Але без чобітків не дуже гулялося.
Хіба замінять Чапа з Чалапом якісь там черевички!
Під вікном квартири Івана Романовича походжав комендант.
Здається, йому дуже кортіло зазирнути у вікно і подивитися на лелеку.
Прощання
Мамі, татові й бабусі Максимко цілий вечір хвалився, як зловив лелеку: "Отакенного, цибатого, дзьобатого, завбільшки мало не з тата!"
— Невже отак сам і зловив? — примружився тато.
— Ну… не зовсім сам, — признався Максимко. — Мені допомагали Іван Романович з Рудим. "І чобітки — Чап з Чалапом", — хотів додати Максимко, але змовчав. Бо ж ніхто, крім нього, не знає, що його чобітки — чарівні.
Мама схотіла піти до Івана Романовича — побачити лелеку, та Максимко суворо попередив:
— Зараз до лелеки не можна. Нехай спершу звикне до нового житла й до людей. Згодом я вам усім його покажу.
Цілий вечір панувало Максимкове свято. Бабуся навіть назвала його героєм.
Приємно бути героєм! І навіщо так швидко лине час і настає та нудна година, коли треба лягати спати?
Могли б хоч сьогодні не дивитися на годинник
— Ну от що, сину: навіть героям треба спати, — рішуче сказала мама. — До речі, герої ніколи не коверзують. Затямив?
— На добраніч, — покірно сказав Максимко й пішов до своєї кімнати. Але заснути ніяк не міг, бо все згадував і згадував сьогоднішні пригоди.
Вже бабуся, здається, й заснула, а Максимко все не спав.
Він тихенько скочив з ліжка і побіг у передпокій до чобітків.
Чап з Чалапом — умиті й чисті — стояли, як завжди, в куточку. На диво, Максимко намацав біля них і свого м'яча. Того самого, що проскочив крізь розбиту шибку до чужої квартири. Напевне, його віддали, бо тато давно знайшов скляра — а той засклив розбите вікно.
— На добраніч, — шепнув їм Максимко.
— До побачення, — сумно рипнув Чап.
— Прощай, — схлипнув Чалап.
— Чому — прощай?
— У тебе ноги ростуть? — запитав Чап.
— Мабуть, ростуть… — розгубився Максимко.
— Ми на осінь, може, станемо тобі затісні. Тому й прощай.
Максимко присів навпочіпки, але не знав, як потішити своїх завжди веселих, а зараз смутних друзів. Та ще перед розлукою…
— Я буду вас щодня відвідувати. Навіть по кілька разів!
— Нас, напевне, заховають до комірчини… — мовив Чап.
— А ти ж боїшся пилососа, — рипнув Чалап.
— І зовсім не боюся! Чи я маленький? Тільки нехай він не ковтає нічого мого. Он знову — марку ковтнув.
— Він інакше не може, — пояснив Чап. — А ти не розкидай.
— Та що мені та марка? Подумаєш! Я ж лелеку зловив.
Чобітки не витримали й засміялися. Максимко засоромився: не перед Чапом і Чалапом йому вихвалятися, вони ж бо знають, як воно насправді було, як перелякався Максимко лелеки. Але він не образився на їхній сміх, вони ж були йому добрими друзями.
— Я подарую вам м'яча. Назавжди.
— Максимку! Ти де подівся? — покликала з кімнати бабуся.
— Зараз іду! — Максимкові не хотілося розлучатися з чобітками. — Скажіть, ви можете все, правда?
— Правда, — погодився Чалап. — Ми можемо все!
— А чого б ти хотів? — обережно запитав Чап.
— Я б хотів, щоб і ви підросли. Ну хоч трішечки! Аби тільки восени на ноги налізли. Розумієте? Тобі б ми не розлучились.
— Треба подумати, — помовчавши, відказав Чап.
Тут у передпокій зайшла бабуся, забрала Максимка й поклала в ліжко:
— Спи мені зараз же!
"Чуки! Чаки!! Чак!!!"
Максимко заплющив очі. Поволі на нього почав напливати сон, аж зненацька хтось скочив до нього у ліжко. А за тим — другий… Та це ж Чап з Чалапом!
— Ви сьогодні ночуватимете зі мною? — зрадів Максимко.
— Ми прийшли сказати тобі ще раз до побачення, — рипнув Чап, але не сумним голосом.
— Не прощай, а до побачення! — весело докинув Чалап.
— Ви надумали, як вам вирости?!
— Надумали, — ствердив Чап. — Взавтра бабуся сховає нас у комору, тому нам хочеться сказати усім-усім до побачення.
Максимко здивувався:
— Вночі?
— А ти не бійся, — сміючись, рипнув Чалап. — Сьогодні буде не проста, а казкова ніч. Тобі не треба навіть одягатися, тільки взуй нас.
Максимко, як був — у піжамці — вскочив у чобітки, і вони винесли його з квартири.
На небі сяяв повний і теплий, як літнє сонце, місяць, і навколо було ясно-ясно. Три вербички й вишенька, посаджені Іваном Романовичем, вигинаючи зелені гіллячки, кружляли в танку! Чобітки піднесли Максимка до вікна квартири Івана Романовича й проскочили всередину. Рудий не загавкав, бо вони ж — свої. На кухні спав лелека. Він прокинувся, але вже не боявся Максимка, навпаки, привітно схилив свою довгу шию — вклонився.
— У тебе вже не болить крило? — спитав Максимко.
— Ще трохи болить, але менше. Швидко воно загоїться, і я полечу. Бо ж на мене чекають моя лелечиха з лелечатами там, у комишах. Ах! Які в мене прегарні лелечата! — зітхнув лелека.
— Ну не сумуй, швидко одужаєш, — потішив Максимко. — Тільки не дзьобай більше Рудого, він хороший.
— Не буду, — пообіцяв лелека. — Даю лелече слово!
— До побачення, — рипнули чобітки лелеці й Рудому. Івана Романовича будити не стали, винесли Максимка знов крізь розчинене вікно і помчали Сокорівкою — прощатися до осені.
Було тихо-тихо, бо люди вже спали, й ніхто не побачив, як легко та гарно витанцьовують чобітки на поснулих доріжках.
Зате до них з неба посипалися зірки, навіть сам місяць спустився на землю, і стали танцювати разом.
Який це був прекрасний танок!
Зірки дзвеніли кришталевим дзвоном, а місяць весело примовляв срібним голосом:
— Ех, і натанцююся ж я сьогодні! Гоп-гоп! Отакечки, отак!
На сході зарум'янилось небо. Місяць похапцем попрощався й пірнув за обрій. За ним відлетіли й зірки.
Максимко з чобітками зупинилися перед магазином "Взуття".
— Слухай, — урочисто промовив Чап. — Восени ми з тобою зустрінемося тут! Зрозумів?
— Ви сюди прийдете?
— То вже наша справа, — рипнув Чалап.
— Головне, щоб ти нас упізнав, — вів далі Чап. — Ми стоятимемо на полиці, але станемо трохи більшими. Поряд буде багато таких чобітків, і щоб нас упізнати, ти мусиш запам'ятати три слова: "Чуки! Чаки!! Чак!!!"
— Я запам'ятаю! Чуки! Чаки!! Чак!!!
— Ще треба тричі підскочити. Так: спершу підскочиш на одній нозі і скажеш: "Чуки!", далі на другій нозі і скажеш: "Чаки!!" і востаннє на обох ногах: "Чак!!!". І тоді ти відразу впізнаєш нас, бо я тобі усміхнусь.
— А я підморгну, — запевнив Чалап.
— І ми будемо знову разом?
— Знову разом. А тепер — гайда додому.
Чап з Чалапом помчали додому, віднесли Максимка до ліжка, а самі знову скочили до свого куточка в передпокої.
І Максимко спокійно заснув: А чого б мав журитися? Адже восени він знову знайде Чапа з Чалапом і неодмінно впізнає. Бо для цього досить тричі підскочити і сказати три чарівні слова: "Чуки! Чаки!! Чак!!!"