості.
Тому встаю рано… І першим вітає мене мій приятель Тодьо, з яким ми одразу сідаємо за науку і робимо – "А – У, А – У", тобто читаємо з його книжечки розмальованої звірятами, які він вже напам’ять знає, де корова, що каже "мууу", а де вівця, що "бе-бе". І пильнуємо, щоб до нас, борони Боже, не втручався малий ведмедик, що стоїть на шафці, якого ми звемо "Апа"
– Ну, ну, Апа! – Тобі, мовляв, до нас зась. Читати можуть тільки Тодьо й дядьо. Апа для цього задурний.
Тим часом Таня готує на електричній плитці чай, а Рая, крім того має і інші справи, щось, як наприклад, прання пелюшок, або шиття на ручній машинці… На щастя наше харчування не робить для нас проблеми, воно гарантоване добрим дядьком Семом і ми можемо не журитися хлібом насушним, він у нас білий, як сніг і в достатній кількости, а чого нам не хватає, то хіба цибулі і взагалі чогось "свіжого, вітамінного", що ми інколи міняємо у німецьких баверів за каву й цигарки.
Що стосується до Григорія Олександровича, то він також "розривається", весь заклопотаний; то він щось пише, то кудись їде, то бігає по начальству. І дуже рідко нам трапляється погуторити на дозвіллю.
А мені ось, як я не боронився, накинули реферат до свята Шевченка. Мовляв, це для мене забавка. Вийшов на сцену і сказав. Але ця тема така вже збита, що з нею, особливо для письменника, тяжче впоратись, ніж з теорією релятивности Айнштайна, коли ви хочете "щось нового" сказати. Інакше це трафарет, з яким найкраще дасть собі раду звичайний учитель звичайної народної школи. Але це свято, у нашому кліматі, є справді свято. Воно зміцнює, наснажує, обнадіює. І од нього гріх відмовитись. За нами і перед нами стільки драконів. З Москви ось, раз-у-раз, чуємо, що вони знайдуть нас на дні моря і повернуть живими чи мертвими, а решта світу це лиш невідоме з плюсом. І єдиним проти цього закляттям є Шевченко. "Борітеся – поборете! Вам Бог помагає!"
Ось чуємо в Об’єднаних Націях, патентований "так таки так" Москви, Мануільський, що заступає там Україну, вимагає самостійності для… Індонезії… Але Україні – Сибір. Знов таки, – єдина рада Шевченко. "Настане суд! Заговорить і Дніпро і гори!".
14 лютого. Ще раз став кумом… На цей раз Тодьо. Хрестили його урочисто, за куму – співачка Ганна Шерей. Похресник вже трохи переріс, йому ось півтора року, "на руках" держати не випадає, тому він стояв на дзиґлику весь розгублений, не розуміючи чого від нього властиво хочуть… Але витримував скільки міг. Та коли дійшло до "помазання святим миром" і вимагалось скидати навіть черевики, він став дибки. – Не дам! – вибухнув він і залився сльозами, будучи переконаним, що його грабують і то серед білого дня. І нема поліції. Приходилось вжити насильства, щоб цього буйного протестанта возвести до стану православного християнина, але я думаю, що нам це буде прощено Вищою силою неба, бо робилось це в її ж інтенціях.
Самі ж христини відбулися цього самого дня, на приміщенню Ганни й Василя Шереїв, що як на наші умови, визначалося можливою кубатурою простору. Батькам хрещеного прийшлося попогріти лоба, щоб на столах виглядало по христинному і по християнському з яствиєм, питієм, справжньою кавою і не менш справжніми тортами.
З гостями "не багато, але чесно", сам наш князь духовний і володар табору Мстислав, двох Петрів і двоє Наталок – Холодних та Андрусевих, ну і ми з Танею. А кума у мене справжня кума. Синьоока, та русокоса, та вимовна… Родом з Ромен на самій Полтавщині і не далеко Конотопу, де, як відомо, родяться найкращі куми у світі… Колишня солістка відомої "Думки" Городовенка, зі соковитим, як вишня, і пишним, як свіжий ранок, меццосопраном та багатющим репертуаром нашої славної пісенности, з якого мені особливо припало до ґусту "Ой, там на току, на базарі, жінки чоловіків продавали", що у виконанню моєї куми виходило вельми переконливо. А коли ми додали до цього ще й мою улюблену "Вдову", що ото "іди, смерте, іди проч, голови ти не мороч, нема часу вмирати, треба гостей приймати", то воно у нас вийшло, далебі, як опера з тим "запорожцем за Дунаєм", що ото "випив чарочку не більш", але якого "ледве вже на возі" привезли до Одарки. В загальному – шматок поезії у нашій крутій прозі.
Передучора, вислав нарешті передмову для збірника МУР-у, що її вимагав вельми Шерех, і листа Костецькому з приводу виходу його "Хорса".
І ще одна сенсація: телефон з Франкфурту, що приїхала туди вдова по президентові Рузвельтові, пані Елеонора Рузвельт, яка відвідує табори ДіПі і в тому також і нас. У таборі прибирання, чищення, всі насторожені.
І чути в напрямку Франкфурту гарматну стрілянину, а над містом пролетіло з’єднання бойових літаків. Що сіє має значити? На пошану вдови президента? А чи маневри. Стрілянина тривала і тривала. Чи демонстрація війни? Поговорюють про якісь там скреготи між аліянтами… Особливо з тим східнім.
19 лютого. Пані Рузвельт не приїхала, натомість до табору в’їхало два джіпи військової ЕмПі (поліції), які пройшли всіма бльоками, за винятком наших курників, цікавились усім, особливо складом консерв, багато всячини розкидали, у декого забрали запаси їстивного й курильного, а найгірше – забрали нашого поважного, достойного, всіми шанованого громадянина і доктора Костя Паньківського.
Напевно донос і напевно з нашого табору. Йде, так звана, чистка коляборантів, відома рука совєтів. Не пощастило їм дістати нас руками власними, то намагаються зробити це руками американців. Недавно забрали нашого доброго приятеля Федора Онуфрійчука і єпископового зятя Яровенка, питалися за В. Маруняком… У таборі пригнічення, дощ, "під псом" настрій і розгубленість. Але у мене – паки і паки, те саме: переписую "Юність Шеремета" і розсилаю посланія на всі вітри світу.
20 лютого. День мого народження… Таня дежурить на кухні… її куховарські здібності не аби аж які, але черга за обідами збільшилась, повторників помножилось, компліменти сиплються. А причина: вона вимагає, щоб усі продукти, призначені до котла, йшли до котла і нічого "набік". Кухаркам це не до смаку, але народ – ура, ура! Начальство пропонує Тані становище кухньо-контрольора на постійно, але ми не годимось. Це значить до другої години ночі на кухні, о сьомій рано барак вже ходить-ходором, а де відпочинок? Її здоров’я й так не буяє.
Після вчорашніх віськових навал, у таборі тиша. Зате не тихо в природі. Вітер і дощ. Дні й вечорі просиджую сам за машинкою, минулої ночі до двох годин, а опісля, на сон грядущий в постелі, читаю Книги Мойсея. Кривава історія Ізраїля, де все діється з наказу Бога. Бог, видно, мав з цим народом більше клопоту, ніж з усім всесвітом.
Шкода, що й ми не маємо такого протектора, дарма, що молимось, навіть ось тут, йому безконечно. Може тому, що це "Бог Ізраїля" і ми апрірно позбавлені його ласки, але й може тому, що ми вирвані зі загальних Божих правил люди, ось тут у таборах, разом з нашим урядом – розбиті, розкидані, розсварені, переслідувані, гнані… Нікому не потрібні, всіми залишені.
Прикладом цього може бути наш МУР, якого ми недавно, всього два місяці тому, з болями й охами закладали. І ось, не встигли ми роз’їхатись, як він вже почав валитися. І досить загрозливо. Шерех бомбардує мене листами, що їх слід зберегти для споглядання потомства:
"Фюрт, 17.3.46.
Дорогий Уласе Олексієвичу! Нарешті вчора дісталася до мене "Велика література". Дуже дякую. Ще бракує мені деяких матеріялів до першого числа [Збірника МУР-у. – У.С.]. Треба ходити до людей і вимагати в кожного не відступаючися. А на віддалі збирати матеріяли дуже тяжко. Пишу, а наслідків мало. Їхати ж знов – не маю сили. Почуваю себе безмежно втомленим, напівхворим. Не знаю, що причиною: чи перевтома, чи німецьке харчування, чи загальний стан цькованого звіря. Але факт є фактом.
Я цілком згодний, що стаття виграла у Вашому стилістичному оформленні, і даю Ваш варіянт з дуже незначними змінами, а саме: замість Сіям я поставив Іран, поперше, бо я дуже люблю іранську літературу, а по друге, тому, що Сіям звучить надто прозорою насмішкою над однією відомою Вам особою. Замість написаного у Вас "ми будемо помилятися", я поставив щось обережніше, щось на зразок, що ми можемо помилятися. Єдина істотна зміна, яку я дозволив, думаю, не викличе у Вас заперечень, бо вона сама собою зрозуміла, саме тому Ви її й забули. А саме: перед формулюванням завдань українського мистецтва в зовнішньому світі я вставив фразу про його завдання у середині українського народу. Це самозрозуміло, але коли це оминути, то може витворитись враження, що ми на наше мистецтво покладаємо тільки завдання зовнішнього представництва. А справді ж ці завдання є похідне з унутрішньої ролі мистецтва. [Мова про передову статтю до першого збірника "МУР"-у.]
Дуже шкода, що у Вашій редакції статті випали деякі актуальні питання, а саме: створення літературного оточення (має значення для організації праці мурівських осередків на місцях, що посувається вперед з великим скрипом. Як приїде хтось з Фюрту, життя починає почуватися; поїде – і знов мертва тиша); використання літератури як засобу кар’єри, збагачення, самореклями – випадок Славутича і почасти Косача; стосунки з місцевими спілками – має велике значення саме для збереження миру, про потребу якого Ви цілком правильно пишете (і зокрема в зв’язку з позицією авсбуржців щодо творення централі); увага до здібної літературної молоді – випадок Осмачки, який демонстративно виходить з кімнати, коли починає читати хтось з молодих; питання, хто такий член і хто такий кандидат МУРу.