. . . . . . . . . . . . . .
А берег як на долонії Отут увесь! Ось він!
— Дивіться! Он за Алупкою гора голубіє! То Аю-Даг! Ведмідь-гора біля Гурзуфа! Верстов звідси із тридцять п'ять — сорок! То його "хвіст"! Зараз усю "одкриєм".
— Ригать не тягне?
— Ні!
Інші ригають!
За кілька хвилин "одкрили" всього Аю-Дага, гору-велетня, що, мов ведмідь, розляглася за Гурзуфом, уткнувши морду в самісіньке море!
— Вороч! Вісім верстов од берега! Майнарить будемо?
— Ні! Навіщо майнарить? Переведемо так!
Це вже риск — переводити вітрило при вітрі в чистім морі, не спускаючи його…
— Ну, хлопці! Рррраз! Раз-раз-раз!
І вже з другого боку б'ється з Антоновій руці полотно…
Мчимось на берег.
… Гой-да! Гой-да!
. . . . . . . . . . . . . . .
— Майнарь, хлопці!
… Кілька ударів веслами — і біля берега…
І зовсім не страшно!
А Антон:
— Приходьте другий раз! Можна страшнєй іздєлать!
По камбалу!
Щоб не було непорозумінь, умовимося відразу: камбала — це риба. Ловиться вона в Чорному морі. Ловиться далеченько від берега, — так верстов за сім-вісім. Ловиться на гаки, наживлені маленькою рибкою-султанкою. Гаки ті прив'язується до довжелезного шнуру (перемет), кидається серед синього моря на двох котвах (якорях) на самісіньке дно. "По камбалу", отже, значить, — по рибу, в море! Підіймати гаки, знімати ту рибу, а потім уже її продавати чи самому їсти…
* * *
— О другій годині їдемо! Приходьте! Прийшов, звичайно.
"Гетьман" уже готовий.
"Гетьман" — це (не бійтесь!) не Скоропадський, а ялик так зветься…
Вже на нім щогла, вже лежить вздовж нього вітрило, вже Хайалі ходить на нім з корми на ніс і дає останні розпорядження. Старий Зекир'я крутить цигарку. Юнус несе цеберку з "солодкою" водою, а Васька одягає на кочета весла.
— Стрибайте!
Стриб! — і в ялику…
Хайалі бере керму… Знаєте Хайалі?.. Не знаєте?.. Шкода… Хайалі — це капітан на "Гетьмані". Він низенький, лисенький, у нього мало зубів, але він міцний і пругкий, як із чорної гуми опука. Лице в нього буре від сонця… Лисина в нього як шкіра, що на підметки, а волосся (в нього волосся тільки на потилиці) гніде… Він і в бурю бурючу, і в сонце пекуче без шапки… Він завжди на кормі калачиком (бо він коротенький!) з ногами підібганими, а в руках у нього керма й вітрило, а маленькі його очі нікуди не дивляться і все бачать. Він увесь час байдужий, але за сім верст чує шум вітру берегового… Він ніколи не стежить, що роблять Юнус, Васька, Зекир'я, але раз у раз із його обвітрених уст вилітають слова, і від слів тих підскакує Васька, біжить до вітрила Юнус, крекче, пересовуючись по ялику, старий Зекир'я. От який Хайалі! А ви його не знаєте?!
А Юнус… Юнус чорний… У Юнуса курчаве з сивиною волосся й лагідні світлокарі очі… Він завжди усміхається, коли на вас дивиться, і питає:
— Не страшно?
Зекир'я? Зекир'я — старий, в татарських штанях на очкурі, в шкіряних личаках, з крученою цигаркою в губах, і цигарка та, скурена до нікуди, шкварчить біля його синявих губ, припікає його обстрижені вуса, а вони пахнуть смаленим і скручуються жовтенькими кільцями над синявими губами… Зекир'я старий одкидає тоді до борта голову — і тьфу!.. Тютюн летить у море, а на губах у старого Зекир'ї — плівка з тоненького до тютюну паперу. Він мовчить…
А Васька молодий! У нього бронзове струнке тіло. Він білявий і з прекрасно розвиненими м'язами… У нього на грудях витатуїруване кермове колесо з двома прапорами: на однім прапорі "К.С.С.Р" (Кримська Соц. Сов. Республіка), а на другім У.С.С.Р (наша)!.. На правім плечі в нього чорніє хрест на постаменті, а круг нього линва, а на линві тій котва (якір), а нижче, на передпліччі, гола, з розпущеними косами, на ввесь зріст красуня, а в красуні тії, як два кавуни круглі, перса… Васька розписаний увесь… Він, Васька, рвучкий, говорить кріпко, з "матір'ю", але він ще "зельоний", і слова його хвилі котять по морю Чорному. Од Васьчиних слів ніхто не підскакує в ялику… Всі сидять на своїх місцях і про щось думають…
* * *
— Віра!
Пішли… Юнус з Ваською на веслах, Хайалі на кермі, а Зекир'я перебирає в кошику султанку (наживлять гаки!). Вийшли з бухти.
— Парус!
І миттю Васька й Юнус біля вітрила… І миттю вітрило тріпоче вгорі!
— Віра в море!
Летить "Гетьман", хвилі перескакуючи…
Рипить вітрило… Мугиче щось Юнус, крекче Зекир'я, а Васька пригладжує білі свої штани, щоб посередині від пахви до ступні була в їх складка…
. . . . . . . . . . . . . . .
— Он буйок!
Васька перший побачив.
— Де?
— Он-он-он! Не бачите?
— Не бачу!
Всі побачили, а я не бачу…
Та і як ти його побачиш десь там у морі, коли хвилі, коли прапорець на нім чорненький отакісінький і коли хвилі перескакують через нього, й нагинають, і захлюпують…
— Майнар, Васька!
Момент — і вітрило в човні, зв'язане, скручене, безсиле… Кілька вдарів веслами — й буйок уже в ялику…
Буйок — оберемок корок (пробок), обтягнутий сіткою, з прив'язаним на нім сторч "пужалном", а на "пужалні" невеличкий прапорець… Це знак, де стоять гаки… Він (буйок) на котві, здебільша просто на камені, що тримає його на певнім місці.
Гаки ставлять на двох каменях. Два, значить, буйки… Початок і кінець гаків. Гаки на дні морському.
Перемет наш має 750 штук гаків, прив'язаних на невеличких шнурках до довгого шнура на 1½-2 приблизно сажні один від одного.
Тягнеться, отже, цей перемет на 3-4 верстви в морі…
. . . . . . . . . . . . . . .
Вихопивши буйок у човен, Васька швидко-швидко витягає камінь… Тягне його хвилин з 5-10, бо витягти камінь треба з 50-80сажневої глибини…
Аж ось — камінь у човни
Тоді вже бере шнур Хайалі й поволі, гак за гаком, підіймає в ялик. Піднявши, скидає стару наживу, об'їдену здебільша, пожовану, й кидає гак у круглий чималий кошик, що стоїть на кормі… Біля кошика Васька. Він підхоплює гачок, наколює на нього рибку й укладає гаки правильним колом, один біля одного, під стінкою в кошик. Шнур лягає в середині того кола… Таким чином, гаки в тому кошикові лягають "гвинтом" од низу й до верху.
Робиться це надзвичайно швидко, ловко й красиво… Як по писаному…
Юнус на веслах; він підштовхує в напрямку шнура човен.
Зекир'я курить цигарку, а я, вирячивши очі, дивлюсь у море й стежу, що йде на гаку.
Ось затріпотів шнур і заборсався по борту…
— Кіт! — кидає Хайалі…
— Нічого не видко, — кажу…
— Кіт! Я знаю!
За кілька часу справді щось б'ється, бачу, на шнурі, силкуючись вирватись. Р-р-раз — і в човні.
"Морський кіт". Не гренландський, звичайно, а простий, чорноморський. Я не знаю, як він по-вченому зветься, а по-нашому, по чорноморсько-рибальському, це "кіт".
"Кіт" — це плескувата морська тварина, зверху бура, знизу біла, з величезним тонким, як палиця, хвостом з колючками. Морда якась трикутна, з виряченими очима, а біля очей дірочки. На пузі в неї якісь плавники, ніби ноги, а він їх, як їде на шнурі, випростує й б'є ними… Його рибалки не люблять… Зразу викидають назад у море, вирізавши те місце, де зачепився він за гак. Завбільшки він чималий буває… Аршинів зо два.
… А ось іде камбала. Вона розчепірилась на шнурі, настовбурчила всі свої плавники й огинається. Не хоче. Але Хайалі не такий, щоб у нього зірватись… Він знає!.. Він у морі все знає.
Плюсь! — і вже тріпоче камбала на дні в човні…
… І так гак за гаком, крок за кроком — 750 гаків…
І тільки в Хайалі з уст коротке:
— Ач! Ач! Це Юнусові.
— Вперед! Човен попхни!
. . . . . . . . . . . . . . .
Раптом Хайалі кинув погляд на берег, зразу…
— Береговий!
Васька тріпонувсь, сердито наколов на гак рибку й згадав про "матір".
— Буде робота!
— Кидаю! (Хайалі). Не дасть робити! Віра!
І полетів човен вздовж на веслах, і забулькали в море один за одним наживлені гаки!
— Віра! Віра!
А вже з берега шум чути… І зарябіло під берегом… А біля нас море тихе-тихе…
— Чого ви? — питаю.
— Береговий подув! Найпротивніший для нас вітер! Треба на веслах… Вітрилом не можна! Можна б іще "лівірвать" але грузу нема на ялику — перекидатиме.
("Лівірвать" — лавирувать).
Віра! Віра!
Встигли-таки гаки кинуть.
І ось як зашуміло, як заревло, як заскаженіло, — святителі ви мої!
"Гетьмана" тріскою кидає…
Васька, Юнус і Зекир'я на веслах… Хайалі на кермі…
— Віра, Васька! Віра…
У Васьки, бачу, обличчя вже посиніло від натуги, старий Зекир'я мокрий, Юнус підкусує губи…
А море сказилося! Воно якось люто накидається на "Гетьмана". Підскакує під нього, ставить його цапки, а потім вискакує ззаду й кида носом у якусь піняву яму…
Потім скакає збоку, б'є в борт, розлітається зливою і плює на нас солоною слиною…
— Віра, Васька! Віра!..
І Васька, і Юнус, і Зекир'я аж стогнуть…
А човен на місці!
Тоді підстрибує Хайалі до мене:
— Керму просто на берег! Держіть міцно!
Сам уже поруч старого Зекир'ї:
— Віра! Віра!
А "Гетьман" тремтить, а "Гетьман" падає грудьми на хвилі…
— Керму кріпше!
"Кріпше"?! Коли воно вириває, вибиває, висмикує?!
Держу, аж очі рогом лізуть!
— Віра! Віра!
Дві години скаженої, чортячої роботи й напруження!
Раптом — тихо…
Як із'явивсь, так і вщух береговий… Ось був, ось нема! — Не вір морю! — кидає Юнус…
І всі закурюють і витирають і піт, і солону воду з червоних облич…
. . . . . . . . . . . . . . .
А на дні в ялику широко раззявляє пащі й ліниво б'є хвостом камбала…
. . . . . . . . . . . . . . .
… Не вір морю! — це правда… Ніхто не знає, як воно з тебе поглузувати думає… І коли — так само ніхто не знає…
А воно велике, те море! І глибоке!
І коли воно сказиться, то, невважаючи на все ваше лицарство, невважаючи на те, що вам довірили керму в такий відповідальний момент, невважаючи на вашу політичну й економічну, й всіляку іншу грамотність і свідомість, — беріть все-таки з собою закріпительного!
Спокійніше буде й вам, і вашим сусідам!
Бережком!.. Бережком!
До Ялти?! Та верстов, мабуть, із дванадцять! Отак понад пляжем он до тієї будки, а потім праворуч, угору стежка пнеться виноградниками… Так по тій стежці вийдете на сошу й сошею, сошею… до самісінької Ялти… Це недалеко… По дорозі Нікітський сад… А од саду вже і Ялту видать… Години за дві в Ялті будете. Ще й не смеркне…
Ну, ходім!
Кинули оком в останній раз на парк у Гурзуфі, де відпочивав Пушкін, на будинок, де він гостював у генерала Раєвського, на Аю-Даг, що чекає на Алахів наказ — встати й знову трощити все на шляху своїм, бо ж таки забувають правовірні і Алаха, і його пророка Магомета…
Ходім, ходім! Понад пляжем, а потім стежкою виноградниками! Ходім!
І пішли…
Отак, як просто дивитись, — дорога.