Навіть під час сутички Калинки із Циганом він не глянув у їхній бік — сидів, втупившись застиглим поглядом в підлогу.
— Припаяли на повну котушку! — сказали Калинці, коли він, трохи обжившись, поцікавився, що за один.— Сидітиме, поки й зогниє.
— За віщо ж його так?
— Каже, що й сам не знає за віщо. Пришили йому, буцім організував саботаж на військовому заводі.
— Він що, зізнався? — Калинка пригадав, як його катували.
— А хіба їм не все одно!
— Так він, може ж, і справді не винен!
— Та й зелений же ти, брате! Винен — не винен... Попав сюди, то вже винен. Не винен був би — не заарештували б. Чув таке?
Калинка чув. Чув із вуст слідчого — на всі палкі намагання переконати, що він ні в чому не винен... Але ж — на повну котушку! Ціле життя для отієї людини, що сидить, оніміла, не чує й не бачить нічого!..
А другого дня вся камера піднялася на ноги: отой чоловік наклав на себе руки. Коли і як вдалося дістати великого іржавого цвяха: чи підібрав він його, повертаючись з суду, чи ще раніше припас — ніхто так і не дізнався. Десь уночі, дочекавшись, коли всі поснули, він узяв той гвіздок і почав довбати ліву руку, добираючись до вени... Калинка аж застогнав, уявивши, як він довбав свою руку.
А довкола товпилися, зітхали, розмовляли притишено:
— Він її гвіздком і перекрутив...
— І зовсім не гвіздком! Гвіздком тільки підважив... Зубами перегриз!
— Ще й руку на картуз поклав, щоб кров не розтікалась...
"Та замовкніть! Замовкніть" — стогнав, заплющивши очі, Калинка.
— Дивись, і сорочку подер.
— Ану подай... Браття, тут щось написаної
— Та не мни, дияволе!
Зачувши про сорочку і напис на ній, Калинка підійшов знову до гурту. Один з арештантів тримав брудний клапоть тканини. І на тому клапті ворушилися, криком кричали товсті руді літери: "Та будьте ж ви прокляті!.."
— Кров’ю написано...
— Пальцем... Оно і палець у крові...
Того дня усі в’язні були похмурі, знервовані, злі. Навіть блатні не грали в карти. Никали по камері, часто сварились, а Циган чіплявся до всіх, шарпав сорочку на грудях, страшно кричав:
— Сволочі! Гади! Поріжу!
Виматюкав наглядача, і його забрали до карцеру. Калинка полегшено зітхнув, бо з хвилини на хвилину чекав, що Циган почне до нього сікатись.
Сидів посеред камери, біля отого чоловіка з синім пташиним обличчям. Ще вчора, одразу ж після сутички з Циганом, чоловічок підбіг до нього і, вхопивши за рукав, потягнув за собою.
— Ось пішли до мене, біля мене вам буде добре,— казав він, пританцьовуючи поруч з Калинкою.— Ану, дайте місце, ви не бачите, кого я привів? Ви не бачили, як ми побили Цигана?
Щось жалісне і водночас кумедне було в усій слабенькій постаті чоловічка, в його нервових, неспокійних рунах, навіть в отих наївних хвастощах на адресу Цигана. Він говорив і говорив, вертячи на всі боки пташиною голівкою, так, наче чогось дуже боявся, чогось невідомого, що невідступно чатувало на нього і мало схопити, як тільки він замовкне.
— О! Отут уже вам буде добре! Тут таки добре! — сказав чоловічок, показуючи Калинці на вільне місце, де й одному було б тісно.— Тут уже нам буде добре. От добрі люди трохи посунуться, і нам усім буде добре.
Звів на Калинку великі сумовиті очі, повні щирого бажання прислужитись новому знайомому, який побив "отого Цигана", смикнув за рукав:
— Та сідайте ж бо! Не бійтесь, тут вас ніхто не зачепить. Тут усі тільки свої.
Заарештовані потіснились, і місце й справді знайшлось для обох.
— Ви не чули, коли буде амністія? — запитав чоловічок, з надією заглядаючи Калинці в очі.
По тому, як завмерло довкола, Калинка зрозумів, що це не пусте запитання, не таке, що аби запитати. І, щиро жалкуючи, що на волі він не цікавився цим, Калинка винувато відповів:
— Не чув... На жаль, не чув.
— А кажуть, що сам Сталін наказав переглянути справи.
— І що всіх будуть тільки умовно засуджувати... Не чули?
— Не чув,— відповідає Калинка і відчува себе так, немов запереченням своїм він робить щось дуже нехороше і зле.
— Коли Сталін узявся, то він уже до кінця доведе.
— Сталін — як батько: коли розгнівається, а коли й пожаліє... От накаже Калініну написати Указ — Калінін і напише...
— Атож, ждіть Указу, барани безголові! — глузливо озвався високий молодик з світлими злими очима.— А до Сибіру не хочете?!
На нього накинулися гуртом. Лаяли з такою злістю, наче бід нього залежало, дати чи не дати амністію. Молодик же, байдужий до образ, що сипались на нього, сів поруч з Калинкою, дістав крихітний шматочок газети, став крутити цигарку.
— Скажи!.. Скажи!.. Звідки тобі відомо, що не буде амністії? — сікався до нього чоловічок, що привів на це місце Калинку.
Той довго не відповідав. Послинив цигарку, запалив, потягнув у себе дим, з видимою насолодою заплющив очі. Обережно, наче жалкуючи, випустив дим з красиво окресленого рота, сказав, дивлячись у стелю:
— Од товариша Сталіна взнав.— І раптом незлостиво стукнув чоловічка пальцем по голові.— Та заспокойся, Яшо,— все знатимеш, швидко помреш.
Яша наче тільки й чекав на отого шалабана. Втихомирено сів поруч з Калинкою, сказав голосно: "О!> — все те вийшло у нього так смішно, що довкола розреготались.
— О, вони завжди так, — поскаржився Яша без жодної, однак, образи. "Смієтесь? Ну й смійтесь собі на здоров’ячко! — говорив увесь його вигляд.— Від сміху ще ніхто не вмирав". — А ви, пробачте, по якій статті? — запитав він Калинку.
— По п’ятдесят четвертій.
— Ой-ой-ой! — захитався Яша. — Ой-ой-ой, як погано!
— Ну, годі, закаркав! — з досадою обірвав молодик.
— Вам добре, Артисте, отаке говорити, ви звичний, а вони ж недавно із волі,— жалісливо заперечив Яша,
— А вас за що посадили? — поцікавився у свою чергу Калинка.
— Я за що?.. Ха, я за що!.. Я за букву!
— За літеру?
— Хай по-вашому буде отак, як ви сказали, а по-моєму таки за букву.
— Як же можна за літеру сісти?
— У нас усе можна... От не вимовив однієї буковки, мене й посадили... Шьо ви так дивитесь?.. Шьо, ви не знаєте, що є таке місто Сталінг’ад?..— Яша безбожно гаркавив.— Я так і сказав на політінформації: "Сталінг’ад". А той, у кого були довгі вуха, взяв та й написав, що я товариша Сталіна поганим словом обізвав. Йому шьо, бумаги жалко? Він собі пише, і слідчий собі пише, а Яша сидить... Через отакуньку буковку сидить...
— Як ви думаєте, скільки мені дадуть? — запитав згодом Яша, тривожно зазираючи у вічі Калинці.— Люди кажуть, що менше десяти не дадуть.
— Давай поміняємось,— запропонував молодик. Він уже докурив цигарку і тепер сидів, склавши на гострих колінах довгі руки,— Я тобі двадцять п’ять, а ти мені десять.
— Пхе, Артисте, який-бо ви жартівник! — налякано вигукнув Яша і зробив руками такий жест, наче відгортав од себе запропоновані роки.— Нащо мені двадцять п’ять? Носіть їх самі на здоров’ячко!
І знову засміялися присутні. Так, наче й не були у в’язниці. Калинці ж стало моторошно. Моторошно, що й він отак звикне до неволі. "Двадцять п'ять років! — подумав Калинка про молодика.— І він ще може жартувати!.."
Вже уночі, коли полягали спати, Калинка запитав пошепки молодика:
— Артист — ваше прізвище?
Той повернув до Калинки довгасте обличчя, поросле молодою борідкою, так само пошепки відповів:
— Ні, це прізвисько. Мене зовуть Тарас Валько.
— То чому ж вас кличуть Артистом?
— Бо я і є артист. Точніше — був артистом.
Вони лежали на Вальковому плащі, вкриті Калинчиним пальтом, обом уже здавалося, що вони не один день знають один одного.
— Ви чули про п’єсу "Украдене щастя"? — запитав Валько.— Івана Франка.
— Чув, — не міг не всміхнутись Калинка отакому наївному запитанню. Але Валько, здається, не помітив його усміху. Обличчя його було сумне, дві гіркі складочки прорізали чоло.
— От із тієї п’єси усе й почалося... І треба ж було мені прийти на обговорення прем’єри! Адже мене того вечора дівчина чекала. І яка дівчина! А тут наче чорт у спину штовхнув: іди та й іди у театр, там без тебе аж ніяк не обійдуться! От я й пішов — на свою дурну голову…
— Ви в театрі тоді працювали?
— А то де ж... На незначних ролях, всього перший рік. З війни як повернувся, так на сцену й пішов. Закортіло акторського хліба. Зарплата маленька, ціни високі: сидить клята перекупка на базарі і за одного бублика з тебе три шкури дере. А все ж непогано жилося: хоч і голодно, зате весело. Я за кулісами й спав, бо ніде було попервах зупинитись...
Валько заплющив очі, обличчя його стало мрійним і добрим.
— От ви знаєте, за чим я найбільше тужу? — знову розплющив він очі, і такою тугою війнуло з них на Калинку, що в того аж серце зайшлося.— Коли подумаю про оці двадцять п’ять років, то не так життя свого загубленого жалко, як того, що так і не вдасться мені більше вийти на сцену…
— Чого ж, ви ще молодий,— спробував утішити Калинка, та Валько лише поморщився.
— А через двадцять п’ять років?.. Отож-бо й воно... Ну, годі про це... Прийшов я ото на обговорення, сів у першім ряду, слухаю. І не так, як старші слухають: хто куняє, а хто вдає, що куняє,— олімпійські ж боги! Ні, в мене вуха горять, на кожне слово хочеться репліку кинути, щось своє розумне сказати. Врешті не витримав, попросив слова. І відразу ж про свою роль. "За яким це правом,— питаю,— ми фальсифікуємо великого класика української літератури Івана Франка? Хто нам дав право правити його безсмертну п’єсу, яка тисячі разів ставилась до нас і тисячу разів після нас буде ставитись?" — "Дозвольте,— перебиває мене тоді режисер, на це була відповідна вказівка. Вищих інстанцій". Мені б тут і замовчати. Прикусить язика. А я візьми й бовкни: "Та хоч би й самого товариша Сталіна вказівка була, ми однаково не маємо права цього робити!"
Як сказав я оте про Сталіна, всі так і завмерли. Сидять, глянути один на одного бояться, дихати й то перестали. Навіть чутно було, як муха, під перевернутий стакан забравшись, дзижчить. І всі, здається, тільки на неї й дивляться.
Забрали мене тієї ж ночі. З-поза куліс витягли. В кареті, як графа, повезли... А там уже відомо: допити й допити, аж доки ноги перестають тримати... Кварцовою, дивись, вас теж опромінювали...
— Опромінювали,— ствердив Калинка: йому одразу ж защеміло в очах.
— Диявольська штуковина. Я замалим не осліпнув. Коли на суді сказав, як мене "лікували", суддя не повірив: "Не зводьте наклеп на наші органи!.." Впаяли мені, як тут кажуть, на повну котушку.