Жаль

Побачимо".

Софія цілий день збиралася просити баронеси, але все ніяк не вважалась, та вже по обіді, як почала наближатись концертова година, її обгорнула відвага розпуки, і вона озвалась до баронеси:

– Madame, я хотіла вас просити, чи не можна б мені піти сьогодні в концерт?

– Що? Куди? – спитала баронеса з дивом, немов то буди якісь нечувані в світі слова. Але Софія наважила не звертати уваги на "тії тони", їй пізно було вертатись назад.

– Я прошу, чи не позволите мені піти на концерт Зембріх, се остатній концерт, я б так хотіла…

– Дивно ! З ким же ви думаєте піти?

– Якби можна, я пішла б… (А справді, з ким я піду?) Тут одна пані збирається йти…

– Яка пані?

– Тут одна… Я з нею в бібліотеці пізналась.

– Якась таємнича знайомість… Сей концерт пізно має скінчитись?

– Я думаю, в одинадцятій, не пізніше.

– А як же будуть мої води, порошки?

– Я все приготую, воно буде тут, коло вас, я хутко вернусь.

– Ну, вже раніш кінця концерту не вернетесь… – тон баронеси дедалі все холоднів, Софія вже почала жалувати на себе, що завела ту розмову.

– Ясновельможна пані, пан Турів! – озвався зненацька слуга, ставши в дверях.

Баронесі вид прояснів.

– Проси, проси. Ви, Sophie, можете йти.

Софія стояла і не знала, чи має радіти, чи ні, бо куди ж, власне, має йти?

– Можете йти туди, на той концерт… – мовила без уваги баронеса, не дивлячись на Софію.

Софія миттю вийшла з кімнати. Стала в себе в хаті й замислилась: "Що ж я вберу на себе? Ах, що ж! Знов ту саму жалобну сукню! Нема що довго й збиратись…" Справді, що збори були недовгі. Он Софія вже сходить широкими сходами в парк. Зійшла, стала на стежці і знов замислилась: "Одначе, справді, з ким же я піду? невже сама? Та так же, сама. Що ж маю робити, – на те я dame de compagnie. Не зоставатись же мені вдома. Піду… одначе все-таки се дуже прикро… Ні, таки піду. То ж мене тут ніхто не знає!" І Софія подалась хуткою ходою стемнілою стежкою до курзалу. Там вона купила швиденько білета, спішилась, бо чути вже було музику, либонь, концерт вже почався. От вона і в концертовій заді, зала невеличка, та людей чимало, навіть дуже багато: вичепурені пані, виглянсовані панове, вицяцьковані діти. Софія поглянула на свою чорну просту сукню. Дві пані, сусідки, зглянулись на неї і стиха перемовились між собою. Софія теж подивилась на їхні сукні, що ряхтіли та бриніли від модних passemanteries, – її обгорнув жаль…

– Вибачайте, пані! – озвався хтось до неї стиха.

Софія кинулась… Се був той самий панич, що вона бачила сього ранку в бібліотеці. Він подавав їй хусточку, що вона поклала край себе на порожній стілець. Софія усміхнулась і взяла хусточку. Панич сів край неї на своє місце, але не сказав більш нічого. На естраді співали якогось дуета, дует був довгий, нудний, але вельми чулий, та Софія того не завважила, бо не слухала дуета. Далі була якась оркестрова штука, потім арія з "Тангейзера", – Софія слухала теє байдуже. Коли виходить на естраду співачка, сама Зембріх, і співа "Si tu m'aimais!". Софія зблідла. Се її вразило. Блискавкою свінули їй в думці спогади з минулого блискучого життя. От вона в батьківській хаті літає "метеличком"… "Si tu m'aimais!"… Ох, се ж вона колись його співала. Той спів причарував і князя, і його багатство, і всі розкоші… От вона в "рожевім кубелечку", весела, безжурна… Коли се було? Ох, давно, давно! Ні, торік ще… Спогади зникли, якийсь туман застелив очі, Софія низько похилилась і затулила очі хусточкою.

– Вибачайте, пані, мені здається, що вам недобре? Може, води? – озвався голос панича сусіда.

– Ох, ні, спасибі. Се так, нічого… сей романс… нічого, нічого, вже пройшло.

– Се вже остатній нумер. Ох, ні, ще має бути серенада. Ви зостаєтесь?

– Ні, я піду. Тут так душно і… сей концерт такий довгий… – Софія встала.

– Чи позволите, пані, провести вас? – питав панич.

– Ах, задля мене ви маєте кидати концерт!

– Я щось не маю охоти слухати тієї серенади. Якщо ви позволите…

– Я буду вам дуже вдячна, якщо для вас…

– О пані!..

Софія з паничем вийшли в парк. Ніч була надзвичайно ясна, тиха. Дерева, удень такі нещасні та хворі, тепер здавалися зграбні та стрункі, мов постаті русалок. Тонкі граціозні тіні тремтіли сіткою на блакитно-білій стежці. Вітер зітхав у кущах так полохливо, таємничо. Дерева шепотіли кохані речі темним верховіттям. Здалека лунало срібне, палке, тужливе щебетання соловейка.

Софія йшла тихою ходою поруч з паничем, її не заспокоїла тая тиха, тепла, немов чогось прагнуча ніч. Софії роїлись думки-гадки та мрії, але вже не ті, що погляд їй сльозами застилали там, у концертовій залі. Що вона думала, про що гадала, сама вона не могла б того сказати. Мовчки йшла вона поруч з паничем, усміхалася, прислухалася до співу соловейка. Si tu m'aimais! – вчулось їй у любім щебетанні, і не було їй прикро… Si tu m'aimais!

– Що ж? Як вам тепер? – запитав панич.

– О, добре, зовсім добре!

– Вибачайте, – може, се прикре питання, – для чого носите жалобу?

– Я – вдова, – тихо відказала Софія.

Панич глянув на неї, як їй здалось, якось надзвичайно, вона спустила очі і зітхнула.

Розмова порвалась, якось не велась вона тієї ночі. Кроки Софії та панича ставали щораз тихше, – чим ближче додому, все тихше. Тож той дім був темницею, а тепер Софія чула, що темниця та здасться ще тіснішою. Дарма! Софія усміхалась та слухала соловейка…

Ох, знов сей готель, знов сяя темниця.

– До побачення! – мовив панич, вступивши в довгі сіни.

– До побачення! Дуже дякую панові, що провели-сьте мене і зреклись для мене серенади.

– Ах, пані! – тільки промовив панич і зник.

Софія глянула йому вслід і постояла ще кілька хвиль у сінях. У неї в голові був все той рух і тон, з якими панич вимовив теє: "Ах, пані!" З тих двох коротеньких слівець повстала ціла плетениця мрій. "Як дивно, надзвичайно тремтів йому голос… Невже сі проводи – тільки так, марне залицяння, та й годі?.. Йому цікаво, по кім ношу я жалобу… Як він глянув тоді! О, не може бути, щоб…" – зненацька Софія кинулась. В нічній тиші виразно загуло з міської башти: бов!.. се північ. Раптом зникли всі блискучі мрії. Софія провела рукою по чолі і подалась до своєї хати; тихо скрадаючись, минула вона двері до хати баронеси і пішла просто до себе. Там стала перед свічадом і стала розбиратися. Раптом забринів гострий, дражненний дзвінок – то баронеса кликала Софію. Софія знала добре той дзвінок, він вразив її, аж кров кинулась їй до обличчя, але вона навіть ані рушила, щоб іти на нього. "Не діжде вона, щоб я бігла на її дзвінки!" – і Софія гордо підвела вгору чоло. Дзвінок озвався ще раз, ще гостріше, ніж перше. Софія стояла. За кілька хвилин прийшла служниця від баронеси.

– Ясновельможна пані просять вас до себе.

– Зараз, – відповіла Софія і пішла, мусила йти.

Баронеса лежала на ліжку, коло неї на столику стояла свічка під абажуром, долі лежала кинута часопись. Коли Софія увійшла, баронеса на неї не глянула, тільки ворухнула віями і підвела брови. Софія мовчки стала біля столика, баронеса таки не дивилась на неї, мов і в хаті її не було. Далі Софія озвалась:

– Я прийшла…

– А, так, ви прийшли. Справді, не сподівалась я бачити вас сього вечора, однак маю ту честь.

– Я думала, ви спите, боялась вам перешкодити.

– В чім? Здається, з мого дзвінка могли пізнати, що не сплю?

– Я не чула, – відповіла Софія тихо, спустивши очі.

– Не чули!.. – протягла баронеса. – Будьте ласкаві, скажіть, котра тепер година?

– Перша, – відмовила Софія ще тихше.

– Пізно тепер кінчаються концерти. Дивно.

Софії погляд запалав при тих словах. "Що вона думав сказати своїм "дивно"? Яке має право говорити такі слова і таким тоном?!"

Баронеса помовчала, потім знов озвалась:

– Сього вечора я допевнилась, що концерти і сповнення обов'язку не можуть разом ужитись. Що-небудь одно.

– Але ж ви самі дозволили…

– Я сама, так, і що ж з того?

Софія не знала, що на те відповісти.

– Що з того, питаю? Я дозволила сама і тепер жалую. Ви мені казали, що прийдете, – не прийшли; казали, що зайдете до мене, – не зайшли. Я ждала вас, не гасила світла, нудилась, читала при свічці, а се все, як ви те знаєте, шкодить моєму здоров'ю, нервам і очам. Ще спільна таких вечорів…

– Се остатній, будьте певні.

Баронеса глянула з дивом на Софію і подумала: "Як вона сказала сеє? Ще якісь обиди строїть! Ça me plaĩt!" – однак сказала тільки:

– Дай-то боже! Можете йти.

Софія пішла, та не в свою хату, а на веранду. Тільки що мала вона дуже прикру сцену, якби перше, вона б досі вже плакала, але тепер… тепер її се не діймало, вона думала про інше, їй світили інші мрії, інші надії. "Яка чудова ніч! – думала вона. – І тут бувають гарні ночі!" Вона всміхнулась, звернула погляд з тихою мрією на широку алею, що мов річка лисніла при місячнім сяйві.

З тремтячої темряви лунав соловйовий спів. Софія знов усміхнулась, либонь, щось пригадала. "Si tu m'aimais!.."

Зблід місяць, притих соловейко, а Софія все на веранді сиділа у мріях та дивилась на ту алею, що ледве рожевіла від ранньої зорі.

Примітки

"Тангейзер" – опера німецького композитора Ріхарда Вагнера (Wagner, 1813 – 1883), вперше поставлена у 1845 р.

11

– Ох! – скрикнула вона раптом. – Перед нею стояв панич Станіслав (вона знала вже його ймення з готельового списку), він подавав їй несесера. Вона збентежено взяла той несесер і зітхнула.

– Я, здається, злякав вас? Вибачайте ласкаво! – мовив панич.

– О ні, нічого, я так щось… не сподівалась. Дякую.

– О пані!.. Але де ж ви йдете?

– Я… так, на проходку. – Софія не призналась би зроду, що йде за покупном для баронеси.

– Чи позволите собі товаришити? – спитав Станіслав.

– Чому ж ні, се, може, остатній раз ми з вами стріваємось… – мовила Софія, а в голосі бринів смуток.

– Як? Чого в остатній раз?

– Тож хутко сезону кінець, я виїду звідси.

– Куди? В Росію?

– Ні, перше поїду в Париж.

– Ах, я теж збираюся їхати звідси в Париж! Може, якраз ще побачимось.

Промінь блиснув у погляді Софії.

– А, коли так, то певне, навіть напевне.

– Де буде ваша домівка в Парижі?

– Та я ще сама не знаю… се буде залежати… – Софія замовкла.

– Я б вам радив зостановитись при вулиці Rivoli.

– Не знаю ще, – як вийде.

– А хутко від'їжджаєте?

– Так от, може, за тиждень.

– Я теж за тиждень збираюся виїздити.