а потому уж не больно ртьі раззевайте! Д-да!
Микола нахилив голову й завмер. Галя якось нетерпляче повела плечима і стала м'яти серветку.
— После, значит, первого обіявления жениха й невестьі... у нас... то єсть, будет сейчас й второе.
Всі справді здивувались.
Микола похолонув, але те приємне, що хвилювало в йому, ще дужчим вибухом прокотилося по грудях.
"Але це ж — свинство, це ж страшенне свинство! — літало у його в голові. — Який же я жених?.. Хоч би ж упередив... "Не будете сердиться, что бьі я ни сделала?" — згадалось йому вмить. — Так он що! Голубко моя, радість моя!.. Значить, не сердиться на мене!.. Але ж такий сюрприз!.. А може, ні?"
Він боявся глянути не тільки на всіх, але й на Галю. Він тільки бачив скоса, як рука її, що м'яла серветку, злегка тремтіла.
— Да-да! — тим часом любував Сухобрієв на здивовані обличчя гостей, що мовчки, чекаючи, дивились на його. — Д-да! — почав він знов і кинув оком у той бік, де сиділи Галя, Микола й Фомушка. — Позвольте вам, честньїе господа, предложить... поздравить... з... другую парочку, каторая... з... в той же... в том же святом храме з... а... примет обручение...
Він ще зупинився. Микола побачив, що Галя стала вставати й навіть кинула серветку.
"Значить, вставать?" — ще не ймучи собі віри, насмілився він подивитись на Галю і навкруги. Всі дивилися в його бік здивовано й ласкаво, йому здавалось — усміхаючись і ніби бадьорячи його поглядами. Галя вже стояла й дивилася просто перед себе.
"Боїться за сюрприз! — ніжно й радісно подумав Микола і став потиху вставати й собі, силкуючися здержати щасливу усмішку, що проти волі розливалась по всім його лиці. — Треба серйозним бути. Галя ж серйозна! — доводив він собі. — В таких хвилинах торжественність повинна бути".
Але щастя так і світилось, так і вибивалось наверх. ... — А именно в каком храме, то ато в Кресто-Воздвиженском... — тягнув далі "принципал". — Надеемся, что благородньїе гости посетят в следующее воскресение свадьбу моей дочери Лидии Сухобриевой й Анатолия Ламазиди й...
Він на мент зупинився, кинув оком у Миколин бік, — у Миколи серце зовсім завмерло, — і скінчив:
... — Анньї Леванской й Фомьі Лабазникова! З-поза Галі зараз же виглянуло біляве, облите щастям лице Фомушчине й нашвидку кинуло:
— Я вам говорил, что скоро! — і сховалось. "Що? — ледве не заревів Микола не своїм голосом. — Фома Лабазников?! Фомушка?!"
Він дико, розпачливо подивився на Сухобрієва, на старого Лабазникова, що весело сміявся свойому "су-призові", на Галю, що, одвернувшись, стояла спиною до його, на валку людей, що щось кричала, кудись лізла з чарками в руках, і зразу якось похиливсь, зімлявів.
"Так що ж це, господи! Що ж це таке?.. Як же це?.. — думав він, не почуваючи нічого — ні гніву, ні злості, а тільки якесь болюче, тяжке нерозуміння. — Що ж це таке, боже мій?! Фома Лабазникові.."
— Ур-р-ра-а!! — вмить загриміло у його над вухом, і валка ще більше стала товпитись біля Галі та Фомушки, ще далі відпихаючи його до дверей.
"Але ж навіщо все то було?.. Сьогодня навіщо?.. Любить же... "Будешь мой!.." Що же це, господи?.."
В ушах у його шуміло, дзвеніло, в голові стукало, ноги трусились, а на губах застигла крива, повна болю й нерозуміння усмішка.
— Ур-р-ра! — грохотіло в їдальні.
Микола, одіпхнутий валкою, опинився в залі. Машинально ступаючи, дивлячися вперед себе якимись скляними очима, він вийшов у сіни, постояв трохи, спустивши безсило руки, як побиті, й автоматично став шукати свою одіж та одягатись.
— Ур-р-ра! — не затихало в їдальні.
Микола так само автоматично відчинив двері, вийшов на східці і спустився на вулицю. Було тихо, темно, і накрапав дощик.
"Навіщо ж, навіщо ж?! — якось одноманітно-понуро стукало у його в голові. — Була ж така люба... Цілувала... Кусала... А-а-а! — вмить наче все освітилось у його, і з цим світом разом так тяжко, так гірко-боляче здавилось серце, що Микола навіть зупинився, щоб передихнути. — "Сашенька-Машенька, душенька Наташенька! У меня свой капитал... Распутная..." Галя? Моя Галя?.. Моя чиста, свята?.. Господи, що ж це?! Навіщо ж усе це сьогодня?.. Як же це?.."
І весь минулий вечір, розмова з Галею, з Фомушкою стали якимись шматками, в якімось дикім неладі приходити йому на пам'ять. Він ніяк не міг схопити думок, зв'язати їх, з'ясувати собі все; вони пролітали вихором без жодної логіки, без зв'язку, але такі важкі, такі пекучі, що, здавалось, ніби за кожною думкою хтось проводив гарячим залізом по мозку й по серцю. Він не розумів усього, він тільки всією істотою почував, що зробилось щось таке неможливе, що все останнє не варте було уваги.
Він зупинився серед тротуару і став дивитися просто перед себе, нічого не бачачи й не чуючи. Проходили люди, опасливо обходили його, здивовано озираючись; проїжджали ізвощики, іноді закликаючи — "свєзті", а він стояв нерухомо. Думки крутилися, били по черепу, стукали в виски й потроху починали упорядковуватись. І довго він стояв, розставивши ноги і схиливши голову, потім тихо пішов: він почав розуміти...
"Так... В "друга дома" готувала... "Будешь мой, несмотря ни на что. Я хочу, чтоб тьі сделал подлость..." Он що!.. А я... Хе!.. Свята, непорочна... Господи! Хто ж думав?.. За що ж? Як же так можна?.. "Дядя" книжки давав, сміялась... з Фомушкою!.. Для чого ж, для чого ж?.. Ах, треба, треба було!.. "Средство!.." По-українськи говорила... А я... За що ж?.. Як же так?.. А я ж як?.. Як же я?.. У номерок?"
І від цієї думки у грудях так тяжко здушило, так сумно защеміло, що він вмить зупинився й пошукав очима, де б спертися на що-небудь або сісти. Скрізь було мокро й темно. Він поводив очима навкруги, постояв трохи й сів на тротуар, спустивши ноги на дорогу. І замер.
"Як же тепер?.. Що ж?.. Як же жити?.. Що ж далі? — підвів він раптом голову і з мукою подивився на ліхтар, — Як же жити?.. Жити як? Знов у номерок?.. Навіки вже?.. І таргани, і... Навіки?.."
А дощик сік собі дрібненько. Миготіли ліхтарі, жовтіючи десь далеко маленькими плямками; прохожих щось не було, і тиша стояла на вулиці; тільки від зігнутої, темної постаті на тротуарі розлягалося сухе, хрипле, повне відчаю й муки безнадійної ридання.