І Азізова?
Даша. І Азізова, і Замуріна — всіх. А барак — то могила: холод, голод, хвороби. Якщо ми їх звідти не вирвемо, усім їм там буде амінь.
Гречаний. Цього допустити не можна.
Кравець. Треба їх звідти вирвати, чого б це не коштувало.
Вайсман. Замурін — то залізничник. Ви мені його тільки дайте, я його стрілочником влаштую.
Гречаний (до Даші). Що треба для їх порятунку? Даша. Небагато: треба мені собою пожертвувати.
Гречаний. Не розумію.
Д а ш а. Поясню. Найпростіший спосіб врятувати їх — це викупити. Для цього треба захабарити начальство...
Бєлічков. Ми не маємо чим!
Д а ш а. Є один тип, який береться це зробити. Але за таку послугу він теле вимагає плати.
Поля. Якої?
Д а ш а. Хоче, щоб я пішла з ним... під вінець. Кравець. От шкура! Хто він? Д а ш а. Сундук його прізвище.
Бурятинський. О, Сундуклей! Це той, що до війни сметану з радгоспу возив? Д а ш с&. Він і зараз возить. П о л я. А ти його любиш?
Д а ш а. Краще не питай про це, ПОЛІЮ. Спекулянт, пролаза, терпіти його не можу! Такий тупий, та скупий, та жадний...
Маруся. Може, ти його перевиховаєш?
Даша. Могила його перевиховає. Та, якщо треба, я хоч сторч головою. Хай уже, тільки тих би з-за дроту вирвати.
Дмитро. А ти певна, що він виконав би свою обіцянку?
Даша. В цьому якраз я певна. Скажу — так він намертво варту обпоїть.
Гречаний. Все одно — на це ми не можемо піти.
Бурятинський. Дашу, нашу красуню, за отого пикатого? Та як він сміє, негідник!
Поля. Але ж ідеться про врятування життя стільком бійцям!
Кравець. Краще ми підемо вночі, варту переб'ємо...
Даша. То ж який риск нам усім на себе брати... А так без крові, без пострілу — я одна...
Вайсман. Ні, хай краще вже наші голови летять, ніж тобі душею в цьому кривити!
Даша. Не кривитиму. Пересилю себе.
Поля. Нелюба полюбиш?
Даша (з гіркою посмішкою). Я його перевиховаю. Так і запишіть!
Після засідання члени комітету збираються розходитись по домівках. На мить зупинились групою перед снопиком пшениці.
Бєлічков. Дмитре, ти б не тримав її отак на видноті.
Маруся. Бо ще який-небудь капрал і коням згодує.
Дмитро (після паузи). Знаєте що? Роздам я ці колоски по людях! Мало що може бути... А так, коли навіть з одним і трапиться що-небудь,— народ їх збереже...
Гречаний. Це ідея!
Дмитро. Першим — вам, друзі! (Розв'язавши снопик, роздає кожному по жмутику колосків).
Кравець (розглядаючи свої колоски). Не криюсь: патрони люблю, а колоски — ще дужче.
Жандармський пост, кабінет локотенента Анушку.
З шумом розчиняються двері, і до кабінету ввалюються вкрай стривожені Яків Пугач з Пугачихою.
Пугачиха. Пане жандарме, віддайте нам нашого синочка, віддайте дитину! Не винуват він, єй-же-єй, ні в чому не винуват!
Локотенент. Чекайте, про кого мова?
Пугач. Син наш пропав з дому...
Пугачиха. Сьомо! Сьомику!
Локотенент. Але при чому тут я?
П у г а ч. Та хіба не у вас він? Ми так порішили, що — у вас... Може, виза що-небудь в камеру його закинули?
Пугачиха. Ще вранці дома був, а це прибігла з церкви — ні його, ні торби, тільки сухарі на лаві розсипані лежать!
Локотенент. Дивно... Куди ж він міг зникнути? Чи не махнув він у Савранські ліси до отих бандитів.
Пугачиха. Що ви, бог з вами, пане жандарме! Щоб мій Сьомик та в ліси... Хіба йому життя не до-ррге?
Локотенент. Дивно, дивно... Це я маю з'ясувати... (До Якова). Мусив би я тебе за сина заложником взяти, Якове Пугач.
П у г а ч. І ви — заложником? Та чи я мало ще заложником був? Мало на Воркуті натерпівся?
Локотенент. От лише на це зважаючи, я й не беру тебе зараз під варту. Більше того — я тебе старостою зроблю.
Пугачиха. О лишечко! Не було ще цієї петлі на шию!
Локотенент. Зроблю, але обіцяй мені: як тільки твій син заявиться — одразу ж даси мені знати.
Яків. Та хай тільки заявиться — я шкуру з нього спущу! Ломакою вам його прижену! Щоб напоумили! Щоб родителя свого шанував!
Відкритий пустинний степ. Жене вітер ланами блякле перекотиполе. Насупроти вітру, навстріч перекотиполю, уперто крокує заброджений, з худорлявим блідим обличчям юнак. Це — Пугач Семко. Ось уже порожня, без сухарів, торба легко метляється в хлопця на спині, бавиться з нею вітер.
Відкотивши комір, Пугач стоїть з палицею на величезному сивому камені-валунові. Шлях далі йому перетинає якась невідома степова річка. Заховавшись у глибокому руслі, покручена, обкидана характерними для цього краю голими кам'янистими берегами, вона вже зашерхає де-не-де першою кригою. Хлопець, видно, вагається — брести йому на той бік чи ні.
Несподівано із-за камінних глиб перед ним з'являється група полонених, виснажених, обшарпаних.
Один з полонених знизу окликає Пугача:
— Ей, парень! Що за річка?
— Не знаю... Може, Синюха.
— А ти чого тут?
— Від влади тікаю.
— То гайда з нами! Ми теж тікаємо.
— Чи не з радгоспу?
— Вгадав. Дівчина одвд, спасибі їй, визволила... Ну, то як — приєднуєшся? На той бік, а там у ліси! Разом партизанити будемо!
— Ні, я тут битиму їх. Індивідуально.
— Один у полі? Пугач промовчав.
Мерзлякувато щулячись від холоду, полонені один за одним забродять в зашерхаючу річку, кидаються вплав на той бік.
Пугач залишається самотньо стояти на валуні. Хлопця, видно, мучать якісь неодв'язні сумніви.
— Хотів би я знати,— каже він, похмуро дивлячись на річку, за якою в степу вже зникають полонені,— Синюха це чи не Синюха.
Ніч. У хаті Гречаних збираються найближчі Пар-фенові друзі перед виходом на завдання. Біля печі на соломі сидять, не роздягаючись, Вайсман, Дмитро Попик, Кравець, Бурятинський... Бурятинський курить. Всі зосереджені, серйозні. Парфен, одягнутий з лижний костюм, саме взувається. Мати його — Лукія Кіндратівна — стоїть над ним, присвічує йому каганчиком.
Вікна в хаті старанно позатулювані. Чути, як надворі виє хуртовина.
Лукія Кіндратівна (сумовито). Я вже тебе й не питаю, сину,— куди? — щоб не закудикувати, щоб не перешкодити вашому ділу,..
П а р ф е н. Та яке там діло, мамо... На станцію йдемо, до товариша на іменини...
Лукія Кіндратівна. Іменини... хай будуть іменини. Коли ж тебе додому ждати?
Парфен. Ви тільки не турбуйтесь, мамо. Може трапитись, що ми там і заночуємо.
Лукія Кіндратівна. Надворі таке піднялось... А ви проти ночі... Може б, ти батькову ватянку піддягнув?
Парфен. Ні, з мене светра досить. Мені треба, щоб і легко, і тепло... (Встаючи). Хлопці, я готов.
В цей момент двері відхиляються і з сіней до хати заглядає запорошений снігом Карно Данилович.
Карно Данилович. Парфене, тут ще до тебе...
Парфен (здивовано оглянувши товаришів). Ще?
Карпо Данилович. Семко прийшов. Пугач Семко.
Хлопці вражено перезирнулись. Парфен. Так чого ж він топчеться там, у сінях? Карпо Данилович (у сінях). Заходь. Заходить обвіяний снігом, по-жебрацьки обшарпаний Семко Пугач.
— Здорові були.
— Здоров.
Деякий час вони — Парфен і Семко — стоять мовчки, зустрівшись поглядами і немовби вивчаючи один одного. Ждуть, поки мати, накинувши хустку на плечі, зникає, услід за батьком, у сінях.
Парфен (суворо). Ну, де був?
Пугач. Де був, там уже нема...
Кравець (підводячись разом з іншими хлопцями).
Ти з нами загадками не говори! Тебе питають — де був?
Пугач. Ви тільки без крику... Не лаятись я до вас прийшов. Так, ваша правда була. Тепер я це зрозумів... Бачите, який оце? (Трусить лахміттям). В степу я був, один, як той козак Голота... Важко одному, ох, важко... Сирі качани гриз, у скиртах звіриною спав...
Бурятинський. Аж поки оце снігом тебе звідти не викурило?
Пугач. Не смійтесь... Який там не є Пугач, але він і там, на глухих степових дорогах, про свій обов'язок не забував... {Розв'язавши торбу, він підходить з нею до стола). Ось вам мої трофеї! Приймайте!
Широким жестом він кладе на стіл прострілений офіцерський кашкет.
— Фашистського офіцера серед поля з мотоцикла збив... Оце його кашкет. А це його документи... (Викладає на стіл документи). А це його "вальтер". (Кладе на стіл револьвер).
На присутніх все це, видно, справляє враження. В Бурятинського розгорілися очі.
— Ні, ти таки там недаром свої качани гриз! Вайсман, розглядаючи пробоїну на кашкеті показує її
Гречаному.
— Попав як, га? За одне таке попадання я б йому... кару пом'якшив.
Гречаний стоїть, щось обдумуючи. Пугач з помітним хвилюванням жде його слова.
— За самовільну твою відлучку, за твою оцю махновську розхристаність,— звертаючись до Пугача, повільно каже Гречаний,— мусили б ми тебе зараз судити отут суворим партизанським судом... Одначе на цей раз...
Бурятинський. Давайте спишемо. Дмитро Попик. Не слід би. Вайсман. Ая списав би... За рахунок його крученої індивідуальності.
Кравець. Але востаннє.
Гречаний. Такий у нас день сьогодні, такий настрій, що — хай.
Пугач (схвильовано схопивши зі стола револьвер, простягає його Гречаному). На! Візьми, Парфене... На знак відновлення нашої дружби!
Парфен бере револьвер. По відкритому хлоп'ячому його обличчю помітно, що подарунок йому подобається.
Парфен. Дякую. А кашкет та документи заховай...
Пугач (згортаючи в торбу свої трофеї). Це ще нам теж може пригодитись... (До хлопців). Ви, бачу, кудись зібралися, хлопці?
Кравець. Зібралися.
Пугач. Невже на завдання?
Гречаний. А чому — невже?
Пугач. Ех, пішов би і я оце разом з вами!..
Гречаний. Ні, ти приводь уже себе в порядок. І ще одно. Чим ти жандармам поясниш свою відлучку з села?
П у г а ч. А я до них не піду. Я три дні тепер на печі в гарячому просі відлежуватимусь.
Гречаний. А все ж таки — як спитають?
Пугач. Скажу, що до тітки в Балту ходив.
Гречаний. Завдав же ти, Семку, і нам, і собі клопоту... Ми на тебе тут так лютились, що якби під гарячу руку попавсь!.. (До хлопців). Ну, пішли.
В доброму настрої вони один по одному виходять з хати.
— Щасти ж вам, сину,— чує Парфен із темряви голос матері. Хурделить надворі. Сипучим снігом б'є хлопцям в обличчя. Край садка серед заметілі вони розминаються: Пугач іде в один бік, Парфен із хлопцями — в другий.
Зимовий сонячний ранок. Базар у Врадіївці. Над усім базаром панує пронизливий голос якогось вояки, що кинувся в торгівлю:
— Камінці до запальничок! Запальнички до камінців! В молочний ряд з незалежним виглядом заходить
шеф місцевої поліції Антон Щербак. Мовчки заглядає в один глечик, в другий. Нарешті бере в якоїсь тітки горнятко з ряжанкою і, відставивши ногу, нахильці п'є.