Вони слугували спуском у спортивний зал, де, до того ж, розташовувався критий басейн.
Піднявшись на третій поверх, в очі одразу ж впадав більярдний стіл, поруч із яким на стіні висіли гральні киї, а поряд із киями, на нижніх полицях у кілька рядів, були м'ячі для гри. Також, на подив, у кімнаті розташовувалася неймовірна кількість вінтажних платівок і касетних дисків. А біля вікна, з неймовірним краєвидом на річку, стояло крісло поруч із невеликим кавовим столом, на якому знаходився вініловий програвач, що вражав своєю привабливістю й так і вабив поставити на нього одну з платівок, щоб насолодитися музикою.
Спустившись на перший поверх і перейшовши до виходу на задній двір, одразу можна було опинитися на веранді, де зазвичай і відбувалися всі дружні посиденьки, сніданки, обіди та вечері, а також найгучніші та найяскравіші на заходи, які влаштовували господар та його син, син Петро, який уже виріс. Крім веранди, на задньому дворі була альтанка, в якій завжди було приємно, особливо в теплу погоду, проводити час, прислухаючись до звуків природи, або готувати різні смаколики.
Однак, блукаючи цим прекрасним будинком, увагу художника привернув один вельми цікавий факт: у колекції господаря було щонайменше сім робіт художника, але в будинку, серед численних витворів мистецтва, зі своїх власних робіт, він не знайшов жодної.
Тут можна було побачити чимало видатних робіт. Про деяких авторів митцю тільки вдалося чути, а тут йому вдалося власними ж очима побачити їх витвори. Але в самому домі, на диво, було не так вже й багато безпосередніх аспектів мистецтва, котрі слугували б для якої-небудь колекції, оскільки на очі митцю потрапили всього декілька подібних культурних речей, що змусило його задуматися над тим, що в цьому чарівному будинку повинна бути певна окрема кімната, в якій господар цього маєтку і зберігав всі свої цінності пов'язані із витворами мистецтва, серед який повинні бути і роботи нашого творця.
Стоячи на вулиці, помічниця господаря запропонувала художникові розташуватися на деякий час в альтанці і випити чашечку кави, яку йому за особливим, кубинським рецептом приготував особистий кухар, що постійно знаходився у маєтку, акцентувавши увагу на тому, що таку саму щодня випивав Кастро. І хоч художник не був шанувальником цієї людини, все ж подібна фраза надала цій, здавалося б, буденній чашці свій особливий шарм, що просто не могло не тішити ноту самозакоханості.
— Аркадій Павлович дуже сильно вибачався за те, що не зміг показати свій будинок Вам особисто, він зовсім скоро прибуде. Його затримали на вельми важливій нараді. Ви не заперечуєте?
— Як я можу заперечувати? Звичайно ж, я розумію всю його зайнятість, передайте йому, що для мене велика честь і задоволення перебувати в цьому дивовижному місці, на його запрошення.
— Чудово, я йому обов'язково передам. Якщо Вам щось знадобиться, просто натисніть на кнопку біля стовпа і до Вас підійдуть за одну лише мить.
— Дякую Вам.
— Приємного проведення часу.
Помічниця Аркадія Павловича була неймовірно привабливою дівчиною. На вид вона була не набагато старшою за самого митця, однак це й не мало значення. Така чутлива та гарна молода пані могла самою своєю сутністю приманити до себе будь-якого чоловіка, котрий аж зовсім не зміг би протистояти подібній вроді. Однак, якби там не було, митець завжди жив за заповітом Кіплінга, одвічно нагадуючи самому собі про те, що: "жінка буває перша, остання та єдина на все життя". І наскільки би привабливою не була ця пані, можна було без озброєного ока відчути факт того, що подібна дівчина виявиться лише іскрою в його житті, котра спалахне настільки ж швидко й непомітно, наскільки й погасне.
Сидячи в цьому місці, художник почувався просто неймовірно, насолоджуючись хоч і прохолодною, але все ж таки доволі приємною зимовою погодою та охолоджувальним вітром, який мило дмухав в обличчя, після чого він усвідомив, що саме в такій атмосфері він просто на просто зобов'язаний написати невеличку картину, що вимальовувалася в нього перед очима.
Закінчена картина лежала зовсім поруч на лавці, а майбутня, просто вже перебувала в голові і самій душі на рівні із очима художника, у зв'язку з чим все, що йому було потрібно — це всього лише перенести свої думки і зображення оточуючого світу на аркуш паперу, нехай навіть олівцем, на що художник абсолютно не звертав увагу і, часом, навіть віддавав перевагу написанню саме в такий спосіб, щоб уникнути одурманення від різкого запаху фарб.
Діставши невеликий альбом і олівець із внутрішньої кишені свого вельми елегантного піджака, художник взявся до роботи, будучи повністю зануреним у те, чим він жив і роблячи те, що він любив настільки ж сильно, як і вишукані домашні страви, котрі готували його мати та бабуся.
Рахунок часу було втрачено, важлива була тільки робота і тільки вона, як його вічний супутник, відволікла його від усього. Лише щебетання птахів, лаконічність і гармонія його вражаючі в ту чудову мить, були для нього тією єдиною світобудовою, яка поглинала дух дедалі більше й більше з кожною прекрасною наступною миттю, проведеною ним за створенням ще одного твору, що стане черговою графою на сторінці всієї його спадщини.
В одну мить йому так закортіло зобразити на своєму малюнку ту дівчину. Зобразити всю її пристрасть, все те збудження, котре вона викликала в нього із самої глибини, увіковічити її вроду та чарівне бажання припасти до всієї ніжності її лагідних рук. Однак пройшла секунда й митець зупинився трохи ковтнувши повітря згадавши обіцянку, котру він дав сам собі і він її дотримався, адже більше жодної дівчини, якої б чарівної вроди вона не була, не буде зображено оголеною на його полотнах, окрім неї… окрім неї.
— Готово. — Тихо сказав художник, принаймні йому здавалося, що це було саме так.
— Просто неймовірно. – Ледь не прошепотів Аркадій Павлович, який стояв за його спиною і насолоджувався новим творінням художника.
Він височів над ним, немов художник лежав і дивився на цього могутнього чоловіка зверху в низ. Після того, як митець підвівся і побачив чоловіка, то вже він не здавався йому настільки вже високим.
Перед ним постав мужчина середніх років. Одягнений він був, без удаваної скромності і здивування, з "голочки". Розкішний костюм, явно пошитий на замовлення, чудові запонки з білого золота, елегантний швейцарський годинник, насправді не помітний, проте на ньому він мав доволі лаконічний вигляд, наче він з'явився на білий світ, уже маючи його на своєму зап'ясті. Сам же він був кремезний і високий, починав лисіти, проте все одно мав дуже привабливу зачіску. Найяскравішим, що просто заворожувало від одного погляду на нього, були зелені, як альпійські луки очі, якими він бачив наскрізь мало не кожну людину, що повставала перед ним.
— Добрий день! – Доволі радісно, басистим і дуже приємним голосом, спокійно, невимушено, з легкою ноткою втоми в голосі сказав Аркадій Павлович. — Прошу Вас пробачити мене за те, що я змусив Вас чекати, зобов'язали справи, довкола твориться суцільний хаос. Сподіваюся, Ви тут не занудьгували, бо я віддав вказівки, щоб мої підопічні зробили все, що тільки можливо, щоб цього не сталося.
— О, не переймайтеся, я насолоджувався тутешньою красою і, як бачите, просто не зміг перед нею встояти. Сила звички, я досить часто піддаюся тому, що люблю, особливо якщо воно цього варте.
— Чудово... чудово. Що ж, гадаю, тепер у мене з'явиться можливість дражнити низку своїх товаришів, які, до речі, так само як і я, є прихильниками Вашої творчості, розповідаючи їм що саме в межах цієї альтанки Вам вдалося явити на світ один із Ваших чудових шедеврів.
— Ви перебільшуєте. — З легким смішком вимовив художник.
— Аж ніяк, я навіть зараз почав міркувати про те, що мені варто стягувати з людей плату за можливість відвідування місця, де Ви мали задоволення творити. Запевняю, що не залишу Вас осторонь такого підприємства.
— Так, подібна "ділова людина" ніколи не упустить можливості заробити. – Міркував про себе художник. — Мабуть тому він і живе в подібному особнячку, а я лише стою з ним поруч. Але нічого, ще не вечір...
— Пропоную нам спочатку повечеряти, а вже потім ми з Вами перейдемо до наших справ, заразом і встигне під'їхати мій юрист, я віддаю перевагу тому, щоб усе було оформлено згідно із законом і його нормами, бо інакше ми б швидко опустилися до рангу первісних людей, згодні?
— Звісно. Із цим важко не погодитися. Закон є закон.
— Ось і славно. Ходімте сюди…
Художник пішов за Аркадієм Павловичем у кімнату, яку йому не встигли або ж не бажали показувати завчасно з тих чи інших причин. На веранді було досить прохолодно, щоб там трапезувати, тому пообідати в теплому й затишному місці, де вже заздалегідь було запалено камін, здавалася дуже привабливою ідеєю.
Приміщення знаходилося в захоплюючому місці, в окремій бібліотеці. Замість дверей була звичайна книжкова полиця, проте з невеликою деталлю, яка надавала всьому цьому якусь загадковість і свій, особливий, шарм.
Це була висувна книжкова полиця, за якою ховалася таємна, хоча насправді не дуже вже й таємна, кімната, де розташовувався досить великий обідній зал, неймовірно розкішно оформлений.
Першим, що впадало в око, був довгий дерев'яний стіл, за яким могли поміститися щонайменше двадцять-тридцять осіб. Крім усього іншого, око радував приголомшливої краси камін, у якому періодично потріскували дрова, даруючи приємне відчуття умиротворення. Зі стелі велично звисала величезна люстра, яку рідко коли використовували за призначенням, оскільки в дні, коли після своїх частих роз'їздів у будинку з'являвся його господар, замість освітлення люстри та інших ламп він вважав за краще усамітнитися, сидячи біля каміна, задовольняючись справжнім джерелом тепла та світла, немов на малу частку стаючи ближче до природи, з якою він намагався взаємодіяти.
Стіл сервірували так, як це б не зробили навіть на прийомі в короля. Господар дійсно вмів шанувати своїх гостей, особливо тих котрі були для нього важливими не тільки з аспекту дружніх стосунків, а й ділових.
Страви, котрі подавалися на стіл змушували переживати неймовірні відчуття, оскільки від самого аромату вже бажалося ввібрати до своїх легень стільки повітря із цими чарами, що попросту не вдалося вмістити все в глибині свого нутра.
Їжа була доволі гарною, одразу було видно, що смак у господаря будинку просто відмінний.