Дуже цікаво було тут. З висвистом крутилося розмальоване коло, відчайдушно побрязкувало срібло та мідь, а згори, нависаючи над цим дивом, дружно виявляла свої почуття парубота, сміючись над невдахами, хором вітаючи того, кому поталанило.
Рулетка поступово захопила Данька. Спочатку йому було просто цікаво стежити за грою, вгадувати, кому пощастить, а кому ні, а потім, збагнувши суть гри, він грішним ділом подумав, чи не спробувати б і самому цієї відважної насолоди. Звісно, тут легко програти, але можна ж і виграти!
"Один-однісінький раз. Жартома. Для проби,— просився він у думках, немов питаючись у когось дозволу, чи то в матері, чи в сестри, чи в самого себе.— Раз — і більше не буду. Просто так, щоб вивірити своє щастя!"
Справді, дорослі ж грають, декотрі вже позичають гривеники один в одного, ставлять до останнього,— чому ж йому не можна? Гра втягувала його, як таємнича прірва, все більше спокушала своєю небезпечністю й риском. Дивлячись на програші та виграші інших, хлопець поступово проймався дивною, непояснимою певністю, що йому поталанить. А, будь-що-будь!
Тут же розмінявши полтйника, Данько поставив свою долю на кін. Хлопцева рішучість розвеселила дорослих.
— Ану, ану, докажи,— під'юджували його з усіх боків.— Одержуй, чоловіче, утішеніє... Звідси або паном, або безштаньком підеш!
Засвистів диск, залопотіла по металевих зубчиках пір'їна, тоненька й легка, як Данькове щастя. І хлопець, і всі присутні примовкли, посопуючи, напружено стежачи за рухом пір'їни.
— Один виграє, десять програє! — зловісно каркнув таранкуватий десь над самою головою хлопця.
— Стоп!
Данько спочатку не повірив власним очам... Виграв!!!
Отетерілий, приголомшений своїм щастям, стояв і мовчки дивився на чудову пір'їну, яка немов відчула, де їй треба було зупинитись. Хоч раз та розщедрилась перед хлопцем фортуна! Радість Данькова була така щира, чиста, підкупаюча своєю наївністю, що вона передалася й іншим присутнім, і навіть його супротивники, яких він щойно обіграв, не особливо лютилися на свою невдачу.
— Забирай виграш.— сказав хазяїн рулетки, але Данькові ще й зараз не зовсім вірилось, що вся ота купа грошей, що лежить на кону, відтепер законно належить йому одному. Не дочекавшись, доки хлопець прочуняється, хазяїн рулетки здер з нього картуза і, згорнувши туди виграш, сунув усе це щасливцеві в руку. Картуз був важкий.
— Ще граєш?
Данькові здалося, що відмовитись тепер від гри було б не по-лицарськи.
— Граю,— відповів він глухо.
Азарт серед присутніх наростав. Данько, розкошланий, капловухий, отерплий від напруги, застиг з картузом у руці перед рулеткою і виразно чув, як десь у пазусі йому, за худими, молоденькими ребер-ками, тріпонеться серце.
Пішла рулетка, забринькала пір'їна, ахнули хором присутні: вдруге виграв Данько!
— Е, та це щасливий! — вигукнув один із невдах, підозріливо оглянувши хлопця.— Нам з ним грати не вигідно.
Рухнувся натовп, загомонів, посипались жарти, в яких, окрім веселощів, почувався і подив, і заздрощі, і навіть острах:
— Стережіться, хлопці,— щасливець між нами!
— Ану, де там він, ану, покажись!
Задні проштовхувались наперед, щоб хоч краєм ока глянути на незвичайного, рідкісного для Каховки щасливця. А він, мнучи картуза, стояв біля рулетки, худющий, зніяковілий, у своїй вилинялій полотняній сорочечці і таких же штаненятах, викрашених по-домашньому способу — бузиновим соком. Роса виступила щасливцеві на облупленому широкому носі, на вигорілих острішках русявої, давно не стриженої голови. Нічим нібито не примітний хлоп'як, звичайний сільський пастушок — сухоногий, лозинуватий, з вухами, геть віддавленими картузом, з непокірним вихром на тім'ї... Таке незавидне і має таку легку руку!
— Забирай! — вказав на виграш таранкуватий.
На цей раз Данько, осмілівши, вже сам згорнув у картуз свою виручку.
— Граєш далі?
Ще б пак не грати! Тепер тільки й грати... Але не встиг Данько проголосити свою згоду, як чиясь рука цупко, по-заробітчанському, вхопила його за ошийок, і щасливець миттю опинився поза гуртом, супроводжуваний вибухом загального реготу.
— Треба, хлопче, й міру знати! — пролунало йому вслід.— Іч, розохотився!
— Тікай краще, поки не пізно!
— Бо тут везе-везе та й перекине!..
Сконфужений закляк осторонь Данько, вислуховуючи насмішкуваті напучування незнайомих заробітчан.
Викинули з гурту начебто з добрими намірами, пощадили малолітка, остерегли, щоб не програвся до цурки, а от насмішками не щадять:
— Біжи тепер кобилу в цигана купи!..
Проте навіть щойно пережитий конфуз та насмішки ніскільки не зменшували радісного переможного по —чуття, що переповнювало хлопцеві душу.
Вірив і не вірив своєму несподіваному щастю, не знаючи ще, як йому повестися далі із своїм виграшем. То затуляв, то знову розтуляв картуз, щоб переконатися, що казна його на місці, що гривеники не порозскакувалися, що все це справдішнє.
Що він тепер зможе купити? Паляницю? Борщу? Бубликів? Франзоль? Все може, весь ярмарок закупить! Але треба спершу розсортувати виграш, відділити срібло від міді, надійно порозтикати багатство в різні місця... Частину в кишеню, другу за підкладку картуза, а решту вузликом у хусточку і за пазуху... Бо він тепер багач, йому треба остерігатися людей, особливо жуликів та вуркаганів. Але хай-но тільки спробують видирати в нього здобич! Руки перекусає, а свого, законного, не віддасть.
Приводячи до ладу свою казну, з щасливою сторожкістю озираючись довкола, Данько помітив раптом підлітка своїх років, що, видно, вже деякий час пильно стежив за ним. Зовні хлопчик нічим не нагадував вуркагана. Стояв одинцем, чепурний, чистенький, тонкобровий, у форменій тужурці і форменому кашкетику з кокардою, на якій були зображені граблі та коса навперехрест... Чому граблі? Чому коса? Ніколи Данько не бачив такого на кокардах. Безперечно, хлопчик цей не з босяків, скоріше він був схожий на якогось ма-зунчика-гімназиста. Але чого він так пильно, з сумом в очах стежить за Даньком? Що йому треба?
— Ти чого? — з викликом ступнув до хлопця Данько.
Густо смагляве, по-дівочому вродливе личко незнайомого здригнулося в гіркуватій усмішці.
— А що?
— Чого дивишся, питаю?
— Очі є, то й дивлюсь.
— Виграти, може, охота?.. Так іди он грай, там нікому не заборонено.
— Грав уже я... раніше тебе,— знову гірко посміхнувся хлопчина.
Це зацікавило Данька:
— Грав? Ну й що? Мало виграв?
— Невезучий я... Програвся... Та тут рідко кому таланить... Один ти оце, мабуть, щасливий об'явився на всю Каховку... Двічі підряд...
— Я на руку легкий,— упевнено пояснив Данько.— Я ще грав би, та побоялися вже, не дали... За шкірку і на сонце! — засміявся він щасливо.
— То вони пожаліли тебе... А я тричі підряд прогорів. Зарікся: ніколи більше не гратиму.
Хлопці помовчали.
— Що в тебе за кокарда?..— підійшов ближче до співрозмовника Данько.
— Нашої школи відзнака... Я в агрономічній школі вчився... Дванадцять верстов звідси по Мелітопольському тракту.
— Закінчив уже?
— Не закінчив, а так... Відчислили мене.
— Витурили тобто?
— Витурили.
— За що ж це тебе?
— Та,— махнув рукою учень,— довго розповідати...
— Вперше бачу граблі та косу на кокарді,— признався Данько, обережно помацавши учневу кокарду, і не втримався при цьому від насмішки: — У нас більше на попів та на дяків учать, а у вас тут без грамоти й до граблів не підпустять?
— Агрономом оце мали випустити, та, бач, передумали: випустили агрономчуком...
— І куди ж тепер?
— Та куди ж: найматися прийшов і ось... програв останнє.
Данькові раптом стало жаль агрономчука.
— Слухай, давай, брат, пообідаємо!.. Бо, може, це я й твої гроші виграв... Ти не знаєш, де тут борщі продають?
— Як не знати... Можемо піти, покажу.
Незабаром хлопці, вив'юнившись з натовпу, опинились на широкому піскуватому пустирищі, де варились ярмаркові обіди, клекотіли борщами підвішені на триногах казани, а поруч під відкритим небом розкинулись найдешевші заробітчанські ресторації у вигляді низеньких засалених столиків, за якими обідав невибагливий ярмарковий люд. Ті, кому не вистачало місця за столиками,— а таких була більшість,— влаштувались з мисками просто на піску, не відходячи далеко від казанів.
Як смачно тут пахло! Які борщі, кипіли, танцювали над вогнищами, стікаючи наваристими червоними патьоками по казанах!.. Огрядні торговки походжали біля них з ополонками, наче козаки з піками. Вештались поблизу й собаки, бездомні, лагідні, чемні, ті, що дивляться на кожного людяно, що не кидаються на тебе з лютим гарчанням, як оті хуторські, цепові... Все тут подобалось Данькові. Стояв, вбираючи широкими ніздрями дух смачної засмажки, ковтаючи голодну слину, що раз за разом набігала йому в роті.
— Тут у них на вибір,— пояснив Данькові його новий знайомий,— можна замовляти або порцію, або "від пуза". Порція коштує три копійки...
— А "від пуза"?
— Гривеник.
Данько вирішив брати "від пуза".
Одержавши плату наперед, тітка насипала хлопцям по повному полумиску, дала по доброму кусневі паляниці. Присівши неподалік, під чахлим кущем красноталу, затиснувши полумиски в колінах, хлопці дружно взялися уплітати.
Надолужуючи прогаяне в дорозі, Данько тьопав так, що й за вуха його не відтягли б: скучив за гарячою стравою. Новий Даньків приятель спочатку був аж замилувався, дивлячись, як артистично взявся Данько до роботи: відкусить паляниці, гляне на шматок (чи ще великий?) і пішов мотати з присьорбом, з якимись вилясками, роздимаючи свої зеленкуваті ніздрі, енергійно працюючи міцними щелепами. Проковтне хліб — і знову відкусить, і знову покоситься на шматок, чи багато зосталось. Не часто, видно, бачить цей полтавець кусень паляниці в руках.
Але й сам новий товариш Даньків не дуже відставав. Дарма що студить у ложку раз у раз, але вже вистудив миску до половини... Невередливі попались торговкам обідальники. Муху помітять — виплеснуть. Пісок тріщить на зубах — перетруть і пісок... Ще б пак йому не тріщати: вітер гуляє над пустирищем, крутить в повітрі піском та ярмарковим сміттям, завіваючи все це і в миски, і торговкам у казани, щоб більше було.
Оп'янів від їжі Данько. Сидів, і аж похитувало його. Мусив передихнути, перше ніж братися за прибавку... Воно, може б, і годі, але ж замовив "від пуза"!
Впріли обидва, жарко.